Являє собою закільцьований комплекс, що складається з п'яти галерей, в стінах яких викопано перпендикулярно до коридора поховальні ніші й келії, призначені для поховання ченців, а також давню підземну церкву. Печерний цвинтар, що належав Звіринецькому монастирю, функціонував протягом 12—17 ст. і складався поступово. Найдавнішу частину печерного некрополя становлять дві підземні вулиці, викопані з боку схилу гори одна за одною, кожна з яких мала окремий вхід. Пізніше їх об'єднано вулицею, на якій поховання відсутні. Ця частина некрополя розширювалася у 12—15 ст. Третя вулиця з пізнішими похованнями, де простежуються традиції римсько-католицької церкви, склалася у 16—17 ст. незалежно від давньої частини цвинтаря. Вона мала окремий вхід і, очевидно, пізніше була з'єднана поблизу входу з однією з давніх вулиць. Остання (четверта) служила винятково для з'єднання двох печерних коридорів. Її прокопали при закільцьовуванні всього печерного ла-біринту на поч. 20 сг. для зручного відвідування прочанами.
Відкриття Звіринецьких печер сталося випадково 12 жовтня 1888 під час зсуву гори. Тоді у підземеллі знайшли шкіряне взуття, плетені зі шкіряних тоненьких пасків хрести, пояси з тисненими малюнками. 1891 давнє шкіряне взуття відправили до Петербурга, потім знахідки повернули до музею Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.
Друге відкриття печер відбулося 1911 під час чергового зсуву гори. Ділянка, на якій розташовано Звіринецькі печери, належала Київському фортечному інженерному управлінню. 1912 її взяв на оренду князь В. Жевахов. У серпні 1912 у печерах починаються розкопки під наглядом археолога О. Ортеля. Під час робіт було розчищено підземні галереї, визначено їхні параметри, зроблено обміри усіх печерних споруд (церкви, келій, ніш), сфотографовано відкриті на стінах давні написи. Знайдено шкіряні вироби, подібні до попередніх, залишки кераміки, кипарисову єпископську панагію та ікону на металі із зображенням Богоматері з немовлям.
1913 створюється Звіринецький скит (існував до 1930-х рр.). На пожертви прочан у тому самому році зведено будівлю з церквою Різдва Пресвятої Богородиці і св. Іоасафа Чудотворця Білгородського, в якій зберігалися всі археологічні знахідки з печер (закрито 1934). Ікону із зображенням Богоматері з немовлям постановою Святійшого Синоду було названо Звіринецькою. 1915 у коштовному обрамленні її встановлено над царськими вратами церкви (зруйнована у 1930-х рр.).
У лютому 1915 найнебезпечніші ділянки печер укріпили цеглою і потинькували. Будівельні роботи в печерах закінчити не вдалося через відсутність коштів, припинилися і розкопки.
З 1912 до 1934 печери на Звіринці функціонували як місце релігійного ходіння на прощу і як екскурсійний об'єкт. До наших днів пам'ятка дійшла у напівзруйнованому стані. 1988 Звіринецькі печери передано Музею історії міста Києва з метою їх музеєфікації. У 1990-х рр. у підземних галереях проводились археологічні дослідження, в ході яких знайдено залишки шкіряних виробів, кераміки, цегли (плінфа і литовка), металеві вироби, монети кін. 19 поч. 20 ст. Матеріали датуються в основному давньоруським і пізньосередньовічним періодами. На стінах підземного лабіринту зафіксовано фрагменти написів і зображення хрестів. Усього разом з відкритими на початку століття у Звіринецьких печерах налічується 10 написів і 6 зображень хрестів. Найраніші датуються 1-ю пол. 13 ст. (за С. Висоцьким). Одержаний архео-логічний матеріал свідчить, що Звіринецькі печери, як частина невідомого за літописними джерелами монастиря, виникли в часи Київської Русі, слугували ченцям підземним цвинтарем.
До одного з печерних виходів прилягає стіна склепу, де поховано ігумена Звіринецького скиту о. Валентина (р. нар. невід. 1917). У молодості чернець київського Свято-Троїцького (Іонівського) монастиря, який розміщувався поблизу Звіринецьких печер. Після їхнього відкриття 1911 поселився біля печер у курені. Сприяв проведенню робіт з їхнього дослідження. З 1914 до смерті (10 березня 1917) був ігуменом створеного на цій території Звіринецького скиту. За заповітом о. Валентина поховано в одній з ніш, не зайнятих давніми похованнями.
Тут похований також Каманін Іван Михайлович (1850 1921) історик, архівіст, палеограф. Народився у с. Димері (тепер місто Вишгородського району Київської області). 1872 закінчив Київський університет, з 1883 працював у Київському центральному архіві давніх актів при Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, у т. ч. директором. Керівник над працями Постійної комісії УАН для вивчення західноруського й українського права (1919), член Постійної комісії УАН для складання історико-географічного словника української землі (1919), член і керівник (січень 1920 січень 1921) Археографічної комісії УАН. Брав участь у виданні «Архіву Південно-Західної Росії», досліджував історію України 17-18 ст., проблеми всесвітньої історії та історії слов'янства, автор багатьох статей з архівознавства, археології, палеографії, зокрема: «Палеографічний ізборник» (1909); «Договір Богдана Хмельницького з Росією, Польщею і Швецією» (1914); «Ще до пісні про Петра Сагайдачного» (1903); «Звіринецькі печери в Києві» (1914); «Останній самозахист» (1882); «Три тестаменти Адама Кисіля» (1918) тощо. Член багатьох наукових товариств, зокрема Історичного товариства Нестора-літописця, Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства у Києві, Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва [515].

• Валентин
,
• Каманін І. М.