Пам'ятки історії та культури належать до тих надбань, які впливають на почуття, етику і мораль людини фактом існування. Вони поєднують наукові й популяризаторські функції. Різні люди, залежно від освіти, загальної культури, фахової підготовки, напряму мислення, в одній і тій самій пам'ятці вбачають різні грані, особливості. В цілому нерухомі пам'ятки історії та культури є важливою частиною наступності та спадковості в розвитку культури, сприяють формуванню особистості, значною мірою визначають духовний потенціал нації.
За кількістю пам'яток, наявністю шедеврів Україну можна без перебільшення віднести до країн з багатою історико-культурною спадщиною. На державному обліку перебуває понад 147 тисяч пам'яток археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Чимало пам'яток мають загальнодержавне значення, а такі, як Києво-Печерська лавра та Софія Київська, за рішенням ЮНЕСКО включені до реєстру Всесвітньої культурної спадщини.
В умовах розбудови незалежної Української держави і пов'язаних з цим процесів про-будження національної самосвідомості та духовного відродження українського народу став-лення до історико-культурної спадщини набуває особливої ваги. Без активного і всебічного використання надбань людства – пам'яток вітчизняної і світової культури – неможливо вирішити завдання докорінного оновлення духовного життя.
Тяжка доля спіткала історико-культурну спадщину українського народу, коли утиски культури поєднувалися з національними. Пам'ятки гинули не лише від природних факторів і жорстоких війн, які хвилями заливали Україну. Цілеспрямованого знищення зазнала нерухома спадщина під час сталінського тоталітарного режиму, хрущовської антирелігійної кампанії, порушення чинного законодавства у застійні часи. На тривалий час занедбано вивчення теорії та історії культури, мало приділялося уваги дослідженням, охороні та використанню нерухомих пам'яток, що нерідко розцінювалось як відхід від вивчення актуальних проблем сучасності. Останніми роками пам'ятки страждають від недостатньої до них уваги, внаслідок виділення на їхнє збереження вкрай мізерних коштів.
Вивчення й охорона пам'яток історії та культури має давні традиції. З часів Київської Русі відомі видатні архітектурні споруди, зібрання історичних реліквій, рукописних книг, картин. У наступні століття естафета збереження пам'яток передавалася, незважаючи на часто несприятливі умови. Згодом пам'яткоохоронна діяльність в Україні активізувалася завдяки створенню і праці різноманітних товариств, комісій, гуртків.
Багато змін у її зміст та форми вніс 1917 рік, коли Україна стала на шлях власної державності. Питання, пов'язані з охороною пам'яток, перебували в полі зору Центральної Ради, їх порушували гетьманський уряд і Директорія. Вагомий внесок у теорію та практику пам'ятко-охоронної роботи зробили ентузіасти збереження культурних надбань за радянської доби, хоч працювали вони в умовах політичного та ідеологічного диктату.
Громадськість України почала активно обговорювати проблему збереження пам'яток після відродження України з руїн 2-ї світової війни. Саме завдяки її наполегливості в 1966 утворено Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, яке зробило помітний внесок у справу збереження історико-культурної спадщини. Але пам'яткам потрібне правове забезпечення. Так, у 1978 було прийнято Закон України «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», який, проте, мало що змінив у трагічній долі пам'яток. Однак, проблеми збереження історичного середовища і національного культурного надбання в Україні, як і екологічні проблеми, дедалі стають міжнародно значущими. Високу оцінку здобула праця українських реставраторів, учених-дослідників, що вилилася в присудження Гамбурзьким фондом Європейської золотої медалі за збереження історичних пам'яток Національному заповіднику «Софія Київська».
