За свідченням писемних й археологічних джерел, Київ як поселення з безперервним розвитком виник у кін. 5 — на поч. 6 ст. Він був центром Полянського князівства і перебував у фокусі розвитку складних суспільних процесів, що відбувалися в 7—9 ст. у слов'янському світі. Поступово розпадалися первіснообщинні відносини, інтенсивно формувався новий лад.

На рубежі 8—9 ст. в районі Середньої Наддніпрянщини почало складатися велике державне об'єднання, яке в кін. 9 ст. сформувалося в єдину ранньофеодальну державу — Київську Русь. Київ став її стольним градом. Прийняття у 988 християнства київським князем Володимиром Святославичем (980—1015) сприяло перетворенню Києва у важливий духовний і політичний центр східних слов'ян. Київська Русь увійшла в коло інших християнських народів Європи, зміцнила міжнародні й культурні зв'язки з європейськими державами. У Києві, на вул. Володимирській, біля Національного музею історії України локалізовано пам'ятне місце, пов'язане з прийняттям християнства. Тут відмічено контури фундаменту кам'яної Десятинної (Успіння Богородиці) церкви, головного кафедрального храму новоствореної митрополії. Її будівництво проводилося у 989—996. На утримання церкви і митрополії князь Володимир Святославич визначив десяту частину прибутків від державного домену. Тому храм й одержав таку назву. Десятинна церква не збереглася до наших днів. Її було зруйновано в грудневі дні 1240 під час нападу монголо-татар на Київ.
Забудовуючись і розширюючись, Київ перетворювався на одне з найбільших міст середньовічної Європи. В 11 —13 ст. він займав площу близько 400 га з населенням 50 тис. осіб.

Значних темпів у цей час набув у Києві розвиток ремісництва. Далеко за межами Середньої Наддніпрянщини були відомі вироби київських ковалів, ювелірів, майстрів з кераміки, різьбарів на камені і кості.
Розвивалася торгівля. Згідно з повідомленнями сучасників (Титмар Мерзебурзький та ін.), на поч. 11 ст. в Києві діяло вісім ринків, що мали не тільки загальнодержавне, а й міжнародне значення [8]. У давніх літописах згадуються Бабин Торжок у Верхньому місті і Торговище на Подолі. Добре відомі Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи. Тут постійно були купці з Візантії, Скандинавії, Німеччини, Італії, Чехії та інших країн. Разом з тим, київські торгові люди вивозили на зовнішній ринок хутро, віск, ремісничі вироби.
За часів великого князя Володимира у Києві карбувалися свої гроші — златники, срібники. Починаючи з 11 ст. основною грошовою одиницею стали срібні злитки — гривні вагою бл. 160 г.

Археологічні знахідки на території Києва:
а) медальйон-змійовик, 12 ст., бронза, литво,-
б) зворотний бік медальйона;
в) браслет наручний, 12 ст., срібло, чернь,-
г) бойова булава, 12 ст., бронза, литво,-
д) печатка із зображенням Федора Стратилата, 14 ст.,-
е) гривня київського типу, 11—13 ст., срібло;
ж) монета князя Володимира Святославича, 11 ст., срібло;
з) семипроменева сережка, 10—11 ст., срібло,-
і) медальйон-іконка із зображенням Димитрія Солунського, 11—12 ст., камінь, різьблення.

