Навпроти Київського університету. До перенумерації 1899 садиба мала № 13. Складається з двох будинків під одним номером: п'ятиповерхового, розташованого на червоній лінії забудови вулиці (зведений 1934—36), і чотириповерхового — у глибині ділянки (спору-джений 1935—37). Утворене між ними подвір'я має піднесений центральний майданчик для відпочинку. Нумерація квартир у будинках суцільна, починається з дворового корпусу.
Історія садиби пов'язана з ім'ям визначного хірурга й офтальмолога, професора медичного факультету Київського університету Караваєва Володимира Опанасовича (1811—92), який володів нею з 1850-х рр. 1876 на ділянці містилися невеликий фасадний будинок (споруджений 1850), розташована вздовж межі з садибою № 17 Г-подібна будівля та невелика споруда у тилу подвір'я. Більшу частину садиби було засаджено деревами та кущами. 1884 площа ділянки складала 1008 кв. сажнів; з них під будівлями — 181 кв. са-жень, під садом — 544 кв. сажні, під двором — 293 кв. сажні. В садибі розташовувалися: двоповерховий цегляний будинок, де проживала родина господаря; дерев'яний флігель; цегляна оранжерея; велика господарська будівля, де були сараї, стайні та приміщення для екіпажів.
Після смерті В. Караваєва майно успадкувала Г. Караваєва (ймовірно, його вдова). Останньою власницею садиби була О. Колчак. Після націоналізації ділянку з будівлями було передано до комунальної власності міста. Станом на 1925 ніяких істотних змін в її плану-ванні та забудові не відбулося. Впродовж 1920-х та поч. 1930-х рр. фасадний будинок використовувався як житловий. Надвірні споруди віддавали в оренду різним установам. 1932—34 їх використовував «Облкооптранс», розташувавши тут завод комбікормів, тарну базу та гаражі. 1934, в зв'язку з перенесенням столиці УСРР з Харкова до Києва, в місті розпочалися значні за обсягом будівельні роботи. Разом з урядом сюди перемістились і численні органи державної влади та управління, різноманітні громадські й суспільні інституції. Сотні працівників цих установ потребували житла. Нові будинки, що зводилися за відомчою або професійною приналежністю, навіть отримували спеціальні назви, наприклад, «РОЛІТ» (будинок письменників); «Будинок спеціалістів»; «Старі більшовики» та ін.
У березні 1934, згідно з постановою Київської міськради, садибу № 15 на вул. Л. Толстого, було відведено під житлове будівництво Народному комісаріату освіти УСРР. У будинку пл. 1845 кв. м планувалося розмістити 28 квартир. Будівельні роботи мав проводити «Укрцивільбуд» і завершити зведення 1935. До експлуатації будинок було здано 1936. 1934 в глибині подвір'я на одній осі з фасадним будинком почалося зведення чотириповерхового флігеля, який закінчено 1937. Автор проектів обох споруд — арх. Л. Киселевич.
Головний будинок, 1934—36. На червоній лінії забудови вулиці. П'ятиповерховий, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний. Планування трисекційне, квартири з усіма вигодами. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, бляшаний.
Фасади вирішено в перехідному стилі від конструктивізму до неокласики. Композиція чолового фасаду багатоосьова. Центр композиції акцентовано еркерами на рівні другого — четвертого поверхів, бічні осі — вертикальними смугами прямокутних вікон сходових кліток, які виділяються поряд з часто прорізаними вузькими вікнами житлових приміщень. Переважають горизонтальні членування фасадної стіни. Перший поверх у вигляді цоколя з великими вітринами торговельних приміщень оформлено дощаним рустом та відділено від основного об'єму карнизним гуртом. Такий самий гурт розділяє четвертий—п'ятий поверхи. Фасад завершено профільованим карнизом. Отвори входів та проїзду на подвір'я фланковано стилізованими рустованими півколонами. На тильному фасаді на центральній осі розміщено високе вузьке вікно сходової клітки з вітражною рамою. Обабіч центру на поверхах знаходяться балкони.
Флігель, 1935—37. У другому ряді забудови ділянки.
Чотириповерховий, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний. Планування трисекційне, квартири з усіма вигодами. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, бляшаний. Стилістично та композиційно близький до головного. Організуючими елемен-тами композиції фасаду є осі сходових кліток з прилеглими до них лоджіями. Комплекс — зразок професійного підходу архітекторів України 1930-х рр. до будівництва в історичному середовищі.
