Театр «Соловцов» (Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), кін. 19–20 ст.

Пл. I. Франка, 3

Споруджено 1898 спеціально для театру «Соловцов» з ініціативи домобудівного товариства на місці ставка на території колишньої садиби проф. Ф. Мерінга. Автори проекту – архітектори Г. Шлейфер та Е. Брадтман. Під час Великої Вітчизняної війни зазнав значних руйнувань, 1946 відремонтований. У 1959–60 за проектом інституту «Київпроект» (архітектори В. Колчинський та Я. Аксперт) будинок реконструйовано з надбудовою третього поверху глядачевої та п'ятого – службової частин театру, зі зміною фасадів та втратою більшої частини декору. Інтер'єри також зазнали великих втрат: первісне оздоблення частково збереглося лише в центральному фойє бельетажу, решта приміщень глядачевої частини була позбавлена декору. Дві первісні сходові клітки розібрано, а зроблені в інших місцях не оздоблено. Під час реконструкції замінено ферми перекриття над глядачевою залою, причому висота її була зменшена, плафон і люстра не відновлені, повторено тільки металевий решітчастий короб для розміщення освітлювальної арматури. Каріатиди, які підтримували падугу над сценою, замінено на атлантів, на поверхні падуги не відновлено живописні емблеми музики та драми.
2000 за проектом інституту «Укрпроектреставрація» (арх. І. Іваненко) відреставровано глядачеву залу, де розкрито зафарбовані первісні живописні розетки із зображенням квітів, відновлено зіпсовані ліплення й позолоту, звільнено центральну ложу бельетажу, частково реставровано вітальні бельетажу. Розроблено проект повного відновлення декору віталень і в фойє глядачевої частини (арх. І. Малакова), тимчасово зайнятих адміністративними приміщеннями.
Три-, п'ятиповерховий, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний, з невеличкими ризалітами на бічних фасадах, заглиблений тильною, сценічною частиною в схил гори з боку вул. Банкової. Через насиченість крутосхилу джерелами, які живили озеро, що існувало на місці теперішнього скверу посеред площі, виконано внутрішні та зовнішні дренажі. Перекриття по металевих балках і фермах. Композиція чолового фасаду симетрично-осьова, з виділеною розвинутою центральною частиною, яку вінчає трикутний фронтон з розкріповкою. Перший поверх рустований, над вхідним тамбуром – великий балкон. Зі сходу – вхід у службові приміщення. Первісно глядачева частина будинку мала два поверхи, сценічна – чотири. Фасади було виконано в стилі неоренесанс з жовтої лицьової цегли, багато декоровано ліпленням і кованими деталями: ризаліти сходових кліток були прикрашені рядами класицистичних масок і завершені парапетами із зображенням лебедя з лірою; ліри присутні і в капітелях пілястр на фасадах. Невеликий тамбур центрального входу слугував балконом на рівні бельетажу та мав візерунчасте металеве огородження, подібне огородження оторочувало і схили даху: у 1920-х рр. ці елементи декору зникли, тоді ж добудовано двоповерхове складське приміщення з тильного фасаду. У рівні бельетажу середня з трьох віталень, що виходять на чоловий фасад, має вихід на балкон над тамбуром. Вітальні було пишно декоровано, на стінах висіли бра складної форми, в середній вітальні на падугах були живописні медальйони із зображеннями Зевса, Нептуна, Флори та Діани, плафон і кути падуг мали ліплене оздоблення.
Глядачева зала підковоподібної форми, на 1200 місць, має чотири рівня (партер з амфітеатром, бельетаж, перший та другий яруси), декорована в стилі рококо. Плафон зали первісно поділявся на три частини з живописними алегоріями музики, поезії й танцю, в центрі висіла велика люстра.
В єдиному стилі було витримано меблі, завісу, ламбрекени лож тощо. Вестибульна частина і круговий кулуар дещо завужені.
Споруда – характерний для кін. 19 ст. зразок театрального будинку з добре вирішеним фасадом.

