За Ярослава Мудрого у Берестовому стояла церква Святих апостолів Петра і Павла, в якій священиком був майбутній митрополит Іларіон, автор «Слова про Закон і Благодать». Вже у 2-й пол. 11 ст. у Берестовому існував Спаський монастир. 1096 село разом із князівським двором і монастирем спалили половці. На межі 11–12 ст. у Берестовому зведено муровану церкву Спаса на Берестові. Більшість істориків пов'язують її будівництво з правлінням у 1113–25 київського князя Володимира Мономаха. Проте, згідно з іншими історико-архітектурними даними, дату спорудження храму відносять до 2-ї пол. 11 ст. – 1-ї чв. 12 ст. Найбільш вірогідним є датування археологів В. Гончара й І. Мовчана – остання третина 11 ст., котрі спираються на характерний для давньоруської архітектури комплекс технічних прийомів під час зведення храмів, серед яких: наявність у підмурках стін з дерев'яних жердин, скріплених залізними костилями; розміри плінфи; застосування в фундаментах вапняного розчину з домішкою піску без використання вапняно-цем'янкового розчину. Під час монголо-татарської навали храм зазнав значних руйнувань і тривалий час був занедбаний. Внаслідок деформації склепіння стіни храму розібрали, і від споруди залишився тільки перший ярус прямокутного в плані нартекса до рівня хорів. У 14–15 ст. церкву відновлено, і вона знову почала функціонувати. Про це свідчать сліди ремонтів з використанням цегли-пальцівки з канелюрами (т. зв. литовка) та готична конструкція центральної вівтарної апсиди з щілиноподібною формою її первісних вікон, пізніше розтесаних. Така будівельна традиція не притаманна пізньому середньовіччю. Закриття і зовнішнє запустіння храму могло статися після посилення антиправославних настроїв у Речі Посполитій (зокрема, після прийняття 1481 польсько-литовським урядом дискримінаційного декрету, за яким заборонялося ремонтувати й відновлювати «схизматичні» церкви), а також через нашестя 1482 військ кримського хана Менглі-Гірея.

У 16 ст. посад з церквою Спаса (відомий як Спаський кут) був маєтністю київських архієреїв. 1592 храм згадується як власність митрополита Михаїла Рогози. Після прийняття останнім унії 1596 споруда перейшла до уніатських священиків, перебуваючи водночас під врядуванням митрополичого намісника. 1631 церкву Спаса на Берестові з «підданими й усіма приналежностями» придбав архімандрит Києво- Печерської лаври (з 1632 – митрополит Київський і Галицький) Петро (Могила), який перетворив її на свою домову владичу церкву та доклав чимало зусиль для впорядкування. 1636 він улаштував у храмі приділ в ім'я святого рівноапостольного князя Володимира, де кілька років зберігав голову («чрепіє») великого князя, знайдену в руїнах Десятинної церкви. За описовими і графічними джерелами, Петро (Могила) 1638–40 здійснив зовнішній ремонт храму: споруджено двосхилу дерев'яну покрівлю, до центрального порталу прибудовано двоповерхову дзвіницю (розібрано в серед. 18 ст. і перенесено до Китаївської пустині), церкву увінчано трьома банями, побілено стіни мурованого притвору. Інтер'єри храму заново розписано 1643. Для художнього опорядження, завдяки родинним зв'язкам Петра (Могили), запросили грецьких майстрів з Молдово-Валахського князівства, яке в той час перебувало під політичним впливом Речі Посполитої. У меморіальному написі грецькою мовою на зовнішній стіні нартекса, датованому 14 листопада 1644, збереглись автографи грецьких малярів і особисте факсиміле митрополита Петра (Могили).

До серед. 18 ст. у церкві був зовнішній екзонартексний приділ – у дерев'яній прибудові-дзвіниці. 1751–52 під час капітального ремонту до західної стіни прибудовано мурований притвор, що перетворив споруду на типову українську п'ятидільну хрещату церкву. 1813–14 за проектом арх. А. Меленського до притвору прибудовано триярусну дзвіницю, оформлену в стилі класицизм.

1909–14 у церкві Спаса на Берестові проводилися реставраційні роботи під керівництвом акад. П. Покришкіна. Із стін стародавнього ядра храму було збито тиньк і відкрито мурування, також заповнено його втрати ззовні та в інтер'єрі. 1914 П. Покришкін розкопав фундаменти втраченого об'єму пам'ятки. Стрічкові фундаменти складалися з буту на вапняно-цем'янковому розчині, в підошві було вкладено дерев'яні бруси у три–чотири ряди.

