Велику роль у збереженні й відбудові архітектурної спадщини Київської Русі відіграв гетьман І. Мазепа, який щедро фінансував перебудови і розширення Софійського, Печер­ського, Михайлівського Золотоверхого, Видубицького, Кирилівського монастирів. Новий архітектурний стиль, характерний для цих споруд, навіть отримав назву «козацького», «мазепиного» бароко.

Нова доба архітектурного піднесення України, зокрема Києва, пов'язана з діяльністю митрополита Р. Заборовського у ЗО—40-х рр. 17 ст. Завдяки йому було здійснено реконструкцію старого академічного корпусу на території Братського Богоявленського монастиря (тепер навчальний корпус Національного університету «Києво-Могилянська академія»), поновлено деякі споруди Софійського монастиря: дзвіницю, будинок митрополита, мури тощо.

Початок наукового вивчення Києва пов'язаний з діяльністю археолога та історика М. Берлинського наприкінці 18 — на поч. 19 ст. Він реєстрував і описував усі археологічні знахідки в місті, вивчав писемні джерела і на цій основі написав кілька праць, зокрема, «Короткий опис міста Києва...». Твори дослідника є першою спробою систематичного викладення історії Києва з характеристикою його історико-культурних пам'яток. З початку 20-х рр. 19 ст. розгорнулася активна наукова робота у Києві митрополита Є. Болховітінова. Він опублікував перші історико-топографічні описи найвідоміших київських пам'яток — Софійського собору і Києво-Печерської лаври. Значну роль відіграв митрополит Євгеній і в археологічному вивченні Києва, яке здійснив К. Лохвицький. Він відкрив фундаменти Десятинної церкви, залишки Золотих воріт, двох церков, які археолог вважав Ірининською та Іллінською. Обидва дослідники входили до складу першого у Києві історичного і пам’ятко-охоронного товариства — Тимчасового комітету для дослідження старожитностей у Києві, заснованого 1835. Його членами були й перший ректор університету М. Максимович, професори С. Зенович, С. Орнатський, В. Цих, археологи О. Анненков, М. Берлинський та ін. Завдяки комітету було засновано перший у місті Музей київських старожитностеи при університеті, в якому зосереджено археологічні знахідки давньоруської доби разом з планами, кресленнями, малюнками досліджених споруд. Вперше була здійснена консервація і зміцнення нерухомої пам'ятки — Золотих воріт за проектом уславленого київського архітектора В. Беретті.

У 1-й пол. 19 ст. у Києві працювала ціла плеяда вчених, аматорів, дослідження яких не втратили свого значення й дотепер. Серед них М. Закревський, М. Максимович, І. Фундуклей та ін. Найзначнішою і результативнішою для свого часу була діяльність з вивчення, збирання та видання документальних матеріалів, що їх здійснювала наступниця Тимчасового комітету—організована 1843 Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Архео­графічна комісія). Її було зобов'язано також виявляти і досліджувати нерухомі пам'ятки. Комісія діяла до 1921, коли була включена до складу Археографічної комісії ВУАН. Вона заснувала Архів давніх актів, в якому зібрано безцінні документальні джерела. Матеріали з історії, економіки, статистики, народонаселення Києва вміщено в таких фундаментальних працях комісії, як «Статистичний опис Київської губернії» (1852), «Збірник матеріалів з історичної топографії Києва і його околиць» (1874). Важливі історичні пам’ятки з минулого Києва було опубліковано в багатьох томах її археографічних видань: «Пам'ятки, видані Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів», «Архів Південно-Західної Росії», «Старожитності, видані Тимчасовою комісією для розгляду давніх актів» та ін., що виходили протягом 1845—1914. У 1845—48 і 1909—10 активно проводились археологічні розкопки. В діяльності комісії брали участь відомі вчені В. Антонович, М. Довнар-Запольський, М. Іванишев, В. Іконников, І. Каманін, М. Костомаров, О. Лазарев­ський, Ф. Лебединцев, О. Левицький, М. Мак симович та ін. Численні малюнки київських старожитностей залишив Т. Шевченко, який у 1845—47 був співробітником комісії.

