Комплекс житлових будинків 1951–54, в якому проживали відомі діячі культури і науки.

Хрещатик, 23

 Будинки № 23, 27 споруджено 1951–54 за проектом архітекторів О. Власова, О. Малиновського, будинок № 25 – 1953–54 за проектом А. Добровольського, О. Малиновського, П. Петрушенка. Хрещатик, 23 Ансамбль вирізняється динамічністю просторової центрально-осьової композиції, в якій активним елементом виступають гранітні широкі сходи, підпірні стіни, тераси, фонтан, художній метал у вигляді п'ятиріжкових світильників, вазонів та огорож терас і сходів. З боку вул. Хрещатик у підпірну стіну вбудовано приміщення кафе. Цегляні будинки з пласким залізобетонним і армоцементним перекриттям, як і інші нові споруди повоєнного Хрещатика, облицьовано світлою керамічною плиткою і червоним гранітом (нижні по-верхи). Вкрито вальмовими дахами з черепичною та бляшаною покрівлею (№ 25). В архітектурі ансамблю, побудованого за класичними принципами, простежуються пошуки художньої самобутності, заснованої на поєднанні раціональної структури будівель із стилізаторством та декоративізмом зовнішніх форм.

Хрещатик, 25 Провідною будівлею в ансамблі є висотний будинок № 25, що має прямокутної форми план, ускладнений центральними і фланговими ризалітами. Складається з трьох різновисоких (9 і 13 поверхів) секцій, які включають три-, дво- та однокімнатні квартири. Пірамідальний за композицією, симетричний, з підвищеним центральним об'ємом (13 поверхів), завершеним півкруглим фронтоном, вінцевою квадратною у плані вежею з аркадами та шпилем. У тектоніці чолового фасаду переважають вертикальні членування. Центральний і бічні ризаліти підкреслено смугами лоджій з арковим та архітравним перекриттям, внутрішнім пофарбуванням у теракотовий колір. Верхні яруси ризалітів над карнизним гуртом оформлено пілястрами та колонками (у бічних лоджіях) коринфського ордера. Вхід у кінотеатр по осі фасаду вирішено у вигляді гранітного рамкового порталу, завершеного півциркульним сандриком з тондо та датою побудови «1954». Облицьований плиткою тильний фасад містить ряди балконів. Будівлю увінчує керамічний карниз складного профілю, парапет і фігурні обеліски на наріжжях висотного об'єму.

Призматичні за об'ємом цегляні оди- надцятиповерхові (верхній поверх – аттиковий), 48-квартирні будинки № 23 і 27 ідентичні за плануванням, покриті високими черепичними дахами. В їх основі лежить житлова секція з шістьма дво- та трикімнатними квартирами на поверсі.
Хрещатик, 27
Композиція фасадів триярусна, ритмічна. Перший ярус, що включає два нижні поверхи, в яких розміщені магазини, значно виступає по периметру споруди відносно основного об'єму. Облицьований з боку вулиці грубоколотим гранітом, із тилу – тинькуванням під дощаний руст. Другий і третій яруси облицьовані навкруги гладенькими керамічними плитками. Зрізані наріжжя другого ярусу містять виразні гранчасті еркери, обкладені рельєфними кахлями. Десяті поверхи завершують потужні карнизи з керамічних блоків, над якими проходить парапет кругових балконів аттикового поверху. Інтер'єри магазинів, які зберегли, в основному, свій первісний вигляд, являють інтерес як зразок архітектурного рішення 1950-х рр. Двері в магазини оформлені решітками художнього литва.