Київ був визнаним політичним центром великої Руської держави. Місцеві князі у своїх палацах приймали послів з Візантії, Німеччини, Франції, скандинавських країн. Політичні стосунки часто зміцнювалися династичними шлюбами.
Місто також відігравало важливу роль у захисті Київської Русі від кочівників-печенігів, половців, торків, які вторгалися на її територію і нерідко з'являлися під стінами Києва. Відомі напади печенігів у 969, 1017, 1036, половців — у 1069, 1151. Найвищого піднесення Київська Русь та її столиця досягли під час князювання Ярослава Мудрого (1019—54). Територія Києва помітно розширилася. «Місто Ярослава» було обнесене високими стінами й добре укріплене. Парадним в'їздом до міста вважалися Золоті ворота. Свою назву вони одержали за аналогією до константинопольських Золотих воріт або через золочену баню церкви Богородиці над ними. Свідчення літопису, а також пізньосеред- ньовічних писемних джерел вказують на те, що Золоті ворота для Києва були більш, ніж парадний в'їзд або оборонна вежа. Вони — символ політичної незалежності Руської держави та її столиці. Звідси йшли шляхи з Києва на Білгород і далі — на південь і захід.
До серед. 18 ст. Золоті ворота продовжували виконувати свої основні функції. Вони були також свідками подальших історичних подій, зокрема періоду Визвольної війни 17 ст. Рештки Золотих воріт збереглися до наших днів і є пам'яткою історії та культури світового значення.
У часи князювання Ярослава Мудрого споруджено 1017 або 1037 року визначну пам'ятку — Софійський собор — резиденцію київських митрополитів. На стінах собору збереглися давньоруські написи-графіті — одне з джерел наших знань історії Київської Русі. При Софійському соборі було засновано першу відому на Русі бібліотеку з книжковим фондом у 950 томів, що увічнено пам'ятним знаком, встановленим на території заповідника. Тут у 11 ст. створено один із перших літописів — Найдавніший Київський Звід.
Києво-Печерський монастир протягом багатьох століть відігравав важливу роль в освіті й духовному житті східних слов'ян. Одним з його перших ігуменів був Феодосій Печерський, який високо підняв моральний авторитет монастиря і здобув серед народу і духівництва особливу повагу. Починаючи з 11 ст. Печерський монастир був одним із центрів культури Київської Русі. В ньому розвивалося літописання: знаменитий Нестор-літописець створив тут всесвітньо відому «Повість временних літ», у стінах монастиря був також написаний «Києво-Печерський патерик». Тут творили письменники Іаков-Мніх та Феодосій Печерський, художник Алімпій, працював лікар Агапіт, існувала велика бібліотека, пізніше створено друкарню, діяла школа. Києво-Печерська лавра впродовж свого існування зазнала багатьох руйнувань, змін. Попри це вона збереглася до наших днів і є пам'яткою історії та культури світового значення.

Нестор-літописець. Гравюра Л. Тарасевича з «Києво-Печерського патерика». 1702.

