Заводська ділянка займає острівне положення, оточена з усіх боків магістралями: з північного заходу — просп. Голосіївським, з південного заходу — просп. Науки, з південного сходу — вул. Саперно-Слобідською, з північного сходу — залізничним коридором та р. Либідь.

Споруджено за проектом арх. І.-Ф. Вишневського, автора першого залізничного вокзалу в Києві. Завод був свого часу одним з найбільш розвинених підприємств Києва, обладнаний найсучаснішим устаткуванням, яке весь час оновлювалося та модернізувалося. В технологічному процесі широко використовувалися дослідні розробки як вітчизняних, так і зарубіжних інженерів. Відомо, що технологічні кресле-ники, а також устаткування замовлялися за кордоном, зокрема у Великій Британії (Манчестер). На своїй території підприємство мало заклади житлового, службово-навчального та допоміжного призначення, власні інженерні мережі, залізничне обслуговування, телефон, автомобільний парк, річкову пристань тощо.
Завод почав діяти 1870. Він був єдиним підприємством «Товариства Київського цукрово-рафінадного заводу» (товариство на паях), затвердженого 1869, правління якого розміщувалося в Києві. Станом на 1913 правління товариства мало п'ять директорів, обраних серед пайщиків: В. Васильєв, І. Каленський, Р. Раузер, П. Скорделі, Р. Столленверк. У розвитку технологічної діяльності підприємства та удосконаленні самого виробництва, у сприянні благодійним та просвітницьким функціям при заводі велику роль відіграв Р. Раузер, який був директором заводу з початку його заснування до 1892 та директором правління Товариства у 1877—1913.
Спочатку завод був розрахований на виробництво 800 тис. пудів цукру на рік. Поступово за пізнішими добудовами та переобладнаннями завод істотно збільшив своє виробництво, 1913 він мав можливість переробляти від 11 до 115 тис. пудів цукру на добу. Підпри-ємству було відведено досить значну територію — бл. 13 дес. землі, для розміщення не тільки виробничих, а й житлових приміщень та лікарні, а також штучної водойми, яка була організована в межах ділянки для потреб виробництва. Водойма була утворена водами р. Совка та займала площу понад 1 дес. Перший етап будівництва підприємства тривав два роки (1868— 70). Завод складався тоді з головного виробничого корпусу, конторського приміщення, кузні, слюсарні, бондарні та майстерень, двох складів, а також мав на своїй території будинки для робітників, службовців та будинок директора підприємства. Головний корпус був п'ятиповерховий, цегляний, з дерев'яними міжповерховими перекриттями і дахом, житлові споруди на території підприємства — дерев'яні. Після нищівної пожежі 1873 від заводу залишилися тільки стіни головного корпусу. Новий проект заводу, виконаний також арх. І.-Ф. Вишневським, передбачав конструктивні протипожежні засоби: металевий внутрішній каркас, металеві склепінчасті перекриття по металевих (чавунних) колонах (крок: …х 4,0 м та 4,0 х 6,0 м), металеві конструкції даху та покриття. 1874 підприємство було відбудовано і знову почало працювати. З розширенням виробництва 1875 на території був пробурений перший артезіанський колодязь,
та 1912 — ще два. Того ж року завод був каналізований.
1890—1910 - третій етап будівництва, пов'язаний з ліквідацією газового виробництва, переходом на електропостачання та розширенням площ для упаковки та зберігання готової продукції. У приміщеннях двоповерхової пакувальної, добудованих з південного боку до головного корпусу, був застосований залізобетонний внутрішній каркас по балках трапецієподібної форми з кроком 4,0 х … м. З північного боку були добудовані приміщення для технологічних котлів, що використовувалися для розпуску пісків.
