Прорізна

ПРОРІЗНА ВУЛИЦЯ, 19—20 ст. (архіт., іст., містобуд.). З'єднує вулиці Хрещатик і Володимирську. Відома з кін. 1840— поч. 1850-х рр. Членується вулицями Пушкінською, Б. Грінченка й Паторжинського (колишній пров. Михайлівський). Прокладена під час реконструкції прилеглих до Хрещатика кварталів (була прорізана у старих оборонних валах «міста Ярослава»). В 1850-х рр. вулиця мала назви: Мартинівська (за прізвищем домовласника), Золотохрещатицька, Прорізна, у 1863—1919 — Васильчиковська [за ім'ям Васильчикова Іларіона Іларіоновича (1805—62) — князя, генерал-ад'ютанта, Київського військового, Подільського і Волинського генерал-губернатора в 1852—62]. З 1919 носила ім'я радянського політичного та державного діяча Свердлова Якова Михайловича (1885—1919). У 1941—43 — вул. Прорізна. 1990 вулиці повернено історичну назву.

У 1880—1900-х рр. вулиця майже вся була забудована великими цегляними будинками, за свідченнями сучасників, «витонченої найновішої архітектури». Вздовж червоної лінії забудови суцільною стіною стояли три- і чотириповерхові прибуткові будинки, фасади яких відзначались ошатним ліпленим декором (перші поверхи використовувалися під магазини, агентства тощо). До 1917 забудова вулиці мала закінчений вигляд. Незважаючи на стрімкість вулиці, по ній проходила колія трамваю (розібрана в кін. 1950-х рр.). Згідно з розподілом вулиць міста на чотири розряди, Прорізна належала до першого розряду, була забрукована булижником, забудована цегляними спорудами, які мали бляшане покриття та сходи з вогнетривких матеріалів. Докорінні зміни у забудові вулиці відбулися в 1940—50-х рр.

24 вересня 1941, на п'ятий день нацистської окупації Києва, агентами НКВС було висаджено у повітря наріжні будинки з боку Хрещатика (№ 28/2 і 30/1), що призвело до велетенської пожежі. Згоріла вся забудова нижніх кварталів вулиці — від Хрещатика до пров. Михайлівського (крім будинків № 9, 17). Генеральним планом 1946—47 повоєнної відбудови Києва передбачалася реконструкція споруд, що збереглися, і зведення нових будинків з метою створення ансамблю, який би монументально оформив один з важливих планувальних вузлів центру міста.

Сучасний вигляд вулиці склався у 1950-х рр. При цьому нумерація будинків змінилася. Було повністю переплановано квартали між вулицями Хрещатик і Пушкінською, де на місці розібраних будинків утворилася вільна територія, яка дозволила значно розширити нижній відрізок вулиці й перетворити його на квадратну площу. По її периметру споруджено цілий комплекс житлових і громадських п'яти—восьмиповерхових будинків: № 1 — Міністерство енергетики УРСР (тепер Міністерство палива та енергетики України), № 2 — Міністерство культури УРСР (тепер Міністерство культури і мистецтв України) і Держкомвидав УРСР (тепер Державний комітет телебачення і радіомовлення України), № 6 — Будинок культури «Київметро- буду», ресторан і банки, № 15 — Міністерство монтажних і спеціальних будівельних робіт УРСР (тепер Центральна районна бібліотека ім. Є. Плуж- ника і Українська державна корпорація з виконання монтажних і спеціальних будівельних робіт), № 10 — житловий будинок співробітників АН УРСР. При цьому було перекрито пров. Музичний, який вів до колишньої консерваторії (існував з 1873, його будинки згоріли 1941). Тут проектувалося спорудження драматичного театру (не здійснено). Роль своєрідних пропілеїв відіграють два портики, що оформляють входи висунутих майже до рівня червоної лінії довоєнної забудови будинків № 28/2 і 30/1. Аналогічно замикають перспективу площі восьмиповерхові житлові будинки № 7/2—4 і 10. Монументально й урочисто вирішено аркові проїзди будинків № 3, 5, 6, 7/2—4. Особливо цікавий трипрогінний проїзд будинку № 8, що з'єднує вул. Пушкінську з вул. Б. Грінченка. Виразним є уступчастий силует споруд, розташованих на ділянці зі значним схилом рельєфу. Він підкреслюється ритмічним чергуванням прямих карнизів з фігурними (будинок № 6) і напівциркульними (будинок № 5) фронтонами. Геометричне планування двох скверів, які займають більшу частину площі, симетричне відносно осі вулиці. В цілому для цієї ділянки характерні ансамблевість і стильова єдність, що ґрунтуються на своєрідному використанні форм класичної та української народної архітектури.

