Житловий будинок 19 ст., в якому проживали Антоненко-Давидович Б. Д., Леся Українка, збиралося літературне об'єднання «Плеяда»

Стрілецька, 15

Первісний об'єм дерев'яного будинку № 15 в садибі чиновника Ф. Лужинського, що включала сучасні прибудинкові території на вулицях Стрілецькій, 15 і Ярославів Вал, 16, 18, 20, зведений 1835. У квітні 1860 ділянку придбав у його сина М. Лужинського чиновник Ф. Теренецький-Климович, який поділив її на три окремі садиби і 1865 продав одну з них (сучасні вулиці Стрілецька, 15 і Ярославів Вал, 20) Н. Григорович-Барській, дружині спадкового почесного громадянина, купця 2-ї гільдії М. Григоровича-Барського, правнука відомого київського архітектора 18 ст. І. Григоровича-Барського. 1869 вона прибудувала до південно-східного дворового фасаду дерев'яний на кам'яному фундаменті об'єм. У цей час на ділянці розташовувалися дерев'яні служби у глибині подвір'я, колодязь і фруктовий сад з боку вул. Ярославів Вал. 1875 побудовано за проектом арх. В. Чаплинського дерев'яний на кам'яному напівповерсі житловий флігель (розібраний 1979). У 1878 до дерев'яного будинку на вул. Стрілецькій, 15 прибудовано двоповерховий цегляний об'єм з мезоніном і вежею, двоповерхову цегляну споруду з боку подвір'я і одноповерхову цегляну, на якій до наших днів збереглася рельєфна дата «1878». Проект виконав інж. В. Катеринич. 1885–86 на межі з сусідньою садибою на місці дерев'яних служб споруджено цегляні. 1886 до складу садиби входив одноповерховий дерев'яний з цегляним підвалом будинок з прибудовами: з боку подвір'я – дерев'яна двоповерхова з цегляним підвалом, з боку саду – одноповерхова цегляна, з іншого боку від саду і вулиці – двоповерхова цегляна.

На першому поверсі було одинадцять кімнат, чотири передпокої, два коридори, двоє дерев'яних сходів на другий поверх, два ватерклозети, одна ванна. На другому поверсі з боку подвір'я – три кімнати, з боку саду і вулиці – одна кімната і передпокій, у підвалі – кухня, пральня, три кімнати, дві комори, льох з п'ятьма відділеннями. У чотирьох кімнатах стелі було оздоблено ліпленням, в інших – гладенькі, тиньковані з алебастровими карнизами. Флігель – двоповерховий з підвалом, цегляний, з шістьма кімнатами, двома передпокоями, двома кухнями, пральнею, льохом з двома відділеннями. Крім того, на ділянці стояли дві дерев'яні будівлі, в одній з яких були сарай і купальня, у другій – корівник; цегляна споруда зі стайнею, екіпажним сараєм, амбаром, складом; дерев'яний екіпажний сарай і цегляний льодовник. У саду з фонтаном і альтанкою росло 50 фруктових дерев. Двір забруковано, садибу огороджено з усіх боків парканом. Будинок Н. Григорович-Барська використовувала як прибутковий, приміщення здавалися внайм під житло. По її смерті садиба належала родині Григоровичів-Барських до 1917: синам Д. і С. Григоровичам-Барським, її дочкам – Є. Білецькій, А. Дитятиній,

З. Ергардт, Н. Контребінській, К. Симиренко. У лютому 1917 її придбала дворянка Я. Макаревич, яка здавала приміщення в оренду. Восени 1918 за проектом арх. М. Бяллозора на ділянці вздовж вул. Ярославів Вал, 7 зведено два одноповерхові цегляні магазини з цегляними підвалами (знесені 1934). У 1922 садибу націоналізовано й передано житловому кооперативному товариству «Коопстрел».

