Народився в селянській сім'ї. Закінчив шість класів школи, оскільки вже в ранній молодості політичні події найтрагічнішим чином вплинули на його долю. У серед. 1943 вступив до ОУН, виконував обов'язки кур'єра і пропагандиста. В липні 1944 заарештований за участь у діяльності ОУН, 26 вересня засуджений військовим трибуналом НКВС по Станіславській обл. на 20 років ув'язнення. Згодом військовий трибунал 4го Українського фронту пом'якшив вирок і «за контрреволюційно-націоналістичну діяльність» засудив до десяти років тюремного ув'язнення з конфіскацією особистого майна та наступним позбавленням громадянських прав на п'ять років. Покарання відбував у сільськогосподарській виправно-трудовій колонії № 17 (с/ч ВТК) у с. Кустолове Новосанжарського р-ну Полтавської обл. 1946 звинувачений за сфабрикованою справою про створення у таборі підпільної групи «Український січовий стрілець», учасникам якої було інкриміновано «саботаж заходів влади», «активну ворожу роботу в таборі», «наклепи на радянський уряд та керівників ВКП(б)», «підготовку збройного повстання та втечу з табору» тощо. За вироком, винесеним 18 червня того ж року спеціальним судом виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР, засуджений на десять років ув'язнення з конфіскацією майна і додатковим позбавленням прав на п'ять років. Відбував покарання в таборах Магаданської обл., потім — спец-поселенцем в с. Харбатово Іркутської обл. Опинившись на волі, деякий час жив у Магадані, працював кіномеханіком кінотеатру «Горняк». 1959 повернувся на Прикарпаття і відразу почав домагатися реабілітації за участь у діяльності ОУН. На підставі матеріалів нового розслідування Військова колегія Верховного суду УРСР 13 лютого 1958 припинила справу через відсутність складу злочину. Отримана реабілітація дала можливість реалізувати давнє прагнення стати священиком. 1959 закінчив Вищі богословські курси у Станіславі та висвячений на диякона, 1964 — на священика. В 1961—63 проживав на Харківщині, потім ніс пастирське служіння в парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархій Російської православної церкви. У матеріалах наступного слідства є свідчення про те, що в цей час він "...систематично прослуховував передачі закордонних радіостанцій «Голос Америки», «Свобода» та інших, а серед свого оточення поширював наклепницькі вигадки, що паплюжать країну, стверджуючи, що держава не дбає про поліпшення умов життя радянських людей, які голодують і працюють тільки за шматок хліба". 1963 написав і передав до зарубіжних радіостанцій у Лондоні та Швейцарії листи зі звинуваченнями на адресу «московських імперіалістів», відповідальних за політику поневолення та русифікації в Україні, а також з подякою їм за правдиву інформацію. Протягом 1967—72 писав і зберігав у себе деякі документи та вірші, які згодом кваліфіковані слідством, як «наклепницькі щодо існуючого ладу». Вирізнявся ерудицією, внутрішньою культурою, знанням народних традицій. Зібрав колекцію творів народного мистецтва Гуцульщини. Нові інциденти з владою виникли у кін. 1960-х рр., коли В. Романюк служив священиком у с. Космач Косівського р-ну: його звернення до односельців із закликом не відмовлятися від своїх традицій і обрядів викликало різко негативну реакцію радянської адміністрації. До того ж неблагонадійний священик зустрічався з відомими українськими правозахисниками і дисидентами — письменником Б. Антоненком-Давидовичем, поетом М. Осадчим, журналістом В. Чорноволом та ін. На поч. 1970 церковну громаду у селі розпущено, її священика позбавлено права богослужіння. У листопаді 1970 написав до Верховного суду УРСР заяву на захист історика В. Мороза, в якій стверджував, що в країні зростає жорстокість і народжується новітній тоталітаризм. В січні 1972 заарештований за звинуваченням в «антирадянській діяльності», в липні Івано-Франківським обласним судом засуджений на сім років позбавлення волі з наступним трирічним засланням. Перші два роки відбував покарання у Владимирській в'язниці (РРФСР), решту — в колоніях особливого режиму: спочатку в Мордовії, з 1979 — в Якутії.

