За переказом, на цьому місці розташовувався великий сад, утримуваний Г. Диковським. У ньому усамітнювався для молитви подвижник Китаївської пустині ієросхимомонах Феофіл, відомий своїм даром провидіння. Преподобний передрік заснування тут жіночого монастиря, будівничою і правителькою якого буде «царственна дружина». Обитель закладено великою княгинею Олександрою Петрівною, дружиною великого князя Миколи Миколайовича, яка прийняла в ній чернечий постриг під ім'ям Анастасії. Вона придбала 1888 ділянку саду в дочки Г. Диковського Феодосії, яка й розповіла княгині про пророцтво преподобного. Вражена Олександра Петрівна відслужила панахиду на могилі угодника в Китаєві.
Монастир обіймав головну садибу загальною пл. 9,5 га, сформовану фундаторкою обителі шляхом поступової купівлі землі у приватних осіб та отримання її іншими засобами. 11 січня 1889 тут було освячено місце церкви Покрови Пресвятої Богородиці з покоями настоятельки та келіями. Цей день вважається датою заснування обителі. Назва храму і монастиря походить від одного з Богородичних свят, на честь якого в Києві збудовані також церкви на Подолі (див. ст. 440), на Пріорці (див. ст. 441) та на Верхній Солом'янці (див. ст. 439).
14 травня 1889 у зверненні до митрополита Київського і Галицького Платона княгиня повідомляла про бажання відкрити монастир на придбаній нею садибі, «що включає у собі шість десятин землі з побудованим мною на ній великим корпусом для келій черниць, з прибудованим до нього трипрестольним храмом та з дванадцятьма іншими будинками, в яких мають міститися: лікарня з домовою церквою, безкоштовне училище для дівчат, рукодільні майстерні, безкоштовна амбулаторна лікарня, странноприїмниця, аптека, квартири для вдів і дівчат, які побажають мешкати у монастирі без прийняття до часу чернецтва із внесенням платні, проскурня з пекарнею, кухня, пральня та оранжерея з теплицею (для прибутку). Окрім того, у цій садибі розташовані: пасіка поза монастирською огорожею, будинок для службовців і готель для прочан та приїжджих у справах». Перелічені споруди займали середню частину головної садиби на південь від монастирської площі та економічного подвір'я у пров. Бехтерєвському, 12-б. За клопотанням митрополита, 17 червня прийшов «височайший» дозвіл на закріплення землі за монастирем, якому 21—23 червня Святійший Синод визначив назву «Покровський», 20 липня 1889 дав грамоту про його утворення.
Завдяки значним коштам великої княгині Олександри Петрівни, грошовим пожертвам імператора Миколи ІІ та інших членів царської родини, підтримці міста й доброчинним внескам (зокрема, родини Терещенків) монастир невпинно розбудовувався і розширяв свою територію. 1889 у межах садиби (як виняток) було дозволено заснувати цвинтар.
У 1890—91 за проектом цивільного інж. К. Тарасова зведено огорожу: з півночі, з боку міста — цегляну, з інших боків — дерев'яну. У цегляній стіні влаштовано дві брами — Святу (головну), орієнтовану на пров. Діонісівський (тепер Бехтерєвський), та Економічну, пов'язану з однойменним подвір'ям. Були також входи з боку вулиць Львівської (тепер Артема) і Глибочицької (не збереглися).