Відомим центром культурного життя міста 9 ст. був Видубицький монастир. У ньому творили літописець Сильвестр, архітектор Петро Милонєг. Усього в Києві у 10—13 ст. діяло 10 монастирів.
У Києві, крім величних храмів, зводилися розкішні палаци князів, які одержували прибутки не лише від земельних угідь поза містом, а й завдяки збиранню данини з удільних князівств. Літопис, наприклад, згадував князівський двір Ізяслава Ярославича, де було «бещисленое множьство злата и сребра, и кунами и скорою» [9]. У місті існували великі садиби бояр (літопис називає понад 20 боярських родин, які мали свої садиби в Києві). Вони складалися, як правило, з житлових палаців, господарських приміщень, будинків для дворових людей і прислуги. Про багатство київських бояр свідчать скарби, виявлені археологами в аристократичних районах старого Києва: у «місті Володимира» — 28, Ярослава — 16, на Михайлівській горі — 13. Серед знайденого — золоті й срібні прикраси, монети, гривні.
Найчисельнішу категорію населення Києва складали ремісники, дрібні торговці, боярська челядь. Городяни належали до особисто вільного прошарку. Саме руками простих людей створювались багатства Київської Русі.
Поступальний розвиток Києва було перервано спустошливою монголо-татарською навалою. Восени 1240 розпочато облогу міста. «И окружи градь, и остолпи сила татарьская, и бьість градь во обьдержаньи велицЬ. И бЬ Батьій у города и отроци его обіісьдеху градь, и не бЬ сльїшати оть гласа скрипания ТЄЛІІГ его, множества ревения вельблудь его, рьжания оть гласа стадь конь его. И бї исполнена земля Руская ратньїх» [10].
Напередодні київський князь Михайло Всеволодович утік до Угорщини. Обороною керував посадник галицького князя Данила Романовича боярин Дмитро. Понад десять тижнів утримували оборону мужні захисники міста. Однак сили були нерівні. Вдершись до Києва, ординці руйнували місто й нищили населення. У згарищах пожеж загинули цінні пам'ятки матеріальної й духовної культури, назавжди були втрачені секрети виготовлення окремих ремісничих виробів.
Монголо-татарська навала на тривалий час затримала економічний, політичний і етнокультурний розвиток Київської Русі. Після Батиєвого погрому Київ уже не нагадував великого і квітучого міста Русі 30-х рр. 13 ст. Папський посол Карпіні де Плано, який відвідав його у 1246, відзначив, що в .Києві налічувалося не більше ніж 200 будинків [11] з двотисячним населенням. Однак життя в місті не припинилося, Продовжувала діяти митрополія, функціонували Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий, Києво-Печерський монастирі, хоча багато з цих споруд були пошкоджені. Незважаючи на труднощі, постійний терор і руїну ординців, кияни почали поступово відбудовувати місто. Незабаром сюди повернувся князь. Населення зростало за рахунок притоку біженців з інших південноруських міст, відроджувалися ремесла. У 2-й пол. 13—14 ст. Київ поступово втрачав роль політичного і духовного центру всіх давньоруських земель. У північно-східній Русі в цей час зміцнювався новий північно-слов'янський центр. Галицько-волинські князі вже не прагнули займати колись престижний київський стіл. У 1300 з Києва до Володимира була переведена митрополія на чолі з митрополитом Максимом, яка 1328 переїхала до Москви. Незважаючи на це, Київ продовжував залишатися центром тяжіння усіх південно-руських земель. І волиняни, і подоляни, і чернігівці, дотримуючись традицій Київської Русі, як і раніше, бачили в ньому стольний град. Навколо Києва консолідувався український етнос. У тяжких умовах політичної роздрібненості він намагався зберегти свою релігію, культуру, традиції, що склалися за часів Київської Русі. Саме Київ, зруйнований, пограбований, але не знищений, став гарантом спадкоємності у подальшому розвитку українського народу.
У 13 ст. утворилася Литовська держава, яка протягом досить короткого часу встановила політичну зверхність над українськими землями. У 50—60-х рр. 14 ст. як результат довготривалої війни між Польщею і Литвою відбувся переділ південно-західних руських земель. Одночасно Литовська держава розпочала наступ на Наддніпрянщину, скориставшись послабленням Золотої Орди, зумовленим її розпадом на кілька окремих улусів внаслідок феодальних міжусобиць. На думку сучасних дослідників, просування литовців на землі Південно-Західної Русі в 1350-х рр. було узгоджено із Сараєм. Литва визнала данницьку залежність окупованих територій від татар, і це дало змогу князю Ольгерду заволодіти Київщиною, Сіверщиною та Поділлям [12]. Разом з тим, у Густинському літопису 17 ст. йдеться про битву влітку 1362 на р. Сині Води (прит. Південного Бугу), в якій військо Ольгерда розгромило загони кількох татарських ханів: «В єие лЬто Ольгерд побуди трех царков татарских из ордами их, єи ест, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть татарскую...» [13]. Ординського ставленика князя Федора було усунуто, а київський стіл зайняв Володимир Ольгердович, який правив містом до 1394 і був похований у Києво-Печерському монастирі. Тут також поховані й інші князі Ольгердовичі, зокрема його зведений брат Скиргайло, який князював до 1396 і, за літописом, був отруєний митрополичим намісником Фомою. Після його загибелі до серед. 1430-х рр. Київ перебував у руках князів Гольшанських. За їхнього правління влада стала спадковою і сформувалася литовська за походженням київська династія. 1440 Київ перейшов до нащадків Ольгерда: Олелька Володимировича (до 1455) і Семена Олельковича (до 1470). Перший з них наприкінці життя постригся у ченці Печерського монастиря. Його син Семен уславився тим, що відновив Успенську церкву Печерської обителі, пограбовану й розорену монголо-татарами, подарував їй чимало коштовностей (в ній же й був похований). Після його смерті князівську владу було скасовано й запроваджено воєводську.