Значну роль в активізації пам'яткоохоронної роботи відіграє підготовка Зводу пам’яток історії та культури України. Його було задумано як частину великого загальносоюзного видання у колишньому СРСР поряд із Зводами тодішніх союзних республік. Уперше питання про підготовку подібного видання постало в кінці 1960-х рр. Належно це завдання вдалося розв'язати у Білорусі. Протягом 70-80-х рр. там підготовлено і видано білоруською мовою 7 томів Зводу пам'яток. Видання готували фахівці Інституту мистецтвознавства, етнографії та фольклористики, де працював спеціальний структурний підрозділ. В Україні підготовча робота розпочалася у 1972 загальною паспортизацією пам'яток історії та культури, яка, однак, здійснювалася повільно й неповно. Лише після відповідного рішення уряду України у 1982 зроблено перші кроки щодо підготовки Зводу пам’яток. Почала діяти Головна редакційна колегія, а згодом – обласні (міські – в Києві та Севастополі) редколегії. Структурно Звід побудований за географічним принципом – кожна область готує відповідний том. Окремі томи присвячено Автономній Республіці Крим, містам Києву, Севастополю та українським пам'яткам за рубежем. Всього передбачено видати 28 томів, деякі з них у кількох книгах, Київ – у 2-х книгах (1-а – у двох частинах, 2-а київський некрополь). Передмова до всього багатотомного видання вміщується в томі «Київ». Цим самим йому надано статус заголовного, що виправдано як з історичної точки зору, через те, що Київ завжди був центром притягання українських земель, так і з адміністративної, оскільки нині він є столицею держави Україна. Решта регіональних томів формується згідно з абеткою назв областей незалежно від часу їхнього виходу в світ.
Науково-методичне керівництво підготовкою Зводу здійснюють інститути гуманітарного профілю Національної академії наук України – історії, археології, мистецтвознавства, фольклористики та етнології, українознавства (Львів) та відповідна архітектурна установа – Державний науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування (Держ-НДІТІАМ) в Києві. Базовою структурою підготовки всіх томів Зводу визначено відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України НАН України.
Масштаби роботи виявилися величезними. В більшості областей до недавнього часу не було здійснено загальне обстеження пам’яток, передовсім археології, архітектури і монументального мистецтва. Це вимагало значних коштів, праці кваліфікованих фахівців. Однак під Звід не було підведено відповідну фінансову й кадрову базу. Його томи почали готуватися на громадських засадах, і це було помилкою, бо затягувало час підготовки, знижувало якість праці. Невдовзі виявилися величезні прогалини у проведенні паспортизації пам'яток, що призвело до значних упущень під час обліку, чимало відомостей вимагало істотних уточнень. У цілому підготовчий період затягнувся майже на чотири роки, бо лише у 1986 з'явилися перші документи, які визначили науково-методичні й організаційні засади Зводу – «Методичні рекомендації» та «Положення про обов'язки і відповідальність виконавців». Робота над Зводом з різною інтенсивністю розгорнулася в усіх областях України, де почали діяти авторські колективи.
У 1991 розпався СРСР, і Україна здобула незалежність. Відкрилися можливості для об'єктивного та повного відображення подій крізь призму пам'яток історії та культури. Тож постало завдання розробки сучасної наукової концепції Зводу, більш повного обстеження та інвентаризації історико-культурної спадщини, пошуку нових науково-організаційних форм. У березні 1992 уряд України ухвалив Постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення видання томів Зводу пам'яток історії та культури України», яка зобов'язала місцеві органи влади і відповідні наукові установи активізувати роботу над виданням.
Значним кроком у цьому напрямі стало створення при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана спеціалізованої Головної редакції Зводу. Однак і цією постановою проблему фінансування й матеріально-технічного забезпечення підготовки і випуску томів та покриття витрат на видання не було вирішено сповна, вони покладалися на місцеві бюджети та їхні матеріальні ресурси, що значно ускладнило роботу над томами. Отже, під державну програму знову не було передбачено загальнодержавного фінансування. Однак, незважаючи на труднощі, робота продовжується.
Особливо наполегливо та цілеспрямовано працювали редакційні колегії томів Зводу міста Києва та Чернігівської області, які підготували та упорядкували заплановані до видання матеріали. Спільно з Головною редакцією Зводу опрацьовано рукописи томів міста Києва (кн. 1), Чернігівської області, частково том міста Севастополя, які детально обговорювалися фахівцями та широкою громадськістю. Передовсім, це було обумовлено дійовою та конкретною підтримкою місцевих органів влади, які усвідомили значення Зводу пам'яток для розвитку української культури.
Немало праці вклали як у перші, так і наступні томи Зводу фахівці наукових установ і, насамперед, інститутів історії України та археології НАН України. Зокрема, відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України разом з іншими установами підготував збірників наукових статей про історико-культурну спадщину окремих областей та м. Києва. В них розглядаються питання історії становлення пам'яткоохоронної справи в окремих регіонах України, характеризується джерельна база вивчення історико-культурної спадщи-ни, аналізується стан дослідження та обліку пам'яток археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва, наводиться опис окремих цінних об'єктів. Характерною особливістю цих видань є введення до наукового обігу нових документальних джерел. Усе це в комплексі визначило їхнє значення для інформаційного та науково-методичного забезпечення роботи авторських колективів на місцях.
