Васильчики
1859 указом російського царя Олександра II передані у «довічне спадкове володіння» Київському, Волинському і Подільському генерал-губернатору, князю I. Васильчикову (звідси й нова назва місцевості). Після його смерті (1862) хутором (дачею) Васильчиками володіла його вдова — княгиня К. Васильчикова (уроджена Щербатова), відома в Києві своєю благодійною діяльністю (подружжя поховане у Києво-Печерській лаврі; див. ст. 489.2.29). За її заповітом, Васильчики після її смерті (1869) перейшли у володіння київського Свято-Троїцького (Іонівського) монастиря, тому що княгиня була духовною дочкою архімандрита монастиря Іони (Мирошниченка). 1912 на хуторі закладено «Васильчиковську» церкву за проектом арх. Є. Єрмакова. В межі Києва ця територія увійшла 1833. Ім'я І. Васильчикова 1863—1919 мала вул. Прорізна, а частина вул. Смирнова-Ласточкіна 1863—1928 мала назву Іларіонівський узвіз. Хутір Васильчики в 1920—50-х рр. називався Знаменський скит (за однойменною церквою). На поч. 1920-х рр. тут існувало показове господарство міськради пл. 44 десятини (шість — під садом, 15 — орні землі і городи, 12 — ліс, а також ставки, розсадник тощо). В цей час на території скиту залишалася старослов'янська громада ченців у кількості бл. 80 чоловік. У вересні 1929 хутір передано ветеринарно-зоотехнічному інституту для організації навчального господарства і молочної ферми. На поч. 1930 інститут порушив питання про закриття храму і виселення ченців. У листопаді 1930 президія міськради прийняла відповідну ухвалу, але ВУЦВК не затвердив її. Втім, ченців все ж виселили з колишнього хутора. 1933 його займав 2-й Навчальний полк. У серпні 1933 влада закрила церкву й передала її під культурний заклад. 1936 приміщення храму ще належало військовому відомству, але невдовзі на хуторі було влаштовано урядову дачу, церкву знесено.