Перебування під владою Литви для киян не було тяжким, як за монгольського ярма. Багато литовських князів були близькі до українців, їхніх звичаїв і культури. Як зазначає історик О. Єфименко, князь Ольгерд був литвин по батькові і русин по матері. Він цілком зріднився з її мовою, культурою, був православним і за цим обрядом хрестив своїх синів [14]. За литовського правління кияни не зазнавали національно-релігійних утисків, зберігали свої звичаї, які йшли ще з Київської Русі [15]. Та й саме Велике князівство Литовське складалося не тільки з литовських, а й з білоруських, подільських, чернігівських земель. Воно не сприймалося киянами як чужорідне. До того ж протягом ста років Київщина була васальним князівством і користувалася значною автономією у складі Литви, хоч залежність українських земель від Вільно, починаючи з 15 ст., весь час посилювалася. Тільки у 1471 король польський і великий князь литовський Казимир Ягайлович остаточно скасував удільний статус Київського князівства. «И отселе, — зазначив літописець, — на Киеве князя престаши бьіти, а вместо князей воеводьі насташа» [16].
Під час перебування у складі Литви у місті спостерігався повільний, але неухильний розвиток продуктивних сил. Воно поступово зростало й забудовувалося, збільшувалося населення, з'являлися нові види ремесел і промислів. У 1494—97 великий князь литовський Олександр Казимирович підтвердив йому Магдебурзьке право, згідно з яким міщани підлягали юрисдикції магістрату — головного органу міського самоврядування [17]. Будівля магістрату розміщувалася на Подолі. До середини 17 ст. вона була дерев'яною. На верхній частині Замкової гори, названої пізніше Киселівкою, в останній чверті 14 ст. був зведений т. зв. Литовський замок, який став адміністративним центром міста. На території замку були численні будівлі: будинок воєводи, казарми військового гарнізону, пороховий льох, склади. Тут мали свої садиби окремі представники київської знаті. В замку діяло 4 церкви: три православні й одна католицька [18].

Князь Святослав Ігорович радиться з дружиною. Мініатюра з рукопису візантійського історика Іоанна Скилиці.

Замок неодноразово витримував напади татар. Ним не могли заволодіти 1399 Тимур-Кутлук, 1416—Едигей. Лише 1 вересня 1482 замок захопив і розгромив хан Менглі-Гірей, незважаючи на мужність захисників. Цей напад Кримського ханства був чи не жорстокішим за нашестя Батия. Увесь Київ охопило полум'я, загинуло і потрапило в неволю майже все його населення, було спустошено муровані храми, воєводу Івана Ходкевича взято в полон. Як свідчать посольські книги, навесні московський посол в Криму Михайло Кутузов вимагав від хана послати «рать свою на Подольскі землі чи на Київські міста» [19]. Цареві Івану III це було потрібно для того, аби відвернути сили Литви від московських кордонів. Ціною знищення «матері міст руських» і його населення своїм татарським союзником Іван НІ купив на кілька років відстрочку війни з Литвою. Замок був відбудований та існував до серед. 17 ст. Поступово відроджувалося й економічне життя. Документи 14—17 ст. вказують на функціонування в місті ремісників цілого ряду спеціальностей — лучників, стрільників, ковалів, теслярів, пекарів, різників, золотарів, постригачів, шевців, кравців, кушнірів, винників, римарів.

На поч. 16 ст. у Києві виникли цехові об'єднання, діяльність яких регламентувалася спеціальними статутами: у 1571 тут зареєстровано 71 ремісника-майстра [20]. Разом з тим жителі міста все ще були тісно пов'язані з сільським господарством: займалися садівництвом, городництвом, мали свої виноградники, земельні угіддя тощо.

Вид Київського замку. Мал. А. ван Вестерфельда. 1651.

Київ поступово перетворився на головний торговельно-економічний центр не тільки Наддніпрянщини, але й усіх українських земель. Ще у 1569 він одержав королівську грамоту — привілей на два ярмарки, що стали невдовзі значним зосередженням найрізноманітніших товарів. Предметами купівлі-продажу були тварини, хутро, шкіра, продукти сільського господарства, напої, сіль і промислові товари. На ярмарках в обігу була дрібна литовська монета — гріш і велика - червоний злотий, а також польські, угорські злоті, німецькі талери. Київ відігравав роль однієї з головних митних застав Великого князівства Литовського [21]. Він був великим центром транзитної торгівлі. Литовський дипломат М. Литвин у своїх мемуарах відзначав, що у Києві було чимало іноземних товарів. На його думку, через місто «відправляються з Азії, Персії, Індії, Аравії та Сирії на північ у Московію, Псков, Новгород, Швецію і Данію східні товари» [22].

Василівська (Трьохсвятительська) церква 12, 17 ст. (зруйнована у 1930-і рр.). Мал. Ф. Солнцева. 1840-і рр.

Внаслідок жвавої транзитної торгівлі багато товарів осідало у Києві, впливаючи на побут заможних городян. Вони тепер не задовольнялися тканинами домашнього виробництва, а купували німецьке сукно, східні шовкові тканини. В побут входили німецьке пиво, закордонні вина, східні прянощі, килими. Попитом користувалися привозні зброя, посуд, прикраси тощо.