Чимало важливих теоретичних питань довелося вирішити науковцям в ході розробки нової концепції Зводу та відповідних «Методичних рекомендацій» . На їх розвиток було підготовлено збірник «Типових статей» про пам'ятки, які унаочнювали теоретичні положення. Тисячі статей місцевих авторів відрецензовано, здійснено їх спеціальне наукове редагування. Робота велася не лише в Києві, а й безпосередньо на місцях. Питання підготовки Зводу обговорювалися на республіканських і регіональних конференціях. Ця проблема стала предметом обговорення на Всеукраїнській нараді, що відбулася в березні 1993 в Луцьку. Співробітники відділу історико-краєзнавчих досліджень узагальнили досвід підготовки Зводу в колективних працях «Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження та збереження» (1998) та «Актуальні питання виявлення і дослідження пам'яток історії та культури» (1999).
Робота над Зводом стимулювала процес виявлення і обстеження пам'яток. Так, якщо на початковому етапі 1984 на державному обліку налічувалося близько 85 тис. об'єктів, то через 14 років — 147 тис. .
Звід – праця багатопрофільна. В цьому його велика цінність, бо він охоплює всі нерухомі пам'ятки археології, історії, архітектури та містобудування і монументального мистецтва, дає комплексне уявлення про них.
Пам'ятки археології – найдавніші історико-культурні об'єкти в Україні. Вони представлені широким діапазоном пам'яток – від найдавніших поселень людини на території України близько 1 млн. років тому до доби пізнього середньовіччя. Саме Звід стимулював проведення максимально повного обстеження території України з метою виявлення наявних археологічних об'єктів – поселень, могильників, виробничих, оборонних та культових споруд усіх періодів давньої та середньовічної історії.
Широкомасштабні археологічні розвідки, які проводилися впродовж 12 років, виявили нові археологічні пам'ятки. Загальна їхня кількість збільшилася у порівнянні з 1984 з 22,8 тис. до 69,3 тис. на поч. 1998.
Результати проведених робіт мають велике значення для археологічної науки. Адже вагоме збільшення джерельної бази відкриває нові широкі перспективи в розробці ряду найваж-ливіших проблем давньої та середньовічної історії України, серед яких зазначимо появу на теренах нашої землі найдавнішої людини, міграції неолітичних племен, існування першої землеробської трипільської культури в Україні, історичний розвиток племен доби бронзи та раннього заліза, походження слов'ян, передумови виникнення найдавнішої східнослов’янської держави – Київської Русі тощо. Археологічні матеріали, внесені до Зводу, дають можливість досліджувати палеодемографічну історію України, її заселення в усі часи, яке залежало від природних умов, ступеня розвитку людини та соціально-економічного рівня суспільства.
Виходячи з цього, цілком природним є невелика кількість пам'яток найдавнішої доби, оскільки основою господарства тогочасного населення були збиральництво та епізодичне полювання. Поодинокі ранньопалеолітичні стоянки невеликих колективів людей, згуртованих у праобщини, виявлені в найтепліших регіонах України, якими в ті часи були Закарпаття і Крим .
Зовсім іншою бачиться демографічна ситуація за доби пізнього палеоліту (40—11 тис. років до н. е.), коли в результаті тривалої еволюції сформувалася людина сучасного фізичного типу, яка в умовах пізньольодовикового часу полювала на мамонтів та оленів, виготовляла крем'яні знаряддя, споруджувала каркасні житла з кісток та шкір великих тварин, знала вже мистецтво та культові відправи. Пізньопалеолітична людина освоїла майже всю територію сучасної України, де відомо понад 800 стоянок .
Від цієї доби історико-культурна хода відбувалася невпинно прогресивним шляхом, на якому найяскравішими виявами були періоди існування трипільської, скіфської та черняхівської культур, а також Київської Русі.