Первісний вигляд зберегла стара архітектура кварталів між вулицями Пушкінською та Володимирською (ліворуч) і вулицями Паторжинського та Володимирською (праворуч). Для неї характерна щільна забудова на червоних лініях вулиці, невисока поверховість (два—чотири поверхи), архітектурна різноманітність в оздобленні фасадів. Увінчаний банями зі шпилями шестиповерховий наріжний будинок № 24/39 на розі з вул. Володимирською відіграє роль силуетної та висотної домінанти. У підкреслено репрезентативному вирішенні його фасадів переважають неоренесансні форми з елементами модерну. Скромніше, але у такому ж стильовому ключі оформлено фасади інших споруд. Ефектно витриманий у формах модерну фасад будинку № 17: два виразні фігурні фронтони цієї чотириповерхової споруди створюють цікавий силуетний акцент лівого боку вулиці. У цілому абриси будинків по обидва боки вулиці мають уступчастий силует, зумовлений падінням рельєфу.

До пам'яток архітектури належать будинки № 7/2—4 (1955, арх. С. Тутученко), № 9 (1879, арх. О. Шіле), № 10 (1956, архітектори Л. Куликов, В. Михайлов), № 17 (кін. 19 — поч. 20 ст.; архітектори О. Гілевич, П. Федоров, О. Хойнацький), № 18/1 (1871, арх. О. Шіле), № 18/1-г (кін. 19—поч. 20 ст.), № 20 (1878, 1917—18), № 22 (2-а пол. 19 ст.), № 23 (1897, інж. К. Іванов), № 24/39 (1899—1902, арх. К. Шиман), № 25 (1892—93, арх. О. Кривошеєв).

Незважаючи на великі втрати, на вулиці збереглося чимало об'єктів, що мають значну історико-культурну цінність. Тут проживали відомі діячі науки і культури, громадсько-політичні діячі: в № 4 — літературознавець, письменник Ю. Івакін; в № 7/2—4 — історик, акад. АН УРСР А. Скаба; в № 9 — викладачі музичного училища фон Ф. Мулерт і Є. Риб, яких 1891 під час перебування у Києві відвідав композитор П. Чайковський; у житловому будинку співробітників АН УРСР № 10 — академіки Б. Гнєденко, В. Лашкарьов, Г. Савін, О. Топачевський, І. Федорченко, Г. Фольборт, О. Щербань, члени-кореспонденти АН УРСР О. Городецький, Я. Гороховатський, І. Гуржій, А. Макара, К. Новик, П. Фільчаков, Є. Шабліовський; в № 13 — архітектори М. Гречина, М. Холостенко; у садибі № 18/1, 18/1-г — терапевт В. Покровський, поет Є. Плужник, політичний діяч доби Української революції 1917—21 Т. Черкаський; в № 22 — гігієніст І. Скворцов; в № 23 — композитор О. Сандлер.

У 1906—11 в будинку № 9 працювала редакція щоденної польської газети «Dziennik kijowski».

Світової слави зажило Київське товариство фотографів-аматорів «Дагер», адресою правління якого у 1911—12 був будинок № 23. Воно відіграло визначну роль у розвиткові фотомистецтва України.