Пояснювальний текст до плану А. Кальнофойського
Опис монастиря (Києво-Печерської лаври), містечка та інших предметів аж до самого Києва

«Вийшовши з печери на гору через хвіртку, треба йти біля дерев'яної огорожі до мона-стирської хвіртки. Ліворуч від неї
1. Келія городного брата і доріжка через вулицю до монастиря.
2. Хвіртка в самий монастир, при якій відразу ж келія привратника.
3. Біля неї невелика келія іншого брата.
4. Від них праворуч на гору стрімка доріжка до друкарні.
5. Друкарня на тій рівнині, на якій (розташовано) увесь монастир.
6. Пекарня з коморами і всім, що до них належить.
7. Келія благочестивого брата, який наглядає за пекарнею.
8. Чотири старі келії, розташовані поруч.
9. Келія палатного ченця,
10. Дві разом келії, одна біля одної.
11. Келія від тих (двох), яка заходить трохи в сад.
12. Проти них приміщення, одне для ремісників, друге — для ченців.
13. Келія позаду них пристойна і спокійна.
14. Від неї безперервним рядом до брами лікарні вісімнадцять келій благочестивих отців і братій.
15. Брама до лікарні.
16. Дві келії, одна проти одної, благочестивого отця, завідуючого лікарнею.
17. Сама лікарня, де хворі благочестиві братії достоналежне мають про себе призріння; при ній церківка.
18. Келії і комори для домашніх потреб, прибудовані до огорожі великого монастиря.
19. Дерев’яна дзвіниця означеної лікарні при кам'яній церкві; в ній східці, якими сходять угору в саму церкву, тому, що вона, подібно церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці, яка містилася на київських Золотих воротах, влаштована також над брамою.
20. Сама церква святої Трійці; чиїм утриманням була вона збудована, про це скажемо нижче.
21. Брама, на якій стоїть церква.
22. З лівого боку високий дім для гостей, споруджений на горі.
23. Бібліотека церковних книг, руських і слов'янських.
24. Трапезна велика; при ній тепла церква во ім'я святих апостолів Петра і Павла.
25. Брама, що веде до кухонь, братської і архімандритової, і самі ті кухні.
26. Три келії для слуг архімандритових.
27. Покої настоятельські.
28. Під тим самим дахом аптека монастирська.
29. Одинадцять заново збудованих під одним дахом келій для благочестивих отців і братій.
30. Келія привратника в кам'яній брамі з передсінням.
31. Посередині таким чином розташованого монастиря церква Успіння Пречистої Богородиці.
32. Приділ їх милостей панів Єльців.
33. Приділ трьох церковних учителів: Ва- силія Великого, Григорія Богослова, Гоанна Златоустого.
34. Приділ св. Іоанна Богослова
35. Приділ св. архідиякона Стефана, князів їх милостей Корецьких. У цій святій церкві (Успіння Пресвятої Богородиці) як багато було (поховано) тіл благословенних божих, як багато було трун осіб, що носили титули князів, гетьманів і воєвод Речі Посполитої, санов-ників і начальницьких осіб, ясно засвідчують про це епітафії, які я, за наказом мого старшого (митрополита Петра Могили), згідно зі старим їх текстом, прилучивши до нього дещо, на вічну пам'ять підновив, хоч і не все, за обставин, викладених в настановленні, вміщеному слідом за надгробними написами.
36. Недалеко (від означеної церкви) одна висока дзвіниця.
37. Друга ж, внаслідок великої ваги, піднятої на неї, тобто великого дзвона, названого за ім'ям майстра, що його відлив, Балик, нижча.
Отже від церкви між тією і другою сторонами слід іти до брами, яку і над якою церкву святої Трійці заснував князь Микола Святоша Давидович і при ній для хворих і немічних ченців улаштував лікарню, про яку згадував вище, поставивши особливого лікарняного начальника; зараз він залежний від печерського архімандрита. Цією брамою вихід у містечко, де лежать багато скалічених, сиріт, удів, жебраків у чеканні, як і при св. церкві гіечерській, милосердя Божого, подібно до того, як це було при тій купелі, яку щорічно ангел Господній, зіходячи, збурював.
38. В тому (містечку) міститься жіночий монастир, який уміщає в своїх стінах багато князівен, сановниць, дворянок та інших різного звання і стану благочестивих черниць (далі йде досить велике уславлення присвяченого на служіння Богу життя означених інокинь).
39. Посеред того монастиря церква.
40. Недалеко від неї криниця
41. Напроти цього жіночого монастиря гостиний дім для чернецької братії і захожих прочан
42. На південь через містечко дорога до Либеді.
43. Між заходом і північчю дорогою йдемо через ріг Спаський, тобто повз церкву Преображення Господнього; її збудував із каменю св. Володимир; але в теперішній час стіни її ледве стоять, щебінь вкрив землю, і (йдемо) через селище, яке належить тій самій святині Господній.
44. По тій же правій стороні, пройшовши трохи по дорозі, є стежка до монастиря св. Миколи Пустинного.
45. Самий монастир цього св. Архієрея.
46. По цій же руці, трохи далі, стежка до перевозу на Дніпрі,
47. Минувши її, йти прямо через долину до великих валів. У них:
48. Ніби на власному цвинтарі, який подібно до кола простягається до міської брами (міститься): церква св. Софії, уже протягом кількох останніх років піддається значному ремонту.
49. Церква св. Архангела Михаїла і монастир при ній.
50. Церкви св. Тирона тільки стіни стоять. Про неї, як і про інші руїни святих київських церков, можна сказати з поетом (далі наводяться 8 віршів, взятих
з Стрийковського латинською мовою і з перекладом їх віршованою формою польською мовою)
51. Церква св. Василя, перша від усіх споруджена з каменю св. Володимиром.
52. Церква Пресвятої Діви Десятинна.
53. Церква св. Симеона над самим Києвом, а інші лежать могилами, ніби на віки поховані.
54. Від них брамою повз замок, на високій горі споруджений, униз вхід до жалібного Києва (Подолу), оскільки теперішній ледве вартий імені колишнього: в останньому було понад триста камінних церков, сто дерев'яних, а тепер — всього ледве тринадцять...»
* Легенду взято з книги С. Голубєва «О древнейиіем плане города Києва 1638 года».