За доби неоліту – нового кам'яного віку (кінець 6-3 тис. до н. е. – остання дата стосується поліських та почасти лісостепових районів України) в межах України існувало понад 10 різних за своїми особливостями культур, що належали як землеробсько-скотарському, так і мисливсько-рибальському населенню. Ці культури представлені численними стоянками, поселеннями та могильниками — відомо понад 60 стоянок ранньонеолітичної буго-дністровської культури, до 200 поселень і 20 могильників середньонеолітичної дніпро-донецької культури та ін.
Залежно від природних умов, у неолітичного населення лісостепової та степової зон України виникло і почало розвиватися орне землеробство, приселищне скотарство та гон-чарське ремесло. Опанування цими галузями відтворюючої економіки привело неолітичне населення до значних досягнень у соціально-економічному розвитку їхнього суспільства недарма цей час називають «неолітичною революцією».
Внаслідок дослідження численних могильників тієї ж дніпро-донецької культури став відомим і антропологічний тип її носіїв – це були високорослі, кремезні, широколиці люди т. зв. пізньокроманьйонського типу.
Трипільська культура мідного віку існувала у 4-3 тис. до н. е. на території Молдови та Правобережної України, де було виявлено понад 1500 поселень, у кожному з яких проживало по кількасот осіб. Поряд з ними існували і селища-гіганти, справжні протоміста (Майданецьке, Тальянки), які налічували по кілька тисяч будинків, і де проживало бл. 10-14 тис. осіб . Загальна ж кількість трипільської людності могла сягати 1 млн. осіб. Це була високо розвинута для свого часу культура, основою економіки якої були орне землеробство, приселищне скотарство, ремесла, насамперед, гончарське, та сталі торговельні зв'язки з Подунав'ям, Балканами та Східним Середземномор'ям. У той час, як у Правобережній Україні розквітала трипільська культура, на Волині та Поділлі проживали інші за походженням землеробсько-скотарські племена, представлені місцевими неолітичними культурами — лендельською, лійчастого посуду та кулястих амфор.
Степи України за цієї доби були заселені скотарями – носіями генетично відособлених одна від одної ямної та кеміобинської культур. Ямна культура 3 тис. до н. е. представлена, як і всі інші скотарські культури, численними курганами, що займають усю степову смугу від Заволжя до Нижнього Дунаю. Частина цих курганів розкопана – тут виявлено понад 1000 поховань. Населення ямної культури вело рухливе життя, пересуваючись на гарбах разом зі своїми численними стадами та отарами. За доби бронзи (2 тис. до н. е.) значного поширення набули зброя і знаряддя праці з цього металу, особливо в середовищі степових скотарських племен катакомбної та зрубної культур. Серед лісостепових культур за матеріалами майже 30 поселень і 100 курганних поховань найзначнішими є середньодніпровська культура раннього періоду та генетично зв'язані з нею комарівська і тшинецька культури 2-ї пол. 2 тис. до н. е., які вважаються праслов'янськими. Нащадком їх є білогрудівська культура кін. 2 – поч. 1 тис. до н. е., відмінною ознакою котрої стали своєрідні культові споруди – невисокі горбки з попелу, під якими виявлено сліди вогнищ.
3 8 ст. до н. е. доба бронзи на території України змінюється раннім залізним віком. У степовій зоні він представлений кіммерійською культурою, носії якої згадуються в давньогрецьких міфах та в «Одіссеї» Гомера. В цей же час у Лісостепу склалася землеробська чорноліська культура, представлена городищами і численними неукріпленими поселеннями.
У 7 ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї виникло об'єднання державного типу – Скіфія, провідною силою якої були кочові войовничі скотарі. Вони встановили свою владу над місцевим давньослов'янським населенням Дніпро-Дністровського лісостепового межиріччя та фракійцями нижнього Подунав'я. Від скіфів-кочівників залишилися сотні курганів, серед яких траплялися і великі, до 20 метрів насипи – Солоха, Чортомлик, Куль-Оба, Товста Могила – поховання царів та знаті, що супроводжувалися численними знахідками, кош-товним високохудожнім начинням.
Скіфів у 3 ст. до н. е. заступили кочівники-сармати, від яких залишилися численні поховання. Найвідомішою пам'яткою з них в Україні є курган Соколова Могила з багатим царським жіночим похованням.
У цей самий час в Криму та на Нижньому Дніпрі існувало близько 50 пізньоскіфських укріплених городищ типу Золотої Балки та Альми і серед них – Неаполь Скіфський, столиця пізньоскіфського царства в Криму.