З добою Української революції пов'язаний будинок № 22, в якому у 1917—18 містився секретаріат Київської організації Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), у квітні—серпні 1917 — редакція і контора її органу — «Робітничої газети» (деякий час її адресою був зруйнований будинок № 5).

Будинок Київського військового зібрання (№ 17) уславився тим, що в ньому в 1918—19 працював Молодий театр під керівництвом режисера, актора, теоретика театру Леся Курбаса. Пізніше приміщення пристосовано під Будинок Червоної армії та флоту Київської залоги, що здійснював широку військово-політичну роботу. Його правління очолював начальник Київської залоги І. Дубовий.

Значну частину об'єктів історико-культурної спадщини втрачено.

Діловий характер вулиці на поч. 20 ст. визначався функціонуванням на ній численних контор і правлінь цукрових заводів України (всі будинки втрачено): № 7 — Київського цукрорафінадного і Северинівського, № 11 — Спичинецького і Степанецького, № 12 — Переверзівського, № 15 — контора У. Шапіро, № 16 — Грушевського, Капітанівського і Смілянського, № 17 — контора Б. Вейсе, № 16 був також адресою Київського відділення Російського товариства «Загальна компанія електрики», № 11 — Київського електричного товариства, № 17 — правління Дитятківського товариства паперових фабрик.

З непарного боку на перетині з Хрещатиком розташовувалася споруда першокласного готелю — «Готелю де Франс» (№ 1/30); на протилежному боці у наріжному будинку — контора головного агентства Першого Російського страхового товариства пароплавства і Товариства взаємного поземельного кредиту (№ 2/28). Розташування у центрі міста обумовило й розміщення в № 12 (не зберігся) французького консульства і французького доброчинного товариства при ньому (поч. 20 ст.).

У будинках, що не збереглися, містилися редакції відомих періодичних видань: у № 4 — щоденної літературно- політичної, економічної й громадської газети «Киевские отклики» (1903—06; редактори-видавці В. Желєзнов, І. Лу- чицький; завідувачі редакції М. Василенко, М. Ратнер, О. Саліковський), що після заборони відновилася як щоденна громадсько-економічна, політична і літературна газета «Киевский голос» (1906—07; видавець С. Слюсаревський, редактор С. Дрелінг, завідувачі редакції М. Василенко, О. Саліковський); у № 8-а — літературно-художньої й політичної газети «Жизнь и искусство», що виходила у 1893—1902; у № 14 — в 1917 редакція щоденної газети «Киевский голос» (виходила 1916— 17), що висвітлювала події 1-ї світової війни. Будинок № 20 (квартира № 3) 1907-08 був адресою редакції і контори щомісячного журналу «Літературно- науковий вістник» (видавець М. Грушевський; зупинявся тут під час своїх приїздів до Києва), які переїхали звідси на вул. Володимирську, 28. Тут же проживав вчений, лікар О. Радзієвський. Втрачено також будинки № 16, в якому містилося Київське товариство гомеопатії, та № 17 — чоловічий навчальний заклад П. Натансона. Не зберігся № 12 — адреса ЦК Української комуністичної партії (боротьбистів), створеної у травні 1918 внаслідок розколу УПСР.

У скверах на початку вулиці встановлено пам'ятники: біля будинку № 3/5 — філософу, поету, засновнику сучасної туркменської літератури Махтумкулі (2001; ск. С. Артикмамедов, арх. В. Скульський; див. ст. 387); біля будинку № 6 — літературному персонажеві М. Паніковському (1998; скульптори В. Щур, В. Сівко, арх. В. Скульський; див. ст. 385); біля будинку № 8 — режисеру, актору, теоретику театру і кіно, драматургу і публіцисту, перекладачу Лесю Курбасу (2002; ск. М. Рапай, арх. В. Дормідонтов; див. ст. 381) [1166].