Театр «Соловцов» був однією з кращих театральних труп Росії кін. 19 – поч. 20 ст. Його організатором був М. Соловцов, який керував трупою «Товариство московських драматичних артистів». З 1886 трупа виступала в Києві і мала великий успіх, що вплинуло на рішення її керівника назавжди оселитися в місті. 1 вересня 1891 у приміщенні театру Й. Сєтова («Театр Бергоньє», сучасна вул. Б. Хмельницького, 5) спектаклем «Ревізор» за М. Гоголем відкрився перший сезон «Київського драматичного товариства під управлінням М. Соловцова». З цієї вистави почалася діяльність першого постійного російського драматичного театру в Києві. 1893 М. Соловцов ліквідував товариство і створив приватну антрепризу, яка з 15 вересня 1893 мала назву – Драматичний театр «Соловцов». 1898 театр переїхав у власний будинок, в якому 11 жовтня 1898 відбулися урочистості з нагоди відкриття тут театру, було показано по одному акту з вистав «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, «Ревізор» М. Гоголя, «Російське весілля ХУІ ст.», пролог «Свято мистецтва» А. Френкеля. Тільки за перший сезон у цьому будинку театральний колектив показав 27 вистав російських і дев'ять - зарубіжних драматургів.
1891–1901 (з 1898 – у цьому будинку) театром керував Соловцов Микола Миколайович (справж. – Федоров; 1857–1902) – актор, режисер, антрепренер, театральний діяч. Сценічну діяльність почав 1875 в Орлі, працював у театральних трупах в Ярославлі, Оренбурзі, Астрахані, Саратові, Ростові, Тамбові, Києві, Полтаві, Харкові, Таганрозі, Казані, Москві. 1884–91 керував Товариством московських драматичних артистів, яке здійснювало артистичні турне по Росії, 1886 вперше, 1888 - 91 щороку виступало в Києві, гастролювало і в Харкові, Одесі (з 1894 щороку). 1891 разом з Є. Недєліним, М. Песоцьким і Т. Чужбиновим створив Товариство драматичних акторів, яке заклало основу постійного російського драматичного театру в Києві. З 1900 – антрепренер Одеського міського оперного театру.
У власному театрі в Києві зібрав талановитих акторів і театральних діячів, здійснив перші постановки багатьох п'єс. Соловцовська трупа була широко популярною у всій країні. Цей період увійшов в історію київського театру як «Соловцовське десятиліття». Керівник театру не ставив за мету наживу, як багато інших антрепренерів. Він не зупинявся перед будь-якими витратами на створення розкішних декорацій, костюмів і реквізиту. Актори, в яких він був зацікавлений, одержували високу заробітну плату – 500 крб. на місяць і вище. Обстановка в колективі була дружня і доброзичлива. Недарма у трупу приходили не тільки кращі провінційні актори, а й артисти столичних академічних сцен. Театр першим у провінції почав давати вистави для навчальних закладів, значна кількість квитків на які була безкоштовною, влаштовував щотижня і загальнодоступні спектаклі. За десять років було розповсюджено 37370 безплатних квитків, дано 14 безплатних і 77 благодійних спектаклів, доброчинним закладам М. Соловцов передав 40695 крб.
Основне місце в репертуарі театру займала російська класика. Вперше в історії театру три дні підряд (6, 7, 8 грудня 1899) йшла історична трилогія О. Толстого «Смерть Іоанна Грозного», «Цар Борис» і «Цар Федір Іоаннович». За перше десятиліття кияни побачили 24 п'єси О. Островського: «Вовки і вівці», «Тепленьке місце», «Бідність не порок», «Ліс», «На всякого мудреця доволі простоти» й ін. М. Соловцов сприяв появі в Києві п'єс Л. Толстого й А. Чехова, відкрив шлях забороненій комедії «Плоди освіти» Л. Толстого (1893), домігся дозволу на її постановку у генерал-губернатора О. Ігнатьєва. Етапною стала вистава «Влада темряви» Л. Толстого (1895). Через місяць після провалу «Чайки» А. Чехова у Санкт- Петербурзі вона була на афіші театру «Соловцов». За півтора місяця до відкриття Малого художнього театру Київ побачив «Дядю Ваню» А. Чехова (1 вересня 1898); 1 березня 1901 відбулася прем'єра «Трьох сестер». За десять років режисер поставив на київській і одеській сценах усі п'єси A. Чехова. Драматург присвятив М. Соловцову свій водевіль «Ведмідь». У репертуарі театру були також спектаклі: «Ревізор» М. Гоголя, «Самотні» та «Візник Геншель» Г. Гауптмана, «Ернані» B. Гюго, «Тартюф», «Скупий» і «Дон Жуан» Ж.-Б. Мольєра, «Цар Едіп» Софокла, «Гамлет», «Отелло» і «Король Лір» В. Шекспіра, «Підступність і кохання», «Розбійники» і «Дон Карлос» Ф. Шіллера та ін.