1 липня 1569 між Польщею і Литвою було укладено Люблінську унію, згідно з якою вони зливалися в єдину державу — Річ Посполиту. Київ разом із Брацлавським, Волинським, Київським, Підляським воєводствами увійшов до складу Польщі. Україна стала об'єктом колонізації польської шляхти, селянство потрапляло в кріпосну залежність від польських панів, посилився національно-релігійний гніт. У цілому цей Люблінський акт, як зазначав М. Гру- шевський, «був ланцюгом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених пресією державної влади й тяжких політичних обставин» [23].
Тому не дивно, що в кін. 16—1-й пол. 17 ст. в Україні розгорнулася національно-визвольна боротьба проти іноземного панування. Цей рух охопив також населення Києва. Його форми були найрізноманітніші: подання скарг до місцевих і центральних органів влади, втеча, відмова виконувати повинності і, нарешті, участь у збройних повстаннях, які спалахували не тільки в містах, але й на усіх великих територіях українських земель. Уже під час відомого козацького повстання 1591—93 під керівництвом гетьмана нереєстрових козаків К. Косин- ського, яке поширилося на всю Наддніпрянщину, повстанські загони протягом 1592 і осені 1593 неодноразово нападали на Київ. Ще більше повстання відбулося у 1594—96. Воно охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь і мало значний соціальний резонанс у Галичині, а також в Молдові та Білорусі. Загони, очолювані С. Наливайком і його сподвижниками, вели боротьбу проти польської шляхти. Чимало селян називали себе козаками, розподіляли землю і майно феодалів, Київ перетворився на один з опорних пунктів повстанського руху. Зокрема, навесні 1596 тритисячний загін козаків знищив укріплення міського замку, оволодів значними трофеями — гарматами, порохом, холодною зброєю [24].
Перші десятиліття 17 ст. позначилися дальшим піднесенням визвольного руху в Україні. Зокрема, в Києві у 1618 городяни стратили уніатського намісника А. Грековича; 1625 було вбито місцевого війта Ф. Ходику, який безчинствував і закривав православні церкви. Помітний вклад у визвольну боротьбу українського народу внесли міські низи в роки масових народних повстань 20—30-х рр. 17 ст. Тисячі киян у складі загонів Т. Федоровича (Трясила), П. Павлюка, Я. Острянина, К. Скидана та інших козацьких ватажків брали участь у боротьбі проти польської шляхти. Народний рух проти національного гніту в кін. 16 ст. стали підтримувати братства — громадські культурно-просвітницькі православні організації міського населення, що виникли в багатьох містах України. Київське братство сформувалося у 1615 з центром у Богоявленському монастирі на Подолі. Воно відразу почало відігравати помітну роль у суспільному житті України. Особливого резонансу його діяльність набрала після вступу до нього гетьмана П. Сагайдачного «зі всім своїм військом». Братчики розгорнули широку діяльність проти унії й католицизму на українських землях.