Антична цивілізація на нашій землі представлена відомими містами-державами, заснованими еллінами в 6-5 ст. до н. е. на узбережжі Чорного моря. Це – Березань, Ольвія, Тіра, Херсонес, міста Боспорського царства – Пантікапей, Кафа (сучасна Феодосія) та ін.
Племена Середньої та Верхньої Наддніпрянщини рубежу нашої ери, які, найімовірніше, складали одну з початкових ланок слов'янського етногенезу, представлені численними (до 500) городищами, селищами та могильниками зарубинецької культури кін. З ст. до н. е.-кін. 1 ст. н. е. Поселення були невеликими (до 1,5 га), найвідомішим з них в Україні є городище Пилипенкова Гора в Каневі, проте, серед могильників трапляються і значні за кількістю похованих. Найбільшим з таких некрополів є Пирогівський могильник у Києві з 260 похованнями, що свідчить про тривале осіле життя цієї людності.
Палеодемографічним і культурним феноменом в Україні слід вважати черняхівську культуру, розквіт якої в 3-4 ст. н. е. збігся з часом економічної та політичної стабілізації в житті народів Південно-Східної Європи. Пам'ятки цієї культури відомі на великій території – від Західного Бугу до Сіверського Дінця, від Прип'яті та Сейму до Нижнього Дунаю та узбережжя Чорного моря. Основою економіки у черняхівців були розвинуте землеробство, спеціалізовані ремесла (гончарське, ювелірне, залізообробне), розгалужена і жвава торгівля з Римською імперією. На території розселення племен, що створили черняхівську культуру, виділяються три етнокультурні регіони: давньослов'янський (лісостеп), скіфо-сарматський (Північно-Західне Причорномор'я) та гото-дакійський (межиріччя Дністра, Прута і Дунаю). Тут виявлено понад 2 тис. поселень і могильників, матеріали яких свідчать, що в період свого розквіту чисельність черняхівського населення становила 1-1,5 мільйона осіб
Наступна хода слов'янської історії представлена пам'ятками трьох культур 5-7 ст. – корчацької (празької), пеньківської та колочинської. Перша з них займає все лісостепове Правобережжя, простягаючись на захід до Ельби і Дунаю. Відомо до 500 корчацьких поселень та кілька курганних і ґрунтових могильників. Пеньківські пам'ятки числом до 300 поширені вздовж південного кордону лісостепу від Сіверського Дінця до Подунав'я. До колочинської культури належать нечисленні пам'ятки на Верхній Наддніпрянщині, Десні та Сеймі. Ці ранньослов'янські культури середини 1 тис. н. е., які мали певні відмінності у формах посуду, влаштуванні житла та поховальному обряді, об'єднує стійка близькість у конструкції житлових споруд, що являли собою невеликі квадратні напівземлянки із зрубними або стовповими стінами, кам'яними або глинобитними печами, а також у поховальному обряді, який виявлявся у трупоспаленні на стороні. Об'єднує всі ці культури і єдиний тип економічної структури суспільства.
У переддень утворення давньоруської держави у 8-9 ст. стає помітним процес консолідації східнослов'янських племен, які об'єдналися вже у великі племенні союзи полян, древлян, сіверян, волинян – всього їх «Повість временних літ» налічує 15. Археологічні матеріали засвідчують цей процес, показуючи поступову уніфікацію ранньослов'янських культур, з яких на Правобережжі – від Дніпра і до Західного Бугу, Подунав'я та Повісля залишилася лише одна культура Луки-Райковецької. В Україні вона представлена залишками понад 400 поселень, городищ та могильників. Своїми основними рисами вони продовжують особливості ранньослов'янських культур попередньої доби. Житла та предмети господарювання, знахідки дирхемів вказують також на наступний розвиток залізообробної справи, ковальського ремесла, гончарства із застосуванням швидкого круга, торгівлі, в тому числі — з арабським світом.

На Лівобережжі — на Десні та Сеймі — в цей час була поширена волинцівська культура 7-8 ст., її змінює роменська культура 8-10 ст., представлена численними городищами та селищами. Носії цієї культури виробляли ліпний посуд своєрідних типів, і, можливо, лише цим їхня культура відрізнялася від правобережної, оскільки ремісничі вироби, зокрема ковальські, не поступалися виробам з Наддніпрянщини чи Наддністрянщини, так само, як і влаштування жител та поховальний обряд. Дослідники вважають, що лівобережні культури – волинцівська та роменська – належали літописним сіверянам на різних ступенях їхньої історії.