Автор п'єс «Євлампія Раміна», «У далечінь».
Як актор зіграв багато ролей широкого діапазону: Василь («Каширська старовина» Д. Аверкієва), Геншель («Візник Геншель» Г. Гауптмана), Городничий, Кочкарьов («Ревізор», «Одруження» М. Гоголя), Расплюєв («Весілля Кре- чинського» О. Сухово-Кобиліна), Каря- гін («Майорша» І. Шпажинського), створив низку образів у п'єсах О. Островського: Карандишев («Безприданниця»), Васильков («Шалені гроші»), Петро («Не так живи, як хочеться»), Іван Грозний («Василиса Мелентьєва»), Городулін («На всякого мудреця доволі простоти»), Любим Торцов («Бідність не порок»), Незнамов («Без вини винуваті»), Несчастливцев («Ліс») та ін.
З великою шаною ставився до українського театру та його діячів, надавав їм допомогу, здаючи приміщення в оренду на пільгових умовах у Києві й Одесі. На сцені театру «Соловцов» (починаючи з театру Бергоньє) з 1894 по 1905 щороку відбувалися вистави українських труп М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського. Як товариш голови Першого Всеросійського з'їзду сценічних діячів брав участь у складанні резолюції з вимогою скасувати всі обмеження щодо діяльності українських театрів. Таке ставлення до українських корифеїв збереглося і після смерті М. Соловцова. Так, 1914 в театрі виступала українська трупа Ф. Светлова за участю П. Саксаганського і М. Заньковецької.
Один із засновників та член правління Київського літературно-артистичного товариства (з 1895), засновник і видавець (разом з В. Бубликом) «Киевской газеты» (з 1899). 14 грудня 1896 в театрі Бергоньє вперше в Києві демонструвалося кіно.
1902-05 театром керувала Глєбова Марія Михайлівна [1840–1919] – актриса, антрепренер. Дружина М. Соловцова. Після закінчення Санкт-Петербурзького театрального училища (1867) працювала в Александринському театрі в Санкт-Петербурзі (1867–70, 1882-83) , театрі М. Лентовського в Москві (1883–84), трупі М. Милославського в Одесі (1874–75), в київських трупах Й. Сєтова (1875–76) і М. Савіна (1878–79) , з 1886 щороку приїздила в Київ з Товариством московських драматичних акторів під керівництвом М. Соловцова.
Ролі: Анна Андріївна («Ревізор» М. Гоголя), Василиса, Кручиніна («Василиса Мелентьєва», «Без вини винуваті» О. Островського), Катрін Юбше («Мадам Сан-Жен» В. Сарду), Адрієна («Адрієна Лекуврер» Е. Скріба), Толбухіна («Плоди освіти» Л. Толстого), інокиня Марфа («Цар Борис» О. Толстого) та ін.
1903, після прем'єри у Малому художньому театрі, у «Соловцові» було поставлено п'єсу «На дні», в лютому 1905 – «Дачники», у кінці 1905 – «Діти сонця» М. Горького. 1905 М. Глєбова відійшла від театральної діяльності, передавши театр Товариству акторів театру «Соловцов».
1905–06 керівником і режисером Товариства був Недєлін Євген Якович (спраж. – Недзельський; 1850–1913) — актор, антрепренер, театральний діяч. Закінчив Немирівську гімназію, Одеське комерційне училище, працював помічником бухгалтера. 1873 почав артистичну діяльність у Новочеркаську, грав у театральних трупах Іркутська, Одеси, Києва, Таганрога, Саратова, Ростова, Харкова.