1891 у братів Ткаченків придбали ділянку пл. 390 кв. сажнів на вул. Глибочицькій. Для спорудження собору св. Миколи Мірлікійського Покровського монастиря в 1895 місто виділило територію між ліквідованим цвинтарем біля Старокиївської Вознесенської церкви (розташовувалася на вул. Львівській, тепер Артема, 44) та огорожею монастиря. 1896 проведено переговори про купівлю землі вздовж прокладеної пізніше вул. Монастирської (тепер вул. М. Пимоненка), де згодом було побудовано монастирські споруди. 1898 отримано дозвіл Святійшого Синоду на передачу частини цвинтаря Вознесенської церкви пл. 1,3 дес., на якій було споруджено будинок амбулаторії. 1907 куплено садибу з прибутковими будинками у пров. Бехтерєвському, 13, 13-а. Будівництво і проектування кількох монастирських споруд на першому етапі забудови садиби монастиря здійснив арх. В. Ніколаєв, який взяв за зразок форми московсько-ярославської архітектури 16—17 ст. У 1889—90 зведено церкву Покрови Пресвятої Богородиці, в кін. 19 ст. — корпус хірургічного відділення монастирської лікарні (старий) з домовою церквою в ім'я св. Агапіта — лікаря преподобного Печерського (1893—95, у північно-західній частині садиби; не зберігся), аптеку (1897, збереглася у зміненому вигляді; вул. М. Пимоненка, 8-а), корпус терапевтичного відділення з домовою церквою в ім'я ікони Богоматері «Всіх скорботних Радість» (1897—98), амбулаторію (1897—98, на подвір'ї сучасного будинку на вул. Артема, 52-а; не збереглася), будинок проскурні та іконної крамниці (1898), трапезну з кухнею (на південь від терапевтичного корпусу; зруйнована) та ін. Головною будівлею архітектурного ансамблю монастиря став п'ятнадцятибанний собор св. Миколи Мірлікійського, споруджений 1896—1911.
Пізніше за проектом єпархіального арх. Є. Єрмакова побудовані новий цегляний корпус хірургічного відділення лікарні з домовою церквою в ім'я св. великомученика й цілителя Пантелеймона (1910—11; вул. М. Пимоненка, 18) та готель на Економічному подвір'ї (1912—13; пров. Бехтерєвський, 12-б). На території монастиря також містилися: фельдшерська школа, училище для дівчат, притулки для сиріт, сліпих та хронічно хворих, золотошвейна й іконописна майстерні, книжкові та іконні крамниці, фотолабораторія, каплиця з музеєм, оранжерея, хлібопекарня, квасоварня, пральня; поза огорожею — будівлі для тимчасового проживання (будинок для духівництва, готелі для прочан), стайні тощо (загалом понад
30 споруд).
У 1920-х рр. із закриттям монастиря було зруйновано багато будівель, знищено бані, шатра й маківки церкви Покрови Пресвятої Богородиці (1923), а також собору св. Миколи Мірлікійського (1935). У 1948—49 на грошову пожертву патріарха Московського Алексія під керівництвом його сестри — черниці Єфросинії собор відремонтовано. У 1960-х рр. знищено будинки трапезної, амбулаторії та ін.
У 1980-х рр. найвизначніші споруди Покровського монастиря взято під охорону як пам'ятки архітектури місцевого значення. 1982—86 у соборі, 1989—93 — у Покровській церкві проведено ремонтно-реставраційні роботи. 1989 розроблено ескізний проект розвитку ансамблю, яким передбачено повернення будівлям первісного вигляду (АПМ «Реставратор», керівник Я. Діхтяр). На поч. 1990-х рр. відреставровано будинки проскурні та іконної крамниці, здійснено ремонт інших споруд. Намічено відбудову втрачених маківок Миколаївського собору.
Загальна композиція монастирського комплексу підпорядкована осі північ — південь, на якій розташовані: домінанта ансамблю — собор св. Миколи Мірлікійського, церква Покрови Пресвятої Богородиці з корпусами келій, терапевтичне відділення лікарні. На цій же осі стояла трапезна з кухнею (втрачена). Зазначеним будовам були підпорядковані інші споруди. Планування території вільне, обумовлене складним рельєфом місцевості. Центральний вузол — головна монастирська площа, розташована на рівнях двох терас: верхньої — з собором св. Миколи Мірлікійського та нижньої — з церквою Покрови Пресвятої Богородиці й входом до підземної церкви в ім'я ікони Богоматері «Живоносне джерело» в нижньому ярусі собору. На нижній терасі був ошатний ківорій над колодязем (тепер — тимчасова споруда). Тераси сполучаються сходами, раніше над невеликими ярами було перекинуто містки.
Монастирський ансамбль відігравав важливу містобудівну роль у навколишньому оточенні, був домінантою у північній частині придніпровських височин міста.