Загальний вид Києва з боку Подолу, мал. А. ван Вестерфельда. 1651.

Піднесення національно-визвольного руху стимулювало також розвиток культури Києва. Її різні напрями — освіта, наукові знання, література, книгодрукування — були спрямовані на національно-культурне відродження народу, на відстоювання його етнічної самобутності на основі традицій Київської Русі. Великий внесок у розвиток культури, науки й освіти не тільки в Україні, але й у всьому слов'янському світі зробив Києво-Могилянський колегіум, який виник у 1632 на основі об'єднання київських Братської і Лаврської шкіл. Особливе місце в його становленні як національного наукового, культурного і духовного центру належить київському митрополиту П. Могилі. Він не тільки підтримував колегіум матеріально, але й турбувався про його науковий рівень, заохочував до роботи в колегіумі провідних учених свого часу. Бажаючи піднести престиж навчального закладу, митрополит неодноразово порушував питання про перейменування його в академію. 1977 на фасаді старого корпусу академії встановлено меморіальну дошку Петру Могилі.

Митрополит Петро Могила. Старий навчальний корпус Київської академії.
Гравюра з книги «Іфіка Ієрополітика». 1760.

Усвідомлюючи роль і значення духовного та інтелектуального потенціалу колегіуму в житті України, його справами піклувалося багато відомих політичних і церковних діячів. Так, завдяки турботам гетьмана Івана Мазепи, київського митрополита Варлаама Ясинського, ректора колегіуму Йоасафа Кроковського, царський уряд у 1694 визнав за Києво-Могилянським колегіумом статус вищого навчального закладу і надав йому почесний титул академії, що було підтверджено царською грамотою у 1701. З історією Києво-Могилянського колегіуму (пізніше академії) пов'язана щедра меценатська діяльність багатьох представників козацької старшини, духівництва, міщанства, шляхти. Однією із засновниць колегіуму була українська шляхтянка Гальшка Гулевичівна (Лозка Єлизавета), яка подарувала братству ділянку землі на Подолі для того, аби там було збудовано Братський монастир і, що особливо відзначалось у дарчому записі,— школу [25]. На знак подяки і вшанування її пам'яті 1992 на фасаді старого корпусу академії встановлено меморіальну дошку Гальшці Гулевичівні.

Фрагмент карти Київщини з атласу Блавіана. Амстердам. 1662.

Особливе місце серед доброчинців академії належить гетьману І. Мазепі. У 1693 на території Братського монастиря завершено будівництво кам'яної Богоявленської церкви, спорудженої коштом гетьмана. У 1703—04 його коштом зведено перший поверх мурованого академічного корпусу.

Ансамбль Братського Богоявленського монастиря і Київської академії, 17—19 ст. Літографія поч. 19 ст.

Гетьман завжди опікувався академією, підтримуючи її високий науковий рівень. Зокрема, він передав для її бібліотеки значну частину своїх книг і рідкісних рукописів. У часи Мазепи військова козацька скарбниця щорічно виділяла на академію 200 крб. Крім того, гетьман наділив Братський монастир селами і містечками.
У стінах цього першого східнослов'янського вищого навчального закладу сформувалася численна група вчених, громадсько-політичних і культурних діячів, які зробили значний внесок у розвиток культури і науки. Це — Л. Баранович, І. Ґалятовський, І. Ґізель, Г. Кониський, Є. Плетенецький, Є. Полоцький, Ф. Прокопович, С. Яворський. Вихованцями академії були гетьмани І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, І. Самойлович; поет і філософ Г. Сковорода, мандрівник В. Григорович-Барський, композитори М. Березовський, А. Ведель та багато інших. У 1-й пол. 18 ст. велику роль в її розбудові відіграв митрополит Р. Заборовський. У 1734—35 студентом академії був М. Ломоносов, майбутній великий російський вчений, поборник освіти.