Однією з найрозвиненіших країн епохи середньовіччя була Київська Русь – перше державне утворення східних слов'ян 9-13 ст. Всебічному вивченню Русі здавна приділялася велика увага, причому роль археологічних матеріалів, здобутих за останні роки, часто ставала вирішальною. Завдяки їм вдалося встановити, що на величезній території Давньоруської держави, яка становила близько 1,5 млн. кв. км, проживало до 10-12 млн. людності.
Численні історико-культурні пам'ятки Русі стали тим підґрунтям, на якому розвинулася культура України епохи пізнього середньовіччя.

Археологічні дослідження, здійснені у зв'язку з підготовкою Зводу, виявили реальну картину стану збереженості давніх пам'яток. Цей стан украй незадовільний. З'ясувалося, що внаслідок господарської діяльності за останні десятиріччя знищено значну кількість відомих раніше археологічних об'єктів, насамперед, стародавніх курганів, городищ, земляних валів, селищ і могильників. Знесено всесвітньовідомий курган Переп'ятиха біля м. Василькова, який сягав висоти 15 м, зникли курганні могильники біля с. Мар'янівки на Київщині (понад 400 насипів), русько-варязький могильник на р. Десні біля с. Шестовиці на Чернігівщині, селище 8-9 ст. біля с. Ходосівки під Києвом, численні поселення доби бронзи в пониззі Південного Бугу та сотні інших пам'яток.
Ці сумні факти свідчать про байдужість населення до своєї історії та незадовільну роботу наших культурно-охоронних закладів, які дали змогу викреслити із реєстру археологічних старожитностей України чималу кількість пам'яток. Стан збереження в Україні архео-логічних пам'яток, які є не тільки культурним надбанням народу, а й єдиним джерелом для висвітлення нашої стародавньої історії, потребує необхідних змін.
Розділи історії нерідко складають до половини обсягу томів Зводу. Кількість пам'яток історії становила майже 56 тис. на поч. 1998. В сучасних умовах політичного протистояння саме пам'ятки історії викликають найгостріші суперечки, є найскладнішими для опрацювання авторами і редакційними колегіями. Тому варто звернути увагу на створення історичної концепції Зводу, яка формується в умовах становлення нової історіографії, заснованої не на політизованих версіях, а на об'єктивному і виваженому підході до минулого.
Критерії добору й оцінки пам'яток мають ґрунтуватися на справді науковій основі, носити неупереджений, вільний від ідеологічних штампів і суб'єктивних уподобань характер. При дослідженні пам'яток слід передусім виходити з принципу історичної достовірності й загальнолюдських цінностей. Основним критерієм відбору пам'яток до цього унікального видання має бути їхнє значення для розкриття вирішальних етапів історичного, соціально-економічного, політичного та культурного розвитку України, процесу її становлення як незалежної держави. Застосування цих критеріїв дасть змогу не лише значно розширити коло зафіксованих пам'яток, оскільки Звід включатиме як відомі пам'ятки, так і виявлені й досліджені в ході підготовки видання, але й позбутися штучно нав'язаних ідолів і фетишів. Тривалий час увічнення подій і персоналій носило однобічний, а нерідко й тенденційний характер. Звід готується як енциклопедичне видання. В його, як правило, коротких статтях необхідно закласти максимум конкретної інформації, пов'язаної з окремими об'єктами. Тому досить специфічною є джерельна база як всього видання, так і його історичної частини. Це, перш за все, матеріали архівів, тих їх фондів, які раніше були закриті для дослідників – зокрема документи архівів комуністичної партії, служби безпеки (НКВС-КДБ) тощо. Особливу цінність має численна краєзнавча література, написана на основі переважно місцевих джерел, яка висвітлює важливі аспекти регіональної історії. Було використано також маловідомі раніше періодичні видання, музейні зібрання історико-краєзнавчого профілю.