Уся правозахисна діяльність В. Романюка була тісно пов'язана з ідеєю відновлення Української автокефальної православної церкви, належність до якої він задекларував 1976 першим з українських священиків тодішнього СРСР. 1979 вступив до Української Гельсінкської групи, влітку 1988 передав до виконавчого комітету Української Гельсінкської спілки проект звернення у справі відновлення УАПЦ та запропонував створити відповідну ініціативну групу. Ще перебуваючи в ув'язненні, надіслав листа митрополитові Мстиславу (Скрипнику) до США, в якому зрікся радянського громадянства і проголосив себе членом УАПЦ за кордоном. За мужність в боротьбі за права українського православ'я 10 червня 1984 В. Романюка нагороджено вищою церковною відзнакою — митрою. 28 квітня 1990 прийняв чернечий постриг з ім'ям Володимир, хіротонізований у сан архімандрита. 29 квітня 1990 у Петропавлівській церкві с. Космач Косівського благочиння Івано-Франківської єпархії висвячений на єпископа Ужгородського і Виноградівського УАПЦ. 5—6 червня 1990 в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний церковний собор, на якому проголошено створення Київського патріархату УАПЦ. На патріарший престол заочно обрали митрополита Мстислава (Скрипника), єпископ Володимир очолив місійний відділ Київської патріархії УАПЦ, одночасно з 1991 виконував обов'язки вікарія Київської єпархії УАПЦ. З 29 листопада 1990 — архієпископ Львівський і Сокальський. Один з лідерів руху за автокефалію Української православної церкви з центром у Києві, піднесеної до статусу патріархату. Один із фундаторів Української православної церкви — Київський патріархат, утвореної у червні 1992 шляхом об'єднання УАПЦ на чолі з патріархом Мстиславом (Скрипником) та Української православної церкви на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком). З 14 червня 1993, після смерті Патріарха Київського і всієї України Мстислава, на час підготовки майбутнього Всеукраїнського православного церковного собору обраний місцеблюстителем патріаршого престолу з возведениям у сан митрополита. На Всеукраїнському православному соборі, який відбувся 21—24 жовтня 1993 у Софії Київській, обраний патріархом Київським і всієї Руси-України. Інтронізований 24 жовтня в соборі Святої Софії. Після свого обрання здійснив численні місійні подорожі по всіх регіонах України, відвідав українські громади Кубані й Сибіру. 1993—95 неодноразово виступав з проповідями і статтями на богословські й державницькі теми. За його прямої підтримки в Чернівецькому університеті було відкрито філософсько-теологічний факультет. Владику Во-лодимира знали й поважали в церковних колах всього світу. Правив службу в церкві Феодосія Печерського однойменного чоловічого монастиря на вул. Січневого повстання, 32/1 і в Трапезній з церквою св. Іоанна Богослова Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря.
7 грудня 1993 повністю реабілітований на підставі Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991.
Помер у тимчасових патріарших покоях будинку канцелярії Київської єпархії (вул. Пушкінська, 36). Похорон патріарха відбувся 18 липня 1995 і позначився рядом трагічних подій. Головною проблемою став вибір місця для поховання: попередньо з представниками владних структур обговорювалося кілька варіантів — Байковий цвинтар, Видубицький монастир, собор Святої Софії, Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, проте згоди сторони так і не дійшли. Державна адміністрація схилялася до варіанту поховання на Байковому цвинтарі, було навіть викопано яму та заготовлено надгробок. Однак поховальна процесія, вийшовши після відправи з Володимирського собору, несподівано повернула до Святої Софії. Під час руху колони наростало напруження у стосунках з представниками правоохоронних органів. На пл. Софійській відбулося масове зіткнення конфліктуючих сторін, в результаті якого постраждали десятки мирних людей. Правоохоронці не дозволили занести труну на подвір'я Святої Софії. Тоді лідери процесії вирішили влаштувати могилу біля воріт Софійської дзвіниці — головного входу до Національного заповідника «Софія Київська».
На могилі було встановлено дерев'яний хрест. У липні 1996 замість нього Київська міська державна адміністрація спорудила надгробок. На постаменті з чорного лабрадориту — біла мармурова плита (2,2 х 1,15 х 0,55 м) з чорним скульптурним зображенням хреста й викарбуваним меморіальним написом. [1666]