1891 разом з М. Соловцовим і Т. Чужбиновим заснував у Києві Товариство драматичних акторів, де працював 1891– 96. У 1896–98 грав у трупі М. Бородая в Харкові. 1898–1906 – актор театру «Соловцов». 1906–08 працював в Одесі, 1909–13 – знову в Києві.
1905–07 на сцені театру йшли заборонені ще російським царем Миколою І п'єси Ф. Шіллера «Вільгельм Телль» і «Змова Фієско в Генуї».
Зіграв за своє життя майже 500 ролей (комедійних, характерних, фатів), які відзначалися філігранністю обробки і вишуканістю сценічного малюнка. Серед них: Ретвізанов («Отруєна совість» О. Амфітеатрова), Свенгалі («Трільбі» Г. Ге), Земляника («Ревізор» М. Гоголя), майже всі чоловічі ролі у п'єсі «Лихо з розуму» О. Грибоедова, Кесслер («Бій метеликів» Г. Зудермана), Телятьєв, Кулігін («Шалені гроші», «Гроза» О. Островського), Страфорель («Романтики» Е. Ростана), Наполеон («Мадам Сан-Жен» В. Сарду), Кре- чинський («Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна), Звєздинцев («Плоди освіти» Л. Толстого), Сапєга («Цар Борис» О. К. Толстого), Астров («Дядя Ваня» А. Чехова), Юлій Цезар («Юлій Цезар» В. Шекспіра), Філіпп ІІ («Дон Карлос» Ф. Шіллера) та ін.
1906–11 і 1917–19 театром керував Дуван-Торцов Ісаак Езрович (1873–1939) – актор, антрепренер; артист Московського художнього театру (1912–14). За фахом – юрист, присяжний повірений, один із власників великої промислової фірми. Присвятивши себе артистичній діяльності, виступав у театрі Київського товариства грамотності (містився у Троїцькому народному будинку).
Працюючи у театрі «Соловцов», залучив до трупи багатьох талановитих акторів, зокрема І. Берсенєва, О. Крамова, С. Кузнецова, М. Свєтловидова, О. Токареву, В. Юренєву та ін.; режисера К. Марджанова. Пожертвував на справи театру багато особистих коштів, але не мав досвіду, потрібного для його керування, що негативно вплинуло на репертуар. У перший період його керівництва на сцені, крім класичних п'єс, з'явилися вистави за творами символістів та імпресіоністів: Г. Д'Аннунціо, М. Метерлінка, С. Пшибишевського, О. Уайльда та ін. Водночас ставилися й салонні комедії невисокої літературної якості, детективи.
Кращі ролі в театрі: Городничий («Ревізор» М. Гоголя), Фамусов («Лихо з розуму» О. Грибоедова), Расплюєв («Весілля Кречинського» О. Сухово- Кобиліна), більшість героїв О. Остров- ського.
1911–13 театр очолював Багров Михайло Федорович (справж. – Топор; 1864–1923) – актор, антрепренер, театральний діяч; випускник Московського театрального училища (1883). Актор Малого театру в Москві (1883–98), антрепренер Одеського драматичного театру (1909–10), антрепренер і директор Міського театру в Києві (1912–23). Актор театру «Соловцов» у 1897–1910 (з перервою). Перша роль – Жадов у виставі «Тепленьке місце» О. Островського. В день відкриття театру в новому приміщенні в уривку з одноактної постановки «Ревізора» М. Гоголя виконав роль Хлестакова. За час праці в театрі створив низку яскравих образів у класичному репертуарі, виступав у головних ролях у п'єсах «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, «Урієль Акоста» К. Гуцкова, «Ернані» В. Гюго, «Загибель Содома» Г. Зудермана, «Цар Федір Іоаннович» О. Толстого, «Три сестри» A. Чехова, «Приборкання норовливої» B. Шекспіра, «Підступність і кохання», «Дон Карлос» Ф. Шіллера та ін. Виступав також в одноактних жартах- комедіях.
