Покровська церква, 1895—97, 1907—14

М. Островського, 20/1

Постанову про будівництво на Верхній Солом'янці церкви Покрови Пресвятої Богородиці з бічним вівтарем в ім'я св. сповідника Платона на пошанування митрополита Київського і Галицького Платона Городецького Київська міська дума прийняла відразу після смерті останнього, яка сталася саме у свято Покрови 1 (14) жовтня 1891. Було створено спеціальний комітет на чолі з гласним Думи, купцем Я. Бернером для спорудження церкви й збирання добровільних пожертвувань. До складу комітету входили купці І. Бірюков і М. Дегтерьов, цукрозаводчик О. Терещенко та ін. Було зібрано 35 тис. крб. і необхідні будівельні матеріали. Зокрема, О. Лагутін замовив на власні кошти дзвін, власники цегельних заводів І. Снєжко та Я. Бернер надали цеглу, М. Дегтерьов — 160 пудів покрівельного заліза, Київська міська дума виділила безкоштовно ще 50 пудів покрівельного заліза від згорілого 1896 Міського театру. Храм закладено 14 вересня 1895 поряд з раніше зведеною церковнопарафіяльною школою (не збереглася) на ділянці пл. 2 дес. 800 кв. сажнів, відведеній згідно з рішенням Київської міської думи від 29 квітня 1891.

Церква запроектована арх. І. Ніколаєвим у неоросійському стилі у вигляді цегляного хрещатого храму з підвищеною кубоподібною центральною частиною, увінчаною п'ятьма декоративними цибулястими банями, та з дзвіницею під аналогічною банею по осі західного фасаду. Верхній ярус дзвіниці і портик головного входу було оформлено колонами грушоподібної форми (не збереглися). Місце вівтаря над апсидою акцентувала невисока банька.

Спорудження храму йшло повільно. Заява членів комітету на ім'я міського голови від 19 квітня 1896 свідчить про те, що через два роки від початку будівництва стіни було доведено лише до п'ят склепінь. Члени комітету вимагали ретельнішого нагляду за будівництвом з боку арх. І. Ніколаєва і просили призначити ще одного архітектора. Відкриття церкви кілька разів переносили. 13 серпня 1897 газета «Киевлянин» повідомила, що малярські роботи у церкві на Верхній Солом'янці будуть завершені до 1 жовтня і що худ. І. Селезньов пише для іконостаса празникові образи Покрови Пресвятої Богородиці та св. Платона, худ. В. Сонін — запрестольний образ Богоматері (за В. Васнецовим) і «Тайну Вечерю». Іконописцю Г. Вигурі (Вигурову) було замовлено решту образів для цегляного, обробленого під мармур іконостаса, виконаного за проектом І. Ніколаєва у неоросійському стилі.

Освячення храму відбулося 9 листопада 1897. Чин освячення здійснили превелебний Іаков, єпископ Чигиринський, протоієрей Петро Орловський, благочинний київських церков протоієрей Павло Троїцький, настоятель Володимирського собору протоієрей Іоанн Корольков, протоієрей Климент Фоменко у присутності губернського начальства, міського голови С. Сольського, членів управи, голови й членів будівельного комітету, гласних Думи. На час відкриття стіни церкви не було розписано, іконостас завершено цілком. Зсередини храм справляв гарне враження завдяки доброму освітленню та акустиці.

Проте вже через дев'ять років виникла нагальна потреба розширення храму, що й було здійснено згідно з проектом арх. К. Сроковського протягом 1917-14. До організації цих робіт багато зусиль доклав тодішній настоятель церкви протоієрей Василь Липківський.

Площу церкви значно збільшили за рахунок розширення північного й південного приділів святих Жон-мироносиць і св. Митрофана з облаштуванням додаткових вівтарних апсид, добудови із заходу нартекса та двох наріжних триярусних шатрових дзвіниць замість розібраної попередньої дзвіниці. Елементи архітектурного декору виконано у первісній стилістиці, що допомогло об'єднати в єдине ціле різні за часом створення частини споруди. В результаті церква отримала вісім верхів: п'ять цибулястих декоративних бань над підвищеним центральним четвериком, два високі гранчасті шатра з цибулястими маківками над верхніми восьмериками дзвіниць, цибулясту баньку на декоративному ліхтарику над головним вівтарем.

