Пуща Водиця - Дачне Селище
На північ від селища протікає струмок Котурка з двома ставками в його річищі, на південному заході — струмок Горенка з чотирма великими ставками. Назва селища походить від слів «пуща» (густий ліс) і «Водиця» (ймовірно, назва річки, що тут колись протікала). Місцевість Пуща-Водиця відома з 10 ст., згадується разом з містом-резиденцією великих київських князів Вишгородом як постійне місце княжого полювання.
1571 зустрічається під назвою «Пуща» у грамоті польського короля Сигізмунда ІІ про право користуватися нею київським міщанам (підтверджено владою 1615, 1726, 1743). Пізніше тут виникли лісові артілі, з яких під час Північної війни Росії зі Швецією на поч. 18 ст. набирали солдатів на службу до російського війська. Вони приймали присягу в розташованому неподалік Межигірському монастирі, брали участь у Полтавській битві 27 червня 1709. В 1724 на території сучасної Пущі-Водиці створено лісове господарство. Після введення 1775 «Установлення про губернії» місцевість здобула статус «Казенного лісу державних маєтностей». Завдяки мальовничим лісовим ландшафтам, озерам з джерельною водою, м'якому клімату (середньорічна температура +7°С, понад 150 днів на рік — сонячні) й значному вмісту в повітрі парів скипидару, озону й галогенідів у кін. 19 ст. Пуща- Водиця набула значення кліматичного курорту.
Ініціатором спорудження в Пущі-Водиці цілісного дачного селища виступив 1883 купець, гласний Київської міської думи М. Чоколов. На підставі його запиту Дума сформувала відповідну комісію під головуванням члена управи І. Слєпушкіна. Після ретельного розгляду питання Дума спочатку мала намір передати всю місцевість під забудову акціонерному товариству, що дало б змогу в стислий термін улаштувати дачне селище відповідно до європейського рівня. Через відсутність належних капіталовкладень вирішили здавати дачні ділянки в довгострокову оренду (на 99 років) приватним особам, зберігаючи за Думою статус власника лісу. 1894 було розроблено план майбутнього селища, який цілком збігається з його сучасним плануванням.
Місцевість було розбито на ділянки по 600 кв. сажнів (1280 кв.м) кожна. 1895 дано дозвіл на забудову всім, хто виявив бажання орендувати виділені садиби. їхнє освоєння до 1897 мало не надто високу інтенсивність. 1897, після того, як Міністерство землеробства і державних маєтностей розпочало будівництво дачних селищ у Броварському та Святошинському лісах, пожвавилася й забудова Пущі-Водиці. Цьому чимало сприяло укладення угоди з правлінням Товариства міської залізниці щодо прокладання до Пущі-Водиці трамвайної лінії з Подолу та Пріорки, створення Товариства благоустрою дачної місцевості Пуща-Водиця і розробка «Кондицій на оренду дачних ділянок у Пущі-Водиці», згідно з якими орендар повинен був закінчити зведення житлових та господарських споруд на своїй садибі в дворічний термін. Будівництво здійснювалося відповідно до планів та фасадів, ухвалених Міською управою, за якими площа житлових приміщень складала не менше 15 кв. сажнів (34,14 кв. м). Забудова мала відповідати всім вимогам будівельного статуту.
До 1910-х рр. облаштування селища було в цілому завершено, прокладено обидві колії трамвайної лінії (першу колію — до 1904, другу – 1908-09). Трамвай прямував від пл. Контрактової до початку с. Міська Горенка. 1912 розпочато телефонізацію. На цей час було зведено ряд споруд громадського призначення, насамперед навчальні заклади (військовий інж. М. Ракінт): Міське училище (вул. Пушкінська, ділянки 425—427, тепер вул. Гамарника), курси й дитячу школу іноземних мов Л. Громовської (вул. Гоголівська, ділянки 146—147, тепер. вул. Червонофлотська; обидва будинки знесені). На кошти Товариства благоустрою дачної місцевості на захід від Садової лінії (з 1955 — вул. Леніногорська, тепер проїзд без назви) облаштовано парк і збудовано театр (не зберігся). 1910 було видано дозвіл на будівництво в Пущі-Водиці двох кінотеатрів (не збереглися). Було також зведено: аптеку Д. Поляка на розі 5-ї лінії та вул. Лермонтовської (тепер вул. М. Юнкерова), будинки поштово-телеграфного відділення (навпроти парку на вул. Гоголівській) і дачної канцелярії (на тій самій вулиці; всі три будинки знесені). На вул. Лісній, між 6-ю та 7-ю лініями влаштовано ринкову площу.
Незважаючи на вжиті заходи, Пуща-Водиця, як за рівнем благоустрою, так і за розвиненістю інфраструктури, поступалася таким дачним селищам, як Бровари і Святошин.