У процесі підготовки Зводу значної уваги слід надати недостатньо вивченим пам'яткам історії дорадянської доби, які тривалий час, як і відповідні розділи історичної науки, займали другорядне місце у вітчизняних наукових дослідженнях. Вочевидь, це стосується подій і фактів, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу, його прагненням до самостійності й державності, з національно-культурним рухом. У томах Зводу представлені пам'ятки державного устрою і суспільного життя. Зростання інтересу до національної історії, і, зокрема, до витоків української державності зумовлює актуальність роботи з виявлення і дослідження пам'яток, пов'язаних з процесом виникнення національно-державних утворень, життям і діяльністю державних і громадських діячів, багато з яких були несправедливо забуті.
Лише поодинокі пам'ятки збереглися з часів Київської Русі. Тому кожна з них потребує особливої уваги і вивчення для пізнання давньоукраїнської історії.

До томів Зводу включено меморіальні об'єкти козацької доби, які яскраво відбивають самобутність, неповторність національного розвитку України часів середньовіччя: це залишки споруд, де перебувало козацтво – січі, сотні, курені, полки. Виникнувши пере-важно як військові формування, вони перетворилися на місцеві центри політико-адміністративної та судової влади. Поява цієї специфічної форми адміністративного устрою стала одним з етапів розвитку української державності. В деяких містах України збереглися будинки полкових канцелярій, що являли собою і найбільш розповсюджений тип державної установи того часу.
До пам'яток державного устрою і суспільного життя належать також споруди, пов'язані з розвитком самоврядування в Україні часів середньовіччя – ратуші, будинки судових установ. Це саме стосується і меморіальних об'єктів, які ілюструють виникнення нових державних і громадських, фінансово-економічних структур в Україні у 19 – на поч. 20 ст., Йдеться про думи, земства, дворянські й купецькі зібрання, торговельні й фінансові біржі, в діяльності яких брали участь відомі політичні та громадські діячі, підприємці, представники освіти, науки, культури.
Як відомо, особливістю історичного розвитку України була багатовікова боротьба за національне визволення, і це органічно поєднувалася з ідеями соціального визволення. На жаль, такі пам'ятки нашої історії залишалися без належної уваги дослідників. Це значною мірою зумовлюється тим, що проблеми національної самобутності й незалежності, становлення української державності тривалий час залишалися забороненою темою в радянській історіографії. В томах Зводу увічнено місця і об'єкти, пов'язані з такою видатною подією в житті українського народу, як Визвольна війна 17 ст. Це залишки укріплень, храми, збудовані коштом козацької старшини, козацькі могили, пам'ятні місця битв, перебування визначних діячів тощо. Робота з виявлення таких пам'яток триває й досі. Але перші важливі кроки здійснено. Урядом України прийнято ухвали щодо оголошення комплексу пам’яток Берестецької битви державним історико-меморіальним заповідником, упорядкування пам'ятних та історичних місць м. Чигирина. Вирішено питання про надання статусу національного заповідника о. Хортиця, організацію заповідника в трагічному козацькому місті Батурині. Протягом кількох останніх років цілеспрямовано виділяються асигнування на проведення археологічних досліджень за програмою «Січі запорозькі». На черзі комплексні дослідження фортеці Кодак, з якої почалася біографія Дніпропетровська. З нею пов'язані імена гетьманів І. Сулими, Б. Хмельницького, І. Мазепи та ін. З 1944 Кодак систематично руйнується під час розробок кам'яного кар'єру, тепер під загрозою його останні бастіони До Зводу включено пам'ятки та пам'ятні місця, що увічнюють життя видатних державних і громадських діячів України зазначеної доби – Д. Вишневецького, П. Сагайдачного, І. Мазепи, П. Калнишевського та ін., діяльність яких раніше зображувалася у спотвореному вигляді. Низку статей присвячено пам'яткам визвольних рухів – опришків, гайдамаків, Коліївщини.
У Зводі відображено й національно-визвольний рух українського народу пізніших часів. Це, передовсім, об'єкти, пов'язані з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, яке відігравало помітну роль у формуванні національної самосвідомості українського народу. Окремі статті описують таку специфічну форму боротьби за утвердження національної самосвідомості, як громадівський рух, висвітлюють діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства у Києві тощо.
Певні труднощі спричиняє виявлення і дослідження пам'яток, що відбивають визвольну боротьбу українського народу кін. 19 – поч. 20 ст. Тривалий час увічнення історичних подій цього періоду обмежувалося тільки пам'ятними місцями революційного руху робітничого класу і діяльністю однієї партії – більшовицької. Роль інших класів, політичних течій і партій, позиції яких істотно відрізнялися або були протилежними більшовицькій, досліджувалися дуже упереджено і поверхово. При написанні Зводу виявлено меморіальні об'єкти, пов'язані, наприклад, з діяльністю Української радикальної партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, Революційної української партії, Товариства українських поступовців, Української партії соціалістів-федералістів, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народно-республіканської партії тощо.