Тепер садиба монастиря значно менша, ніж на поч. 20 ст. Навколо неї протягом 1970—90-х рр. зведено багатоповерхові будинки, що знизило її містобудівну роль і погіршило умови огляду ансамблю. З понад 30 його споруд до нашого часу дійшло 15, з яких історико-архітектурну цінність зберегли дев'ять об'єктів, у т. ч. п'ять, що тепер належать монастиреві. Незважаючи на це, завдяки цілісному стильовому вирішенню, збереженню домінантних об'єктів — церкви Покрови Пресвятої Богородиці й собору св. Миколи Мірлікійського та їхнім високим художнім якостям, Покровський монастир — найпізніший з великих монастирських ансамблів Києва — залишається видатною пам'яткою містобудування й архітектури кін. 19 — поч. 20 ст. Обитель належить і до визначних пам'яток історії.
Вже 1890 тут проживало шість черниць, 342 послушниці, навчалося 70 дітей. Першою ігуменею була черниця Неофіта, переведена в Київ з московського Страсного монастиря. «Княгинин монастир», як його називали, уславився доброчинністю. В основу діяльності громади черниць та послушниць було покладено ідею т. зв. живого чернецтва, тобто відродження давніх монастирських традицій широкого просвітництва, милосердя, допомоги стражденним. У лютому 1894 Святійший Синод ухвалив рішення про приєднання до Покровського Межигірського монастиря з перетворенням останнього на жіночий.
Велика княгиня Олександра Петрівна заснувала одночасно з обителлю лікарню, яка з 1898 мала офіційну назву — Безкоштовні лікарня та амбулаторія для прибулих імператора Миколи ІІ (або Миколаївська лікарня). Через білий колір пофарбованих стін і підлог у палатах обитель і лікарню називали також «білими». Відзначалася високим рівнем обслуговування. В ній працювали відомі лікарі та вчені, понад 100 сестер-жалібниць із черниць і послушниць (в 1917 — 120). Після смерті засновниці 1900 утримання лікарень взяла на себе державна скарбниця, яка виділяла щорічно 80 тис. крб.
У роки 1-ї світової війни медичні установи монастиря працювали на потреби фронту. Тут було організовано шпиталь на 225 ліжок, який отримав гроші від синів засновниці монастиря, особистий контроль над ним здійснювала невістка Олександри Петрівни — Милиця Миколаївна. Сформований з черниць Покровський передовий загін увійшов до складу діючої армії. У Межигірському монастирі розмістився заснований в 1913—23 ігуменею Софією (в миру — С. Гриньова) дитячий притулок для сиріт загиблих воїнів, що прийняв на утримання ще й 150 дівчат
зі львівських притулків. 1917 лікарня залишилася без фінансового забезпечення, з жовтня відійшла до лікарняно-санітарного відділу Київського округу шляхів сполучення. З приходом більшовиків у лікарні під виглядом хворих переховувалися від переслідувань офіцери царської армії. У березні 1919 монастир був оточений та підданий кулеметно-гарматному обстрілу.
На поч. 1919 Покровський і Межигірський монастирі налічували разом 713 черниць і послушниць. їхніми справами відав Духовний собор. Майно складали, крім споруд і ділянок, ними зайнятих, орні й городні землі, сіножаті, сади, ліси, хутори, на яких працювали насельниці обителей. 18 березня того самого року надійшла циркулярна вказівка Київської Ради робітничих депутатів щодо націоналізації монастирського майна. Духовний собор Покровського монастиря звернувся до ліквідаційного відділу з проханням зберегти його як трудову громаду.
1921, прагнучи пристосуватися до нових умов, 82 черниці влаштували Києво-Покровську жіночу трудову ремісничу та садово-городню громаду, яка незабаром розпалася. 1923 монастир припинив існування. Поступово його перетворили на житлове робітниче містечко металістів. У 1930-х рр. собор в ім'я св. Миколи Мірлікійського пристосовано під друкарню і книгосховище ВУАН, 1934 церкву Покрови Пресвятої Богородиці передано під клуб залізничної лікарні, що містилася на території монастирської лікарні.