За час його антрепренерства в театр «Соловцов» прийшли режисер П. Гаєвський, актори М. Жвирбліс, М. Радін, І. Слонов, майбутня кінозірка Н. Лисенко. Зі старого складу театру працювали Є. Недєлін, Є. Павленков, А. Пас- халова, М. Свєтловидов, О. Токарева, М. Чужбинова, повернувся Д. Смирнов.
У репертуарі театру в цей період були вистави: «Дні нашого життя», «Gaudeamus» Л. Андреева, «Обрив» за І. Гончаровим, «Тартюф», «Дон Жуан», «Мі-щанин-шляхтич» Ж.-Б. Мольєра, «Любий друг» Г. де Мопассана, «Мати» C. Пшибишевського, «Склянка води» Е. Скріба, «Війна і мир» Л. Толстого, «Дворянське гніздо» І. Тургенева, «Таланти і поклонники», «Без вини винуваті» О. Островського, «Портрет Доріана Грея» О. Уайльда та ін. Визначною подією в театральному житті Києва була постановка п'єси Л. Толстого «Живий труп», прем'єра якої відбулася 23 вересня 1911 одночасно з прем'єрою в Московському художньому театрі. Виконавиця ролі Маші Н. Лисенко не наважилася співати соло «На вечірню» і «Ой, та зазнобило». їх співала студентка Музично-драматичної школи М. Лисенка М. Литвиненко-Вольгемут – майбутня народна артистка СРСР.
1913–17 театром керував Синельников Микола Миколайович (1855–1939) – актор, режисер, антрепренер, педагог, народний артист РСФРР і УСРР (з 1934) . Сценічну діяльність почав 1874 у Харкові, надалі працював головним режисером театру Ф. Корша у Москві (1899–1909) і театру М. Багрова в Одесі (1909–10), з 1910 мав антрепризу у Харкові. В радянський час працював у Харкові, Ростові, Владикавказі. З 1933 – режисер Харківського російського драматичного театру. Перебуваючи антрепренером театру «Соловцов», не полишав і харківський театр, у кожному з них працював по два тижні на місяць. Був реформатором провінційної сцени, створював творчу атмосферу в театрі, залучав кращих акторів, популяризував сучасний і класичний репертуар, відновив принцип стабільності творчого складу. Майже всі його вистави проходили з аншлагом. З колишнього складу театру «Соловцов» у нього працювали С. Кузнецов, Н. Лисенко, Є. Недєлін, Є. Павленков, М. Радін, О. Токарева, М. Чужбинова. За нього до трупи прийшли К. Зубов, А. Лундін, О. Полевицька, О. Рунич, М. Тарханов, М. Ходотов, О. Шатрова та ін. Режисерами у М. Синельникова працювали К. Бережной, І. Пельтцер, М. Савінов, М. Смурський, І. Шмідт. У цей час в театрі почали свій творчий шлях такі відомі пізніше актори, як Г. Долгов, П. Значковський, Й. Рафаїлов, В. Янова. Жіночий склад трупи в 1913–14 очолювала М. Андреева, після неї – В. Юренєва.
В ці роки в театрі ставили в основному класику: «Ревізор», «Мертві душі» М. Гоголя, «Обрив» за І. Гончаровим, «На дні» М. Горького, «Ідіот» за Ф. Достоєвським, «Маскарад» М. Лермонтова, «Весілля Кречинського» О. Сухово- Кобиліна, «Плоди освіти» Л. Толстого, п'єси Г. Ібсена, О. Островського, А. Чехова, В. Шекспіра, Ф. Шіллера, Б. Шоу. Кожна прем'єра була демонстрацією акторської майстерності. Значним явищем стали спектаклі «Дворянське гніздо» за І. Тургенєвим, «Гроза» О. Островського. Було поставлено вісім п'єс Г. Ібсена, «Синій птах» М. Метерлінка та ін.
15 березня 1919 оголошено декрет радянської влади про націоналізацію театрів, «Соловцов» перейменовано на Другий державний драматичний театр УСРР ім. В. Леніна.
