Основні вулиці – бульв. Дружби народів (на відрізку між Печерським мостом і мостом ім. Є. Патона), вулиці Бастіонна, Звіринецька, Старонаводницька, Тимірязєвська. Вбирає в себе місцевості: Бусова гора, «печерські» Караваєві дачі, Наводничі (між вул. Панфіловців і бульв. Дружби народів), Святоозерська слобідка. Прилягає до місцевостей: Печерськ, Берестове, Видубичі, Теличка, Бусове поле, Соколиний ріг. Назву Звіринець від давньоруського часу мали спеціально відведені місця князівських полювань, які ретельно охоронялися від сторонніх мисливців. Вперше згадується 1070, коли гора Звіринець разом із прилеглими дворами була передана князем Всеволодом Ярославичем (у цій місцевості існував також його Красний двір – позаміська резиденція київських князів у 11 – 13 ст.; див. ст. 86) у володіння Видубицькому Свято-Михайлівському монастирю. Право володіння не раз (1608, 1628, 1690) підтверджувалося грамотами польських королів і російських царів. На території Звіринця виявлено печери, подібні до підземних галерей Києво-Печерської лаври (є припущення, що вони з'явилися раніше лаврських). У 12 – 17 ст. тут існував печерний монастирський цвинтар (див. ст. 160). У 1-й пол. 18 ст. у слобідці Звіринець налічувалося 37 дворів, у серед. 18 ст. під назвою Звіринець фігурувала збудована тут Святоозерська слобідка. У кін. 18 ст. Звіринець вже був у підпорядкуванні київської міської влади. 1810 на Наводничах розпочато будівництво Звіринецького укріплення (подекуди фігурує як Звіринецька фортеця). Укріплення зрито 1944, його територію передано Центральному республіканському ботанічному саду АН УРСР (тепер Національний ботанічний сад ім. М. Гришка НАН України), в якому на ділянці Гірського саду збереглася частина Повного бастіону (див. ст. 207.2). 1854 Звіринець фігурує як передмістя Києва, населення якого займалося переважно сільським господарством (складало 164 чоловіка). Зростання Звіринця розпочалось у 2-й пол. 19 ст. після побудови залізниці Київ – Чернігів. 1865 тут налічувалося 123 двори і 2156 чоловік населення, 1877 – 537 будинків, у т. ч. 40 землянок для найбідніших верств населення. На поч. 20 ст. планування Звіринця, забудова якого доти здійснювалася стихійно, було приведене до нормативів міської забудови (мережа тодішніх вулиць частково збереглася дотепер). У цій місцевості було збудовано церкву св. Іоанна Предтечі (18 ст., в районі сучасного пров. Верхнього; зруйнована у 1950-х рр.), над печерами відкрився Звіринецький скит (на сучасній вул. Мічуріна) зі спорудженими того ж року храмами Різдва Пресвятої Богородиці та св. Йоасафа Білгородського (обитель проіснувала до 1930-х рр., тоді ж зруйновано церкви). У 1880-х рр. облаштовано православний цвинтар (у кінці вул. Верхньої), існували також цвинтарі караїмський, єврейський, турецький (знищені у 1920-х рр.; тепер – територія Національного ботанічного саду НАН України), Братський (для загиблих учасників 1-ї світової війни; розташовувався між теперішніми вулицями Тимірязєвською і Вільшанською; ліквідований у 1950-х рр.). 1918 внаслідок сильного вибуху на складі боєприпасів більша частина Звіринецької слободи згоріла, у 1920-х рр. відбудована. 1935 на частині колишньої території слободи, «печерських» Караваєвих дач та Свято-Троїцького (Іонівського) монастиря (див. ст. 488) засновано Центральний ботанічний сад (тепер – Національний ботанічний сад ім. М. Гришка НАН України; див. ст. 546). У 1940 – 50-х рр. після забудови Наводничів і Бусової гори індивідуальними одно-, двоповерховими будинками територія Звіринця набула сучасних розмірів. У 1980-х рр. значну частину старої забудови (переважно обабіч бульв. Дружби народів) знесено. У 1990-х рр. музеєфіковано Звіринецькі печери (філіал Музею історії Києва), відродилася чернецька обитель – скит. На Звіринці поряд із вул. Звіринецькою (1944 – 55 – вул. Новозвіринецька) існує пров. Звіринецький. Назву Звіринецька до 1901 мала теперішня вул. Тверська (на «Новому Строєнії»).