Надзвичайно актуальною є проблема виявлення і переосмислення багатьох пам'яток воєнної історії дорадянської доби, які відтворюють багатовікові традиції України, процес формування її збройних сил. Як відомо, на долю українського народу випало чимало тяжких випробувань. Український народ не раз демонстрував героїзм і мужність: під час селянсько-козацьких повстань проти поневолювачів, Визвольної війни 17 ст., боротьби з турецькою та кримсько-татарською агресією, згодом у російсько-турецьких війнах, війні 1812, Кримській, 1-й світовій війнах.
Війни залишили численні могили та цвинтарі. На жаль, значна кількість цих поховань занедбана або знищена. В ході роботи над Зводом зверталась увага на їхній розшук та вивчення. Важливо відновити історичну пам'ять про всіх, хто поліг у боях, незалежно від їхньої національності та причетності до того чи іншого воєнного табору, незалежно від того, коли це відбувалося – в давні часи чи в роки 2-ї світової війни. Це ще раз підтвердить наше звернення до загальнолюдських цінностей. Козацькі могили виявлено в Трахтемирові (Черкаської області), Кременці (Тернопільської області), у колишньому козацькому Межигірському монастирі біля Вишгорода. Загалом, некрополі дають багату, специфічну інформацію, яку не всі дослідники оцінюють належним чином.
У томах Зводу вміщено також статті про пам'ятки виробництва і техніки, які відображають етапи економічного і науково-технічного розвитку України. Приділено увагу пам'яткам, пов'язаним з розвитком народних промислів і ремесел, сільськогосподарського і промислового виробництва, що пережили час і збереглися до наших днів. Це вітряки, ремісничі майстерні, окремі будинки та садиби, перші залізниці, шахти, фабрики, заводи та інші підприємства, з яких починалися ті чи інші галузі, Уже в 16 ст. важливим промисловим центром були Українські Карпати. Солеварні, поташні, тартаки – ці та інші будівлі збереглися на Івано- Франківщині та Львівщині. Україна багата на пам'ятки науки і техніки. Майже в кожній області зустрінеш на п'єдесталах перші трактори, паровози тощо, але вони часто залишаються поза увагою науковців. Окремі статті увічнюють пам'ять видатних виробничників, інженерів, підприємців, засновників акціонерних товариств, які зробили значний внесок у розвиток економічного потенціалу України. Серед них імена підприємців Н. Терещенка, І. Харитоненка, О. Бобринського та ін. Дослідження їхнього життя та діяльності сприяє відкриттю багатьох нових або маловідомих сторінок в історії розвитку техніки, технології, підприємництва в Україні в дорадянський час.
Дослідники приділили значну увагу пам'яткам науки і культури. Пов'язані з життям та діяльністю вчених, письменників, педагогів, художників, акторів, вони свідчать про духовний розвиток нації, її культурний та науковий потенціал.
Серед значної кількості цих пам'яток важливе місце посідають наукові та навчальні заклади, яким принесли славу їхні викладачі та учні. Це, насамперед, такі найвідоміші навчальні заклади в Україні, як Києво-Могилянська академія, Острозька школа та ін. В Україні налічувалося чимало колегіумів, з поч. 19 ст. почали утворюватися університети, численні гімназії містилися в усіх губернських та багатьох повітових містах країни. У Зводі представлено й середні навчальні заклади, серед яких широковідомі ліцеї князя Безбородька у Ніжині, Рішельєвський в Одесі. В багатьох навчальних, наукових і лікувальних установах збереглися кабінети видатних учених, дослідження й опис яких значно збагатять відповідні томи.
Автори присвятили ряд статей будинкам, в яких розміщувалися культурно-освітні установи, що займались у кін. 19-на поч. 20 ст. поширенням освіти, наукових знань, відстоюванням української мови, сприяючи в такий спосіб розвитку національної самосвідомості українського народу. Це – товариства грамотності, недільні школи, громади, просвіти, народні університети, активну участь в яких брали письменники Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Володим