1950 - 95 у квартирі № 47 на п'ятому поверсі головного будинку проживав Мазуркевич Олександр Романович (1913—95) — педагог, фахівець у галузі методики літератури, літературознавець, доктор педагогічних наук (з 1964), професор (з 1966), акад. АПН СРСР (з
1968) і АПН України (з 1992). У період проживання в цьому будинку працював головним редактором українського науково-педагогічного журналу «Радянська школа» (1950—58), у 1951 — 89 — старший науковий співробітник, завідувач відділу, лабораторії НДІ педагогіки. Двічі відзначений премією ім. К. Ушинського (1958, 1962).
Вивчав питання методики викладання української літератури і мови в школі, історії, теорії і практики педагогіки, життя та діяльність видатних педагогів. Автор понад 300 наукових праць.
У кін. 1941 — січні 1942 у головному будинку в родині Сокорупських жив Ольжич Олег (справж. — Кандиба Олег Олександрович; 1907—44) — поет, археолог, провідник Організації українських націоналістів (ОУН). Син О. Олеся. Народився в Житомирі. До січня
1923 навчався в школі в Пущі-Водиці під Києвом. З 1923 — на еміграції. Закінчив Карлів університет у Празі (1929), захистивши того ж року докторську дисертацію. Брав участь в ар-хеологічних розкопках в Галичині, Австрії, Югославії, опублікував кілька наукових праць з археології, збірки віршів («Рінь», Львів, 1935; «Вежі», Прага, 1940). З 1929 — член ОУН, віді-грав значну роль у консолідації різних політичних сил українського Закарпаття. 1941 у складі похідних груп ОУН як заступник голови Проводу українських націоналістів прибув в Україну, перебував у Львові, Житомирі. З вересня 1941 — у Києві, маючи завдання створити Українську Національну Раду — вищий орган української влади, яка постала у жовтні 1941. Керував розбудовою адміністративного, господарського, культурного життя, організаційної мережі ОУН, очолював її культурну референтуру. З 1942 — у підпіллі, в січні виїхав з Києва. У травні 1944 заарештований гестапо у Львові, ув'язнений у концтаборі Заксенгаузен, де й загинув 9 червня 1944. Ім'ям О. Ольжича названо одну з вулиць Києва (1993). Тут же восени 1941 зупинявся У. Самчук під час поїздки по Україні (проживав на сучасній вул. Саксаганського, 24/27.
1960—66 у квартирі № 49 головного будинку мешкав Чекунов Анатолій Васильович (1932—96) — геолог-геофізик, акад. АН УРСР (з 1979). Науковий співробітник Інституту геофізики АН УРСР (з 1961), засновник і керівник відділу геологічних проблем глибинної геофізики (з 1973), директор інституту (1976—91). Акад.-секретар Відділення наук про Землю АН УРСР (1983—88), голова Наукової ради з тектоносфери (з 1986). Керівник міжнародного проекту «Комплексні геофізичні дослідження літосфери Центральної і Східної Європи» (1985—90). Відзначений премією ім. В.Вернадського АН УРСР (1976), Державною премією УРСР (1984). Досліджував проблеми глибинної будови й еволюції земної кори, геотектоніки. Під керівництвом вченого було здійснено узагальнення матеріалів з тектоніки півдня європейської частини СРСР на базі запропонованого ним методу глибинного сейсмічного зондування. Організував широку систему сейсмопрогностичних досліджень в Україні.
1994 в рамках відзначення року О. Ольжича праворуч від входу в ліве крило фасадного будинку встановлено бронзову меморіальну дошку у вигляді рушника, загорненого внизу праворуч. Зверху — зображення емблеми ОУН й цитата, у центрі — рельєфне портретне зображення О. Ольжича, внизу — присвятний напис (ск. В. Луцак, арх. Я. Ковбаса).
Тепер — офісні будинки. 

• Кандиба О. О.
,
• Караваєв В. О.
,
• Караваєв Г.
,
• Киселевич Л.
,
• Ковбаса Я.
,
• Колчак О.
,
• Луцак В.
,
• Мазуркевич О. Р.
,
• Ольжич О.
,
• Самчук У.
,
• Чекунов А. В.