У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. спостерігається велика увага до вивчення самого міста та його історико-культурних надбань, проблем охорони пам'яток. Різноманітні наукові, краєзнавчі, громадські формування, окремі вчені й дослідники зробили свій внесок у розвиток києво- і пам’яткознавства. Відзначимо серед них Історичне товариство Нестора-літописця, засноване 1871, яке на сторінках своїх «Чтений» публікувало численні статті й повідомлення з проблем українського пам’яткознавства, було організатором III (1874) і XI (1899) Археологічних з'їздів у Києві. У 1897 о Київське товариство старожитностей і мистецтв, головним результатом діяльності якого стала розбудова фактично національного музею — Київського художньо-промислового і наукового (нині будова Національного художнього музею). Великий інтерес викликає пам'ятко- охоронна діяльність заснованої товариством у 1912 музейної комісії «Старий Київ». Комісія збирала матеріали про окремі пам'ятки, з історичної топографії міста для видання монографії; розробляла пропозиції щодо збереження старих вулиць, площ, будинків, які гинули в процесі перепланування й розбудови міста. Члени комісії вже тоді пропонували встановити пам'ятні таблиці на спорудах, пов'язаних з життям та діяльністю відомих киян; вивчити усі архівні джерела з історії Києва; підготувати путівник і альбом з видами старого міста; організувати систематичне фотографування тих частин, вулиць, споруд Києва, що мають історичне і художнє значення.

Питання дослідження київських старожитностей і охорони пам'яток перебували у сфері діяльності Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, Київського відділу Російського військово-історичного товариства, Київського товариства охорони пам'яток. Останнє, створене 1910, за кілька років свого існування налагодило систематичне спостереження за земляними роботами у Києві під час будівництва, планування і прокладання вулиць, а всі знайдені пам'ятки надходили до музею товариства (в приміщенні Педагогічного музею, тепер Будинок учителя на вул. Володимирській, 57). Його організатор і хранитель О. Ертель здійснив розкопки на Звіринці, в Китаєві, на Кирилівських висотах, у Віті-Литовській, Проневщині. Завдяки зусиллям товариства проводились реставраційні роботи в Звіринецьких та Китаївських печерах, брами Заборовського, Золотих воріт, у Софійському соборі тощо.

Найпомітніше місце серед київських археологів та істориків зазначеного періоду посідали В. Антонович і В. Хвойка. Професор університету В. Антонович — фундатор київської школи істориків-документалістів — був протягом багатьох років головним редактором видавництва Археографічної комісії. Його особистим внеском у києвознавство є такі дослідження, як «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1798» (1870), «Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії» (1879), «Київ, його доля і значення з 14 до 16 ст.» (1882), «Археологічна карта Київської губернії» (1895). Один із засновників Київського художньо-промислового музею, завідувач його археологічного відділу В. Хвойка — першовідкривач пам'яток трипільської, зарубинецької, черняхівської культур, Кирилівської палеолітичної стоянки в Києві, пам'яток Київської Русі, автор численних наукових праць, що не втратили й дотепер свого значення.

Серед членів зазначених товариств, до праць і досвіду яких у галузі вивчення Києва ми звертаємось і сьогодні, слід назвати також М. Біляшівського, К. Болсуновського, С. Вельміна, С. Голубєва, В. Данилевича, А. Добровольського, І. Линниченка, В. Ляскоронського, Д. Милєєва, Г. Павлуцького, М. Петрова, А. Прахова, Ф. Титова, Б. Ханенка, К. Широцького, Д. Щербаківського, В. Щербину та багатьох ін.

Таким чином, якщо у 17—18 ст. головна увага приділялася практичним заходам щодо збереження і відновлення пам'яток давньоруської доби, то у 19—на поч. 20 ст. увага дослідників була спрямована на виявлення, вивчення й введення до широкого наукового і суспільного обігу усіх типів і видів джерел з історії київських пам'яток. Почалося систематичне археологічне обстеження міста, яке здійснювалось як окремими вченими, так і науковими товариствами. Створення значної кількості таких товариств мало наслідком й урізноманітнення форм і методів, накопичення теоретичного і практичного досвіду пам'яткоохоронної діяльності, виявлення широкого кола нерухомих пам'яток Києва, вивчення і фіксацію їхнього історико-культурного потенціалу. Разом з тим швидкі процеси урбанізації призвели до стрімких темпів розбудови і реконструкції Києва, що спричинило руйнацію і загибель багатьох пам'яток. Зупинити ці процеси тільки зусиллями громадськості було неможливо. Необхідна була відповідна підтримка з боку держави.