Крім головного будинку, на ділянці збереглася до нашого часу одноповерхова споруда 1885–86, позначена на плані 1918 як цегляний каретний сарай зі стайнею (архітектурної цінності не має). До 1981 головний будинок використовувався як житловий, пізніше його займало Управління з експлуатації і ремонту житлового фонду Мінжитлокомунгоспу. 1993 будинок передано у довгострокову оренду посольству Королівства Норвегія в Україні, 1994–96 здійснено ремонт і реконструкцію. Підрядник – фінське підприємство «Полар». Під час робіт зі створення сучасного інтер'єра було збережено первісний фасад, в окремих кімнатах – фрагменти дерев'яних стін, зведених 1835, відреставровано ліплення стель, у вестибулі встановлено погруддя Лесі Українки.

Будинок одно-, триповерховий на низькому цоколі й стрічковому підмурку. Первісний об'єм дерев'яний одноповерховий, обкладений цеглою. Цегляними є сходи й стіни сходових кліток у південно-східному та західному компартиментах, а також пізніше прибудована двоповерхова західна частина. Тинькований (спочатку обшитий дошками, з різьбленими карнизами і лиштвами), у плані близький до Г-подібного. Дах вальмовий, на дерев'яних кроквах, критий шифером. Над одноповерховим основним об'ємом підноситься двоповерховий, у плані прямокутний західний компартимент. Він виходить на чоловий фасад у вигляді його крайньої, на три осі, бічної частини. Двоповерхову структуру має також південно-східне крило тильного фасаду. Основні входи – на східному торці та з вулиці, у двоповерховій бічній частині. Планування змішаного типу, з двома блоками кімнат, згрупованих навколо сходових кліток. Перекриття пласкі. Оформлені еклектично. Асиметрію чолового фасаду обумовлено бічною двоповерховою частиною з вхідним отвором, який фіксує її центральну вісь. Стіну одноповерхового об'єму прорізано ритмом прямокутних вікон, увінчаних трикутними сандриками, здвоєні вікна її флангів завершено масивними горизонтальними сандриками. Простінки оброблено під дощане рустування. Архітектурне оздоблення складають прямокутні фільонки, зубчасте завершення пласких ніш, в які вміщено віконні прорізи. Так само декоровано двоповерхову бічну частину. Акцентним тут є центрально розташований вхідний отвір з високим десюдепортом, над яким на ажурних кронштейнах укріплено великий металевий піддашок. Спрощене трактування тих самих елементів властиве дворовому, асиметричному за композицією фасаду, й особливо – східному торцю з вхідним отвором та нерегулярним ритмом прямокутних вікон.

Будинок – виразний зразок житлової споруди кін. 19 ст. у центральній частині міста.

У кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. у квартирі № 1 мешкав Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (1899–1984) – письменник, громадський діяч. Автор понад двох десятків книг оповідань, повістей, романів, літературно-критичних нарисів та портретів. Під час проживання у цьому будинку написав повість «Смерть» (1928), збірку літературних репортажів «Землею українською» (1930), роман «Січ-Мати» (1930, незакінчений). Належав до літературних груп «Ланка», з 1926 – «МАРС» («Майстерня революційного слова»). На квартирі Б. Антоненка-Давидовича часто бували його товариші по літературних угрупованнях, а також М. Бажан, Ю. Яновський, К. Федін та інші письменники. У січні 1935 заарештований в Алма-Аті, під конвоєм етапований до Києва, звинувачений у приналежності до Української військової організації, засуджений на 10 років позбавлення волі, 1937 засуджений вдруге, 1951 – втретє – на довічне заслання. 1956 реабілітований, 1957 повернувся в Київ, проживав на сучасній вул. Б. Хмельницького, 68.