1990–91 археологи В. Гончар та В. Харламов відкрили добре збережені підмурки північної й південної стін, північно-східні та південно-східні підбанні стовпи і три апсиди церкви. Підмурки – бутове мурування, прокладене в материковому лесі. У підошві простежуються дерев'яні бруски-лежні, закріплені на перехрестях залізними костилями. Лежні зотліли, утворивши порожні канали в бутовому муруванні нижніх частин підмурків. Покладену на дно підмуркового рову систему дерев'яних субструкцій у процесі будівництва засипали дрібним камінням та заливали вапняним розчином. Вище від цього рівня лежить бутове мурування з великого каміння на вапняному розчині. Бутове закладання підмурків трохи ширше від розташованого на них цегляного мурування стін і утворює невеликий обріз, перекритий зверху цегляною підмосткою в один шар. Глибина закладання підмурків – 95–1,0 м. Розмір використаної плінфи – 35,0 х 30,0 х 4,0 – 4,5 см. Підбанні стовпи храму були викладені на перетині поздовжніх та поперечних стрічкових підмурків, розташованих по основних осях споруди.

У центрі трансепта простежуються вхідні портали (2,35 м), перед якими було влаштовано притвори розміром 3,2 х 4,9 м. Підмурки цих будівель впритул прилягають до стін і внутрішніх площин лопаток середнього прясла північної та південної стін церкви. Глибина закладання підмурків притворів значно менша від основного об'єму і складає різницю в 0,6 м. Північна стіна храму збереглася на вис. 0,3–0,8 м від обрізу підмурка і має правильну горизонтальну площину. Східна складається із залишків трьох апсид: великої центральної (вис. 9,8 м) і невеликих торцевих – північної і південної (вис. 4,6 м). Підмурки під апсидами овальні, півциркульні, з великою площиною обрізу на зовнішньому боці. Центральна апсида ззовні має п'ять пласких граней. На південному куті з'єднання двох граней центральної апсиди збереглася плінфа напівколонки.

Південна стіна в східній частині доходить до рівня порожнин дерев'яних брусів субструкцій. Верхні горизонтальні площини залишків стін і підмурків у деяких місцях порушені під час копання поховальних ям на цвинтарі.

У 1990-х рр. на поверхні землі позначено червоним гранітом фундаменти втраченого східного об'єму пам'ятки. 2002–03 архітектурно-археологічна експедиція НАН України (керівник Г. Івакін) за участю археологічного відділу Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (С. Балакін, О. Зажигалов, Д. Фінадоріна) в церкві Спаса на Берестові проводила дослідження, пов'язані з розробкою проекту консервації та музеєфікації пам'ятки. У дослідженнях також брали участь науковці, технологи Державного центру консервації та реставрації пам'яток археології. Здійснено науково-технологічне та інженерно-конструкторське обстеження фасадів, конструкцій покрівлі та перекриття, а також живопису в інтер'єрі. Розроблено програму збереження пам'ятки. Дослідження продовжено 2003–04, коли всередині храму було закладено близько десяти шурфів для з'ясування технічного стану фундаментів та характеру їхньої реставрації, проведеної під час розкопок під керівництвом П. Покришкіна.

Первісно являла собою тринавний, триапсидний храм з нартексом і трьома притворами – з півночі, півдня та заходу. В північній частині нартекса містилася усипальня, перекрита напівциліндричним склепінням, орієнтованим шелигою по осі схід–захід, у південній частині – кручені сходи на хори, які було влаштовано над нартексом і західними діленнями бічних нав. Висота від підлоги до шелиги склепіння над нартексом – бл. 10,0 м. Квадратні у плані вічка першого ярусу під хорами були перекриті банями на парусах. Частина паруса із залишками підбанного кільця збереглася на східній стіні сходової вежі. Притвори перекривали трилопатеві склепіння, що спиралися на поздовжні дубові прогони, торці яких кріпилися в стінах.

Стіни храму зведені у техніці мурування з прихованим рядом: кожний другий ряд плінфи дещо заглиблений та закритий вапняно-цем'янковим розчином. Усередині стіни забучено камінням і плінфою. На первісних фасадах церкви збереглися виконані в цеглі орнаменти у вигляді хрестів і меандрового фриза, які вирізнялися на тлі світлого вапняно-цем'янкового тиньку, що вкривав стіни споруди у давнину.

В архітектурі церкви знайшли розвиток будівельні й художні традиції доби великого князя Ярослава Мудрого. Водночас у ній простежуються й нові риси, виявлені у збільшенні висотних розмірів, у прагненні створити компактну й розвинену по вертикалі композицію об'ємів тринавної п'ятибанної хрещатої споруди.

Церква Спаса на Берестові – видатний твір архітектурно-будівельної школи Києва часів Давньої Русі.