1 травня 1919 К. Марджанов поставив легендарний спектакль за п'єсою «Овеча криниця» («Фуенте овехуна») Лопе де Веги. Режисер залучив блискучий склад акторів: В. Юренєва у головній ролі Лауренсії, в інших ролях – О. Азров, С. Кузнецов, М. Свєтловидов, М. Смурський, М. Соснін. Художник – І. Рабинович, постановник танців – М. Мордкін. Спектакль виставлявся 42 дні підряд і увійшов в історію сценічного мистецтва як один з перших спектаклів принципово нового типу. Влітку 1919 було також поставлено п'єси: «Саломея» О. Уайльда, «Степан Разін» В. Каменського (обидві – у постановці К. Марджанова), «Два брати» М. Лермонтова (режисер – М. Смурський), «Хворий та й годі» Ж.-Б. Мольєра (режисер – Ю. Ракітін).
У вересні–грудні 1919 Київ перебував під владою денікінської армії. Театру повернули назву «Соловцов». На його сцені йшли: «Не було ні гроша, та несподівано алтин» О. Островського, «Мадам Сан-Жен» В. Сарду, «Склянка води» Е. Скріба, «Старий гарт» О. Южина (Сумбатова). Нові постановки: «Співак своєї туги» О. Димова, «Отець Сергій» Л. Толстого та ін.
Після відходу денікінців у січні 1920 театр відновив свою діяльність як Другий державний драматичний театр УСРР ім. В. Леніна, працюючи рідко й нерегулярно. Давалися взнаки розруха і фінансові труднощі. Крім того, більшовики використовували театральне приміщення для численних мітингів, зборів, лекцій, концертів тощо.
У репертуарі 1920–24 були вистави: «Ревнощі» М. Арцибашева, «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та «Гріх» В. Винниченка, «Ревізор» М. Гоголя, «На дні» М. Горького, «Принцеса Брамбілла» Е.-Т.-А. Гофмана, «Злочин і кара» та «Ідіот» за Ф. Достоєвським, «Дама з камеліями» О. Дюма-сина, «Мандат» М. Ердмана, «Найголовніше» М. Євреїнова, «Кінець Месії» Ю. Жулавського, «Слюсар і канцлер» А. Луначарського, «Синій птах» М. Метерлінка, «Ліс» О. Островського, «Чужі» І. Потапенка, «Дантон» Р. Роллана, «Орля» Е. Ростана, «Мадам Сан-Жен» і «Акробатка на престолі» В. Сарду, «Катюша Маслова» за Л. Толстим, «Нечиста сила» О. Толстого, «Тітка Чарлея» Б. Томаса, «Юлій Цезар» і «Гамлет» B. Шекспіра, «Підступність і кохання» Ф. Шіллера, «Дитя вулиці» («Пігма- ліон») Б. Шоу та ін.
В театрі проводилися урочистості, присвячені 25-річчю творчої діяльності М. Ходотова (1922), 30-річчю творчої діяльності у театрах «Соловцов» та ім. В. Леніна М. Чужбинової (1922), 25- та 26-річчю існування театру в новому приміщенні (1923, 1924) та ін.
У 1-й пол. 1920-х рр. в театрі працювали: Є. Вольф-Ізраель, О. Загаров, Д. Зеркалова, Й. Рафаїлов, Л. Самборська, М. Смурський, М. Соснін, М. Ходотов, М. Чужбинова та ін. Періодично виступали В. Алексєєва-Месхієва, арВ. Блюменталь-Тамін, О. Полевицька, М. Свєтловидов, В. Юренєва, найчастіше – C. Кузнецов. Режисерами вистав були С. Варський, С. Кузнецов, А. Лундін та ін. Директори театру – С. Варський, Ю. Галантер, завідувач художньої частини – В. Чаговець. Театр ім. В. Леніна припинив існування у травні 1924. Частина акторів перейшла до нового Російського драматичного театру, що відкрився у жовтні 1924 в приміщенні колишнього Театру Бергоньє (сучасна вул. Б. Хмельницького, 5).

У театрах «Соловцов» працювали відомі актори, режисери, театральні діячі.

Також на цій вулиці