У жовтні 1893 – квітні 1894 у двокімнатній квартирі з кухнею в мезоніні (з боку подвір'я) проживала Леся Українка (справж. – Косач-Квітка Лариса Петрівна; 1871–1913) – письменниця, громадська діячка. У цей час відвідувала публічні лекції в університеті, брала уроки англійської мови, у лютому–березні 1894 навчалася в Рисувальній школі М. Мурашка (вул. Володимирська, 47, будинок не зберігся). Особливого суспільно-історичного і творчого значення набула її робота в рамках літературного об'єднання «Плеяда молодих письменників» (або «Плеяда», «Літературна громадка»). Заснована наприкінці 1880-х рр. на зразок однойменної французької поетичної школи доби Відродження «Плеяда» об'єднала передову українську інтелігенцію, що мала на меті не тільки написання оригінальних художніх творів, філософських чи соціально-політичних рефератів, їх обговорення в колі громадівців, а й широкі культурно-освітні завдання: видання науково-популярних брошур для народу, фольклорних та етнографічних записів, хрестоматій для дітей старшого віку, праць з історії, оновлення та редагування матеріалів дитячого журналу «Дзвінок» та ін. Важливого значення надавалося справі перекладів з іноземних мов кращих зразків світової класики. Грандіозний план перекладів склала Леся Українка 1889. У 1893 її обрано до складу правління «Плеяди». Членами гуртка були: М. Комарова, М. Кононенко, М. Косач (псевд. Михайло Обачний), О. Косач (Олеся Зірка), В. Самійленко, М. Славінський (Максим Стависький), Л. Старицька, І. Стешенко, О. Судовщикова (Грицько Григоренко), Є. Тимченко, О. Черняхівський та ін. Зібрання гуртка найчастіше проходили у помешканнях Старицьких (вул. Л. Толстого, 35; будинок не зберігся), Лисенків (вул. Рейтарська, 19-б), Судовщикових (вул. Лабораторна, 11) і Лесі Українки (у цьому будинку). Літературні салони корифеїв української культури М. Лисенка, Олени Пчілки і М. Старицького були своєрідною школою національного, культурного, громадянського виховання молодого покоління. У грудні 1893 Леся Українка стала об'єктом негласного поліційного нагляду як особа близька до українофільської течії та демократичного руху. Особливу увагу поліції привернуло її листування з М. Драгомановим та О. Маковеєм, які проживали за межами Російської імперії. Багата інтелектуальна, духовна та культурна програма під час перебування у Києві в цей період, активна громадська діяльність письменниці майже не лишали їй часу і сил для написання художніх творів. Проте, в листопаді 1893 вона закінчила поему «Давня казка», у січні 1894 – оповідання «Одинак», які прочитала на засіданні «Плеяди»; підготувала до друку переклад поеми «Атта Троль» Г. Гейне; написала поезію «До музи» («Прилинь до мене, чарівнице мила...»; січень 1894) і, можливо, ще кілька поезій, що увійшли до циклу «Мелодії»; працювала над перекладом праці М. Верна «Біблія».

Разом з Лесею Українкою мешкала і брала уроки її молодша сестра Ольга Петрівна Косач (в одруженні Косач-Кривинюк; літ. псевд. – Олеся Зірка; 1877–1945) – лікар, письменниця і перекладач. Автор фундаментальної джерелознавчої праці «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970). Разом з сестрою Леся Українка відвідала вистави «Плоди освіти» Л. Толстого та «Гамлет» В. Шекспіра у театрі «Соловцов», опери «Демон» А. Рубінштейна, «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Фауст» Ш.-Ф. Гуно, «Паяци» Р. Леонкавалло, була на концерті піаніста Грюнфельда.

Це помешкання тимчасово винаймала для дочок О. Косач-Драгоманова (літ. псевд. – Олена Пчілка) у вчительки Фундуклеївської жіночої гімназії О. Остроградської, яка виїздила за кордон. Батьки – О. та П. Косачі відвідували тут своїх дітей. 13 квітня 1894 Лариса та Ольга Косачі повернулися до Колодяжного на Волині.

Тепер тут розміщене посольство Королівства Норвегії [1693].

 

 

  • Автор: Леонід Бойко, Марія Кадомська, Олександр Тищенко, Ірина Щукіна

Також на цій вулиці