Споруджувався в два етапи. 1887 на «пустопорожньому місці» з боку пров. Михайлівського на замовлення княгині Г. Любомирської зведено триповерховий з підвалом будинок. Автор проекту – арх. В. Ніколаєв. Наприкінці 19 ст. до наявного будинку з боку пров. Михайлівського прибудовано триповерховий об'єм у тотожньому стилістичному вирішенні, з боку вул. Малопідвальної – корпус на чотири з половиною поверхи. Тоді ж усі споруди було об'єднано єдиним четвертим поверхом.
Чотириповерховий з мансардним поверхом (добудований 1988), цегляний, тинькований, у плані Г-подібний, зі зрізаним наріжжям. В архітектурі помітне поєднання рис історизму та цегляного стилю. Площини фасадів розчленовано розкріповками, другий поверх вкрито стрічковим рустом, третій і четвертий поверхи виділено рустованими лопатками. Вікна прямокутні, з лучковими перемичками й вухатими лиштвами, у виділених розкріповками частинах (три – з боку пров. Михайлівського, одна – наріжна) на другому поверсі – напівциркульні. Проїзд на подвір'я – з вул. Малопідвальної. Наріжжя – з балконами на другому й третьому поверхах. Характерними елементами оздоблення є міжповерхові й підвіконні гурти (на другому поверсі прикрашені поребриком, на третьому та четвертому сухариками), які разом із стрічковим рустом формують композицію фасаду.
Будинок є характерним зразком архітектури Києва кін. 19 ст.
1918–19 у будинку проживав Дорошенко Петро Якович (1858–1919) – історик, громадсько-політичний діяч, головний уповноважений у справах мистецтв Української Держави і УНР. Походив з давнього козацько-старшинського роду, що веде початок від гетьмана М. Дорошенка. Дядько відомого українського історика Д. Дорошенка. Закінчивши медичний факультет Київського університету (1884), 20 років працював земським лікарем на Чернігівщині. Брав активну участь у земському житті, створенні Музею українських старожитностей В. Тарновського в Чернігові, що відігравав роль національного українського музею, та музею місцевої старовини в Глухові. Досліджував і збирав пам'ятки української старовини, співробітничав у Чернігівській архівній комісії. Сприяв виданню журналу «Киевская старина», публікуванню в ньому матеріалів з історії та етнографії України за редакцією Б. Грінченка. Під впливом П. Дорошенка формувалася національна свідомість майбутнього гетьмана України П. Скоропадського, українського художника Г. Нарбута (навчався у Глухівській гімназії, директором якої був П. Дорошенко) та ін. 1905 його обрано директором чернігівського Дворянського пансіону. 1918 П. Дорошенко вітав проголошення Гетьманату, того самого року переїхав до Києва. У червні 1918 очолив Головне управління у справах мистецтва і національної культури Міністерства народної освіти. Законом від 1 серпня 1918 він був визнаний першою особою в Українській Державі на випадок смерті, тяжкої хвороби чи перебування поза межами держави гетьмана. За його участю утворено державні українські університети в Києві та Кам'янці-Подільському, Українську національну бібліотеку, Український національний драматичний театр, Національну оперу, проводилася робота з обстеження пам'яток мистецтва й старовини, комплектування національного архіву, розпочалася реставрація Андріївської церкви та Софійського собору тощо. Керівництво управлінням продовжував за часів УНР. Разом з урядом виїхав до Вінниці, звідти – до Одеси на лікування, де в липні 1919 був розстріляний більшовиками.
Тепер на першому поверсі будинку міститься офтальмологічний центр «Ексимер» [762].

• Дорошенко П. Я.
,
• Любомирський Г. Л
,
• Ніколаєв В. М.