Станом 1913 на території заводу розміщувалися дві казарми (чоловіча та жіноча) для робітників, житлові будинки для службовців, контора та житло для директора, а також лікарня і два училища (міське чотирикласне училище та трикомплектне однокласне па-рафіяльне училище, які утримувалися коштом Товариства). Невиробничі споруди розміщувалися в північній частині ділянки неподалік від водойми, біля залізничних колій. Лікарню при заводі побудовано 1880 замість невеликого житлового приміщення, яке було тимчасово пристосовано під приймальний покій. 1881 у саду лікарні зведено холерний барак (інфекційне відділення). У 1912 обидві споруди наново перебудовані. При цьому до головного корпусу лікарні було прибудовано операційну, передопераційну, пологове відділення, жіночу палату та ванну. Споруджено лабораторію для медичних, хімічних та бактеріологічних досліджень й ін. Лікарня була розрахована на 50 місць. Медичний персонал складався з лікаря, фельдшера та фельдшериці-акушерки. Чоловіча казарма мала три поверхи та являла в плані П-подібну споруду, з власним внутрішнім двором. Житло було розраховано на 950 робітників. Жіноча казарма займала порівняно з чоловічою невеликий будинок, мала два поверхи та була втричі менша за чоловічу. З ініціативи Товариства на заводі було влаштовано бібліотеку, у чоловічій казармі на першому поверсі розміщувалася лекційна зала, в якій для робітників організовувалися спектаклі та лекції з показом «світлових картин». Тут же проходили спеціальні читання: духовні — священиком, медичні — лікарем заводу.
Підприємство мало власний водогін — спочатку від колодязя, що був організований під критою спорудою, та водойми, потім — від артезіанських свердловин. Колодязь мав парову машину з двома насосами, потужністю 12 к. с., що подавали воду до заводського водогону як з водойми, так і з колодязя. У завода була власна залізнична колія, що з'єднувала його зі станціями: «Київ-ІІ» та «Київ річковий, правий берег Дніпра».
В перші роки свого існування завод випускав рафінад в «головах», пізніше — кусковий цукор різних сортів. 1913 асортимент продукції заводу складався з таких видів рафінаду: «голови», пиляний, рублений, кругляки та цукрова пудра, крім того, рафінадна патока. Спочатку рафінад поставлявся на ринок у діжках, а з появою різних сортів кускового рафінаду почали використовувати дерев'яні ящики, пізніше замінені на легкі фанерні. З 1892 дерев'яна тара поступилася джутовим мішкам.
Голови, кусковий в пачках та кругляки обертались у спеціальний папір. Рафінад, запакований в папір, укладався в дерев'яні діжки або в мішки з соломою. Для виготовлення дерев'яної тари на території заводу побудували бондарню, для зберігання рафінаду та цукрового піску — спеціальні склади, до яких, як і до пакувальних цехів, було підведено залізничні колії. На близькі відстані (в межах Києва) готова продукція до-ставлялася спочатку гужем, потім — автомобілями лондонської фабрики «Сошшег Саге».
Разом із поступовим збільшенням потужності виробництва на заводі увесь час відбувалися технічні нововведення. 1890 було запроваджено сушки Пассбурга, 1897 — центрифуги Вестона, проведено досліди з виготовлення плиткового рафінаду за новим методом В.Васильєва, у 1910 встановлено мішалки Доранта тощо. Виробництво з самого початку було парове й обслуговувалося п'ятьма двигунами паровозного типу, які опалювалися дровами, пізніше було встановлено двигуни іншого типу (система Меньє) з топками, виготовленими на київському заводі «Гретера і Криванека». Виробництво двічі міняло своє паливо: спочатку це були дрова, з 1901 топки частково перероблено на нафтові, з 1906 завод повністю перейшов на кам'яне вугілля (антрацит). Освітлення спочатку було газове (завод мав власне газове виробництво на своїй території), 1910 введено електричне. З того часу вся садиба: завод, склади, казарми, квартири службовців та допоміжні виробничі ділянки (роз'їзди та пристань) освітлювалася за допомогою власної електричної станції. На поч. 20 ст. підприємство мало свої телефонні номери, що з'єднували його з міською та земською телефонними станціями.
На поч. 20 ст. неподалік від заводу були розташовані дві трамвайні станції: міського електричного трамваю та електричного трамваю с. Деміївка. В 1870-х рр. на заводі було організовано свою пожежну команду (пожежний обоз), яка допомагала також і мешкан-цям с. Деміївка. На території підприємства були встановлені пожежні гідранти, при артезіанському колодязі — запасний протипожежний насос. У самій споруді заводу та у прилеглих до нього складах було встановлено автоматичні вогнегасники-спринклери системи Грінеля.