Завдяки спокійному рельєфу й сприятливим гідрогеологічним умовам у селищі вдалося здійснити просту й чітку систему планування — прямокутно-сітчасту. 58 кварталів селища утворювали шість поздовжніх вулиць — Тургенєвську (з 1955 — Курортна), Некрасовську (з 1955 — Новикова-Прибоя), Гоголівську (з 1955 — Червонофлотська), Лермонтовську (з 1955 — Молодіжна з 1984 — М. Юнкерова), Пушкінську (з 1956 — Сталінградська, з 1961 — Гамарника), Лісну. До 1940-х рр. існували також невелика вул. Котурська — від назви струмка Котурка і 17 поперечних вулиць — 14 «номерних» ліній, а також Міська, Селянська і Садова лінії. Роль композиційної та планувальної осі Пущі-Водиці відіграє трамвайна траса, що проходить по сучасних вулицях Червонофлотській, 5-й лінії та М. Юнкерова. Саме на цій осі розташовуються найважливіші споруди громадського й житлового призначення, що збереглися до наших днів: церква преподобного Серафима Саровського (вул. М. Юнкерова, 42), дачі та будинки: на вул. М. Юнкерова — дерев'яні дачі № 37, 37-а, 43, 47, 50, 50-б, цегляна дача № 36; на вул. Червонофлотській — дерев'яні дачі № 9, 11, цегляний будинок № 9. Стара дерев'яна і цегляна забудова збереглася також на відрізку вул. Гамарника між 5-ю і 14-ю лініями: одноповерхові цегляні будинки № 40-б, 43, дерев'яний № 75-а.
Більшість дерев'яних дач споруджувалася за індивідуальними проектами, але у багатьох широко застосовано формальні прийоми та засоби, викладені в опублікованих у 1909 «Проектах дачних споруд», де подавалася розробка планів і фасадів за такими чотирма основними типовими проектами: 1) дача з трьох кімнат; 2) дача в мавританському стилі; 3) дача в турецькому стилі; 4) дача за «грецьким смаком». Проекти характеризувалися прорізним і накладним різьбленим декором, що за умов виконання в натурі надавало селищній забудові дач «на різні смаки» певну цілісність і стильову єдність.
У радянський час усі дачні споруди було націоналізовано. На цій території побудували велику кількість лікувально-медичних закладів — санаторіїв, профілакторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку тощо, внаслідок чого переважну більшість первісних дачних садиб знищено, значна кількість з тих, що збереглися, опинилися на території цих закладів. Знятий зі старих дач різьблений накладний декор (підзори, лиштви) використано в сучасних одноповерхових житлових будинках і дачах (вул. М. Юнкерова, 81, 85, 93; вул. Гамарника, 27 та ін.),
У 1930—60-і рр. селище забудовано одно-, дво- і триповерховими санаторними спорудами у стилістиці радянського неокласицизму, що вирізняється надзвичайною ошатністю ліпленого декору, зверненням до архітектури малих форм. До зразків цього стилю належать лісова школа (1935), лікувальний корпус з пропілеями та фонтани санаторію «30 років Радянської України» (тепер «Пуща-Озерна», 1948—64, арх. Є. Маринченко) та ін.
Черговий етап у забудові селища розпочався у 1970-і рр. У цей час зведено ряд дев'ятиповерхових типових житлових будинків в його південно-східній частині, на схід від 5-ї лінії — п'яти-, шестиповерхові корпуси санаторію «Більшовик», комплекс дво—тринадця- типоверхових споруд шпиталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни. Пуща-Водиця — характерний зразок дачного селища поч. 20 ст., в якому значною мірою збереглися первісне планування та історична забудова, доповнена кількома цінними архітектурними спорудами радянської доби. Дачне селище належить до числа відомих пам'яток історії. Значну роль в його розбудові відіграло Товариство благоустрою дачної місцевості «Пуща-Водиця», з ініціативи й почасти коштом якого тут було зведено навчальні заклади, театр, закладено парк. 1903 при Товаристві створили комітет для влаштування церкви преподобного Серафима Саровського на чолі з купцем 2-ї гільдії, членом Київського губернського з промислового податку присутствія, гласним Київської міської думи О. Захар'євським (мав дачу за адресою — вул. Некрасовська, ділянка 170), а також будівельний комітет на чолі з відставним генерал-майором, інженером М. Ракінтом (дача — вул. Гоголівська, ділянка 1508).
Серед членів Товариства, його комітетів і власників дач на поч. 20 ст. були також настоятелі Борисоглібської церкви Михайло Єдлінський (церковне братство мало дачу на вул. Лісній, ділянка 600) та Успенського собору (Богородиці Пирогощі) Арсеній Дашкієв (вул. Пушкінська, ділянка 420); купець 2-ї гільдії, гласний Київської міської думи, член Київського губернського опікунства дитячих притулків М. Новиков (вул. Лермонтовська, ділянки 271—273); купець 2-ї гільдії, власник пивоварного заводу, гласний Міської думи секретар комітету зі спорудження храму Я. Ріхерт (вул. Лермонтовська, ділянки 301—303), інспектор реального училища Я. Кобець (вул. Пушкінська, ділянки 475—477), мировий дільничний суддя П. Кістяківський (вул. Некрасовська, ділянки 61—63), архітектор І. Ніколаєв (вул. Тургенєвська, 35—37—39) та ін. (усі зазначені дачні будинки не збереглися). 1903 Товариство для боротьби з сухотами та бугорчаткою влаштувало в Пущі-Водиці єдиний в Російській імперії санаторій для хворих на туберкульоз (не зберігся). У складі товариства працювали й консультували в оздоровниці відомі лікарі та вчені, професори Київського університету К. Трітшель (голова правління), В. Високович, Ф. Яновський, директор Олександрівської міської лікарні М. Страдомський (правління містилося в Києві на вул. Тарасівській, 5).
Впродовж п'яти років у гімназії та Українській трудовій школі в Пущі- Водиці навчався майбутній письменник, політичний діяч О. Ольжич, який проживав з матір'ю у дачному селищі майже до кін. 1922.
Сучасне селище Пуща-Водиця є популярним місцем відпочинку киян. На його території розташований великий парк пл. 9 га з розважальними закладами, озерами з станціями [1211].