1970 під час робіт із зміцнення тиньку з розписом 17 ст. на західній стіні нартекса було відкрито фрески 12 ст. У нартексі стародавнього храму фрески розташовувались у три регістри. Нижній з них втрачено. В другому регістрі на висоті бл. 5,0 м від підлоги між двома вікнами міститься виявлена композиція прямокутного формату; в третьому – частково відкрито постать Ісуса Христа. Фреска середнього регістра являє собою композицію «Третє з'явлення Христа по Воскресінні учням на Тиверіадському озері». На ній зображено чотирьох апостолів у човні та одного, який пливе до берега, де стоїть Спаситель. Розпис виконано на двошаровому вапняному тиньку (з домішками соломи) фарбами брунатного, чорного, синього, смарагдового кольорів, цегляно-червоною вохрою, білилами. Графія є лише на німбі Христа. Висота зображених постатей – бл. 2,3–2,4 м. Стилістично вони споріднені з постатями у сюжетних сценах Софійського собору в Києві. Живописці, які розписували церкву Спаса на Берестові, ймовірно, належали до місцевої школи, що склалася в місті на межі 11–12 ст. Стінопис середньої апсиди і нартекса, виконаний у 17 ст., має найближчі паралелі в розписах церков Південної Буковини і Молдови (в Борешті, Каушанах, Нямці, П'ятра-Нямці тощо) і водночас перегукується з виразно православним живописом готичних храмів Кракова, Любліна, Віслиці, Сандомира. На думку сучасних мистецтвознавців, окремі фрески церкви Спаса, зокрема «Моління» [Дарунок Петра (Могили)], могли виконати місцеві українські живописці. У композиційній схемі розписів переважають мотиви духовного переродження – метаморфози (преображения) людського єства. Ця тема, пов'язана з монастирським, чернецьким аскетизмом, була втілена в стінописі церкви Спаса на Берестові найбільш повно і яскраво. В розписах поряд з традиційною умовністю та канонічним зображенням людини помітний вплив реалістичного мистецтва доби Відродження. Це простежується як у колористичній гамі, так й у виконанні окремих деталей і побутових подробиць. Композиції, в яких домінують жовтий й червоно-брунатний кольори, написані на соковитому темно-синьому тлі. Видатним твором українського живопису 17 ст. є композиція «Моління» – ктиторська фреска, розташована на стіні над арковим проходом до центральної апсиди. Зображений на ній уклінний Петро (Могила) підносить Христу, який сидить на троні, відновлений ним храм Спаса.

У 18–19 ст. фресковий живопис 17 ст. доповнювався та переписувався олією. За даними обстежень, проведених 2002–03, ті частини фресок 17 ст., які були очищені від пізніших нашарувань і законсервовані у 1980–90-х рр., – у задовільному стані, хоча і забруднені кіптявою та пилом. Ті частини фресок 17 ст., які від нашарувань не були очищені, – переважно в аварійному стані.

Є численні місця лущень фарбового шару записів, внаслідок яких активно руйнується і фарбований шар фресок. Спостерігаються відшарування і випучування тиньку 17 ст., а також тріщини в ньому. Частина фрескового живопису 11–12 ст., відкрита під час попередніх реставрацій, перебуває в кращому стані, ніж фрески 17 ст., але вона також потребує консерваційних робіт. Стан збереженості фресок під тиньком – задовільний.

Церква Спаса на Берестові була родовою усипальнею Мономаховичів. У ній були поховані дочка Володимира Мономаха Євфимія (1138), його син Юрій Долгорукий (1157) і онук Гліб (1171).

1947 з нагоди 800-річчя заснування Москви в усипальні храму встановлено символічний саркофаг (кенотаф) з українського лабрадориту засновникові російської столиці кн. Юрію Долгорукому (арх. П. Остапенко).

За Петра (Могили) в 1-й пол. 17 ст. храм слугував своєрідним меморіалом, де владика збирав пам'ятні для себе реліквії і стіни якого він перетворив на своєрідну скрижаль свого життя (зображення на стінах вівтаря патрональних святих, інсценізація архієрейської служби замість традиційної «Євхаристії» над горнім місцем, розміщення на склепінні нартексу ктиторської фрески «Моління» з власним портретом).

Із закриттям радянською владою монастиря в 1920-х рр. церкву Спаса на Берестові було включено до складу Всеукраїнського державного культурно-історичного заповідника «Всеукраїнське музейне містечко».

Тепер церква – у комплексі пам'яток Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. З 1990-х рр. у храмі правиться служба [1673].

• Балакін С.
,
• Гончар В.
,
• Зажигалов О.
,
• Івакін. Г.
,
• Іларіон
,
• Меленський А.
,
• Мовчан І.
,
• Петро (Могила)
,
• Покришкін П.
,
• Фінадоріна Д.
,
• Харламов В.