Ансамбль – один із значних містобудівних акцентів у забудові Хрещатика, що найповніше втілює пафос його повоєнного відродження.
У будинках проживали відомі діячі культури.
1965–82 в будинку № 25 у квартирі № 64, 1982–92 – у квартирі № 43 – Дальський Володимир Михайлович (справж. – Нестеренко; 1912–98) – актор, народний артист СРСР (з 1960). На сцені – з 1931, працював у багатьох театрах України, знімався в кіно. 1957–90 – актор Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка.
Мав яскравий комедійний дар, його сценічні образи відзначало психологічно заглиблене трактування ролі. У період проживання за цією адресою зіграв у театрі десятки ролей. Серед них: Євген Дибенко («Правда і кривда» М. Стельмаха), Черчілль («Зупиніться!» І. Рачади; обидві – 1965), Ступай-Ступаненко («Патетична соната» М. Куліша), Василь Крим («Калиновий гай» Корнійчука; обидві – 1966), Мартин Боруля («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Степан Моргун («Мої друзі» О. Корнійчука, обидві – 1967), Дрейлінг («Коли мертві оживають» Рачади), Пропотєй («Єгор Буличов та інші» М. Горького), Лепорелло («Кам'яний гість» О. Пушкіна), Іван Непокритий («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького), Труффальдіно («Слуга двом панам» К. Гольдоні), Сват («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського; всі – 1968), Очерет («Вірність» М. Зарудного, 1970), Слуга (Санчо Панса) («Людина з Ламанчі» Д. Вассермана, Д. Деріона), Крамарюк («Житейське море» І. Карпенка-Каро- го; обидві – 1971), Курослєпов («Гаряче серце» О. Островського, 1972), Павел Петков («Шоколадний солдатик» Б. Шоу, 1974), Воротар («Макбет» В. Шекспіра, 1978), Телєгін («Дядя Ваня» А. Чехова), Тартаковський («Поєдинок» Л. Синельникова, обидві – пропуск року), Боцман Бухта («Загибель ескадри» О. Корнійчука), Веллуто («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, обидві – пропуск року); Пустаревич («Павлинка» Я. Ко- ласа, обидві – 1982), Винник («Майська ніч» М. Старицького (за М. Гоголем), Свистиков («Тіні» М. Салтикова-Щедріна; обидві – 1986), Анхіз («Енеїда» (за І. Котляревським), 1990]. Раніше мешкав на Повітрофлотському шосе, 56, квартира № 24; пізніше – на вул. Городській, 1.
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1971).
1955–93 в будинку № 25, квартира № 15 на п'ятому поверсі – Козак Сергій Давидович (1921–93) – співак (баритон), композитор, письменник, народний артист УРСР (з 1960), член Спілки письменників України (з 1985). У 1950–81 – соліст Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, де створив на сцені понад 50 образів. Серед них: Ріголетто (однойменна опера Дж. Верді), Грязной («Царевна наречена» М. Римського-Корсакова), Ігор («Князь Ігор» О. Бородіна), Остап, Еней («Тарас Бульба», «Енеїда» М. Лисенка), Тарас Шевченко (однойменна опера Г. Майбороди) та ін.
1960–73 очолював Українське музично-хорове товариство. З його ініціативи було створено відомі нині колективи: Національний оркестр народних інструментів, Державну чоловічу хорову капелу ім. Л. Ревуцького, камерний хор. 1982–92 вів клас вокалу в Київ-ській консерваторії, професор, у 1987 – одночасно художній керівник Київської державної філармонії. Завдяки йому вперше зі сцени пролунав «Запорозький марш».
Автор віршованих повістей «Земле моя, доле моя» (1963), «Горинь» (1971), «Пісня серед грому» (1985); художньо-документальних повістей «Михайло Гришко» 1978), «Григорій Верьовка»; повісті «Я не спав, мамо» (1980); збірки есе «Шляхи побратимства».
Автор пісень (зокрема, «Берізка»), романсів і хорової кантати на вірші П. Воронька, А. Малишка, Б. Олійника, М. Рильського та ін.
1980 у будинку № 27, квартира № 33 на дев'ятому поверсі – Лавров Юрій Сергійович (1905–80) – актор, режисер, народний артист СРСР (з 1960). Зіграв понад 200 ролей у театрі та 40 у кіно, поставив 60 спектаклів. 1968 працював у Київському академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, у 1965–67 – в. о. головного режисера. З перших днів Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 грав у театрі Південно-Західного фронту, брав участь у виступах фронтових бригад. В театрі ім. Лесі Українки створив галерею образів широкого діапазону, був одним з перших виконавців на російській сцені ролі Мусія Копистки у п'єсі «97» М. Куліша. Під час проживання в цьому будинку зіграв у театрі ролі: Шмигельський («Місяць у селі» І. Тургенева), Лоренцо («Ромео і Джульетта» В. Шекспіра; обидві –1954), Вершинін («Три сестри» А. Чехова), Аверін («У добрий час» В. Розова; обидві – 1955), Вагін («Діти сонця» М. Горького), Адмірал («Загибель ескадри» О. Корнійчука; обидві – пропуск, Годвінсон («У пущі» Лесі Українки), Ласточкін («Світанок над морем» М. Суходольського; обидві – 1957), Карпо Салай, Антон Майєр («Пісня під зорями», «Київський зошит» В. Собка), Бережний («Соло на флейті» І. Мики- тенка), Пеклеванов («Панцерник № 1469» В. Іванова; усі – 1959); Іван Коломійцев («Останні» М. Горького, 1960), Поставничев («Друзі і роки» Л. Зоріна), Сатін («На дні» М. Горького, 1963), Салтиков («Останні дні» М. Булгакова, 1974) та ін.
1928–68 паралельно з роботою в театрі знімався в кіно. У зазначені роки зіграв у фільмах: «Про це забувати не можна», «Тривожна молодість» (обидва – 1954), «Багаття безсмертя», «Шляхи і долі» (обидва – 1955), «300 років тому», «Діти сонця» (обидва – 1956), «Олекса Довбуш» (1959), «Казка про Мальчиша Кибальчиша» (1964), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Поштовий роман», «Серце Бонівура» (обидва – 1969), «Віра, Надія, Любов» (1972), «Прощайте, фараони» (1974), «Спокутування чужих гріхів» (1978) та ін.
1965 – художній керівник драмстудії київського Будинку вчених. 1965 обраний заступником голови Президії Українського театрального товариства.
1955–76 в будинку № 25, квартира № 85 – Малиновський Олександр Іванович (1915–76) – архітектор. Один з авторів генерального плану відбудови Хрещатика в повоєнні роки (1948–56). За його проектами споруджено будинок Київської міськради (вул. Хрещатик, 36; 1952–57); житлові будинки на вул. Червоноармійській, 6 (1952), № 36; станцію метрополітену «Більшовик» (тепер «Шулявська», 1963), Київський аеровокзал «Бориспіль» (1965), будинок Укрпрофради (вул. Хрещатик, 14; 1978), науково-освітній центр товариства «Знання» (вул. Червоноармій- ська, 57/3; 1980), всі – у співавт.
У будинках також проживали академіки АН УРСР:
у 1-й пол. 1950-х рр. в № 23 у квартирі № 42 – механік Г. Савін; 1953–60 – в № 27 у квартирі № 22 – учений в галузі металознавства і порошкової металургії І. Федорченко; у 1950-х рр. – в № 23 у квартирі № 42 учений в галузі гірничої теплофізики О. Щербань. Пізніше всі вони мешкали на вул. Прорізній, 10.

На фасаді будинку № 27 встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Ю. Лаврова (ск. Т. Довженко, арх. В. Клоков); 1999 на фасаді будинку № 25 – бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом С. Козака (ск. М. Перепелиця, арх. В. Гнєздилов) [1911].

 

  • Автор: Ганна Мілгородська, Сергій Кілессо, Михайло Рибаков, Віра Черна

Також на цій вулиці