З жовтня 1918 до поч. 1930-х рр. у реквізованому за постановою гетьманського уряду приміщенні амбулаторії (не збереглося) діяла Перша українська гімназія ім. Т. Шевченка, створена в березні 1917 Товариством шкільної освіти. Спочатку містилася на вул. Львівській (тепер вул. Артема, 27) у будинку приватних навчальних закладів А. Жекуліної, згодом — в одному з приміщень на пл. Львівській. Першими учнями стали діти-сироти з притулків, організованих під час 1-ї світової війни Товариством надання допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від воєнних дій, пізніше приймали всіх бажаючих. Недовгий час гімназію очолював професор фізики Київського політехнічного інституту, худ. П. Холодний, призначений у вересні 1917 товаришем генерального секретаря народної освіти. Після нього до 1929 директором першої в Україні національної школи був Дурдуківський Володимир Федорович (1874—1938) — літературознавець, критик, педагог, громадський діяч. Викладав українську мову й літературу. Одночасно з 1919 — співробітник ВУАН: редактор правописно-термінологічної комісії, член-редактор комісії для складання словника живої української мови, керівник педагогічної секції. Гімназія, перетворена 1921 на семирічну Київську трудову школу № 1 (українську) ім. Т. Шевченка, функціонувала за принципами самоврядування, мала власні клуб, бібліотеку, музей, численні самоосвітні й творчі гуртки, хор, влаштовувала свята, у т. ч. шевченківські дні, вистави, виставки, випускала газету. Школа ставила за мету виховання національної свідомості учнів. Педагогічний колектив розробляв методику навчання, мав предметні комісії. З 1924/25 навчального року почала діяти як дослідна школа при науково-педагогічній комісії ВУАН. У 1922—23 налічувала 453 учні (232 хлопці і 221 дівчина). З ініціативи
В. Дурдуківського було створено молодіжну організацію з випускників — «Товариство єдності і згоди» (ТЄЗ), яке допомагало у педагогічно-виховній роботі у 1923—24 (змушено самоліквідуватися). 1925 засновано Союз української молоді (СУМ).
В різний час у школі викладали відомі діячі науки й культури: релігію — майбутній митрополит УАПЦ Василь Липківський, українську мову та літературу — Л. Білецький, латинську мову — К. Лазаревська й О. Бургардт (псевд. — Юрій Клен), французьку — С. Русова, історію — В. Прокопович і О. Гермайзе, математику — Г. Холодний, природознавство — Л. Чикаленко, спів — П. Козицький, малювання — Ю. Михайлів і Ю. Павлович, музику та фортепіано — М. Лисенко (дочка композитора М. Лисенка), молодші класи вела М. Тобілевич (дочка українського драматурга І. Карпенка-Карого). Багатьох педагогів і учнів було репресовано 1929—30 у т. з. справі СВУ.
1941 під час нацистської окупації Києва монастир відновлено. Значну роль в цьому відіграла настоятелька Архелая (в миру — О. Савельєва) з 1942. Черниці допомагали молоді уникнути вивезення на каторжні роботи до Німеччини. Восени 1943 під час визволення
Києва радянськими військами вони разом з 300 мешканцями Києва, порушуючи наказ німців залишити місто, протягом 40 днів переховувались у нижньому поверсі собору св. Миколи Мірлікійського. Відразу по визволенні Києва в монастирі було відкрито лазарет для радянських воїнів. У 1940— 50-х рр. відремонтовано і наново освячено престоли Покровської церкви і Миколаївського собору.
У період чергової антирелігійної кампанії 1960-х рр. посилився наступ на монастир, у якого намагалися забрати собор св. Миколи Мірлікійського і келійні корпуси.
У східній частині садиби монастиря містився цвинтар, який займав пл. 0,8 га. На ньому ховали черниць і громадян Києва. 1922 тут було 839 поховань, у т. ч. поховання його засновниці Анастасії, художників В. Менка, О. Рокачевського, учасника Кримської війни 1853—56 генерал-лейтенанта П. Гловацького, купця І. Чоколова та ін. У добу революції й зміни влади у місті з метою уникнути наруги намогильні написи було стерто. 1923 цвинтар деякі поховання перенесли на Лук'янівський цвинтар, зокрема й Анастасії (1951). На місці могили встановлено символічний кам'яний хрест. Тепер на частині території цвинтаря — фруктовий сад.
Сучасний монастир має притулок для прочан і шпиталь. Його святині — образ-список з Почаївської ікони Богоматері (дар Почаївської лаври батькові княгині Олександри Петрівни) та ікона «Покрова Богоматері».
Тепер — жіночий монастир УПЦ [1129].

• Диковський Г.
,
• Тарасова К.