У кін. 19 — на поч. 20 ст. на Київському цукрово-рафінадному заводі працювало 770 чоловіків та 126 жінок. Продукція цукрово-рафінадного заводу як передового на той час виробництва була високо оцінена на вітчизняних та зарубіжних промислових виставках, отримала численні нагороди: на Всеросійській мануфактурній виставці у Санкт-Петербурзі (1870) — золоту медаль, у Відні (1873) — медаль «За заслуги», у Парижі (1878) — золоту медаль, у Києві (1880) — золоту медаль, на Всеросійській промислово-художній виставці в Москві (1882) — Державний герб, у Кракові (1887) — золоту медаль, у Парижі (1889) — золоту медаль, на виставках 1896 у Києві та Нижньому Новгороді завод брав участь поза конкурсом, аналогічно — на Всеросійській виставці 1913 у Києві.
На поч. 1920-х рр., коли відбувалася націоналізація підприємств, цукрово-рафінадний завод було перепрофільовано на випуск цукеркової та кондитерської продукції. У цей час дрібні цукеркові фабрики Києва, в т. ч. і відому шоколадну фабрику В. Єфимова, було об'єднано в єдину кондитерську фабрику, якій 1923 було присвоєно ім'я К. Маркса. У документах 1925 вона має назву «Державна фабрика харчотресту ім. К. Маркса». На поч. 1930-х рр. було розроблено проект реконструкції колишнього рафінадного заводу та перепрофілювання його на кондитерський комбінат. 1933 було прийнято рішення щодо демонтажу колишнього устаткування цукрового виробництва, освітлення головного корпусу та будівництва нового пряничного цеху.
На ті часи цукровий комбінат розміщувався на двох ділянках: головна — на вул. Великій Китаївській, інша — на вул. Васильківській, 60. Загальні рішення з розвитку наступного кондитерського виробництва стосувалися також і другої ділянки, де будувався новий ка-рамельний цех. Намічалося в кін. 1944 запустити нові цехи: карамельний (вул. Васильківська, 60) та мармеладно-пастильний (головна ділянка). Корпус колишнього газового заводу, який розташовувався в межах головної ділянки і на той час був зайнятий електроарма- турним заводом, передали кондитерському виробництву.
У кін. 1930-х рр. комбінат став одним із великих підприємств харчової промисловості Києва, основне виробництво якого було розміщене на головній ділянці — на вул. Великій Китаївській, загальна кількість працюючих на ньому складала 3,4 тис. робітників.
Під час оборони Києва від німецьких загарбників у липні—вересні 1941 на фабриці було сформовано роту ополченців, яка увійшла до складу батальйону народного ополчення Московського р-ну Києва (див. ст. 342). За роки Великої Вітчизняної війни фабрика зазнала значних руйнувань і не могла випускати продукцію. В січні 1944 було розроблено основні напрями з реконструкції виробництва та відновлювальних робіт. У документах того часу визначено черговість відбудови цехів: карамельний, бісквітний, цукерковий, фруктовий. Тоді всі потужності фабрики було переведено на головну ділянку, колишній карамельний цех по вул. Васильківській, 60 передано у відомство Харчомашу для організації виробництва устаткування хлібопекарної галузі.
… здійснено реконструкцію фабрики. На той час на підприємстві діяло 13 виробничих і допоміжних цехів. У кін. 1990-х рр. Київська кондитерська фабрика ім. К. Маркса ввійшла до складу Закритого акціонерного товариства «Рошен». Нині продовжує випускати цукеркову та кондитерську продукцію, відому в усій Україні, зокрема, цукерки «Київ вечірній», «Ренуар», «Бароко», «Слива в шоколаді», «Пташине молоко», «Корівка», мармеладні вироби, торти, серед яких найбільшої популярності ще за часів СРСР зажив торт «Київський».
З ранніх історичних споруд заводу до нашого часу збереглися, крім головного корпусу, частково котельня (перший поверх) та споруда чоловічої казарми, обидві — у перебудованому вигляді (майже над усім приміщенням колишньої казарми надбудовано четвертий поверх, крім цього, споруду включено в загальну структуру головного цеху виробництва). 

• Васильєв В. П.
,
• Вишневський І.-Ф.
,
• Маркс К.
,
• Раузер Р.
,
• Скорделі П.
,
• Столленверк Р.