Після закриття церкви 1939 й пристосування її приміщення під шевську майстерню верхи храму було розібрано, замість них над центральним об'ємом і двома нижніми ярусами дзвіниць зроблено шатрові дахи. У 1990-х рр. розроблено проект реставрації пам'ятки за станом на поч. 20 ст. (керівник арх. В. Хромченков).

Цегляна, пофарбована, у плані прямокутна. Внаслідок перебудов 1907—14 набула рис тринавного, триапсидного, чотиристовпного храму з двома квадратними у плані вежами на західному фасаді, нехарактерними для традиційного православного будівництва. Під північно-східною частиною споруди — невеликий напівпідвал з входом через одноповерхову прибудову, на західному фасаді до північної вежі прилягають одно- і двоповерхові службові приміщення. Головний вхід — у центрі західного фасаду, бічні — у вежах за сходами, що ведуть на другий поверх, пов'язаний з хорами над нартексом. Первісне ядро — підвищений центральний четверик і середня вівтарна частина — перекрито зімкненим восьмигранним і циліндричним склепіннями. Пізніше добудовані бічні нави, вежі й нартекс мають пласкі дерев'яні стелі. Центральну й бічні нави об'єднують широкі напівциркульні арки — по дві з кожного боку. Дахи бляшані, над центральним об'ємом і дзвіницями — тимчасові низенькі шатра, завершені глухими ліхтариками з маківками й хрестами.

Оздоблена у формах московсько-ярославської архітектури 17—18 ст. Зі знищенням верхів церква втратила стрункість пропорцій і виразність силуетного вирішення, про ошатну пластику якого нагадують лише ряди вінцевих напівкруглих кокошників над четвериками середохрестя і веж. Опорядження нижньої частини фасадів складається з рустування наріжжів, профільованих карнизних гуртів зі смужками поребрика й сухариків, різноманітних обрамлень віконних і дверних прорізів з напівциркульними перемичками. Середню виступну тривіконну площину західного фасаду завершено трикутним щипцем. Вхід і бічні вікна першого поверху прикрашено лиштвами з напівколонок, аркових і кілеподібного (в центрі) сандриків. Фасади наріжних веж, поділені на два яруси, містять угорі по два вікна й центральну бленду, окреслені контурними кілеподібними сандриками, внизу — по одному, пишно декорованому великому прорізу (в прибудові біля північної вежі). Лиштви великих прорізів, застосовані також на бічних фасадах храму, складаються з витончених романських напівколонок і кілеподібних сандриків, в які вписано по дві аркові нішки. Напівкруглі виступи апсид декоровано аркатурою, утвореною архівольтами й приземкуватими романськими напівколонками у міжвіконнях. В цілому цегляний архітектурний декор фасадів має дещо схематичний, стриманий характер.

Перебудова церкви 1907—14 загалом зумовила й характер та особливості оздоблення інтер'єра. Зважаючи на фундаментальність реконструкції, від первісних розписів могли залишитися тільки нечисленні фрагменти у центральній підбанній частині. З погляду архітектури розширення храму навколо первісного конструктивного ядра зробило нави значно довшими та надало йому певних базилікових рис. Застосування плаского перекриття високо підняло стелю бічних нав, внаслідок чого висотний акцент центрального підбанного простору було значно знівельовано. Ритміка внутрішніх об'ємів храму стала спокійнішою і розлогішою.

Вхід до храму влаштовано через великі аркові двері з тамбуром та неглибокий нартекс, обмежений угорі просторим балконом хорів і відкритий до центральної нави. Обабіч нартекса — службові приміщення. Зсередини простір храму поділено стінами, прорізаними широкими арками. їхня могутня пластика пом'якшує прямолінійність об'ємів інтер'єра, несе в собі важливу для сакральної будівлі семантику небосхилу. Використання конструкцій різного типу — склепінь та балкових перекриттів — надало церкві рис цивільної споруди й вилучило стелю з системи живописної декорації. Стіни ж майже суцільно вкрито розписами на євангельську тематику, виконаними олійними фарбами по тиньку в стилі пізнього академізму. Основну увагу привертають стіни та відносно невеликі поверхні арок і центрального склепіння. Це засвідчує цікаві зміни у сфері сприйняття сакрального мистецтва на поч. 20 ст., тобто станковізацію художнього мислення. Постала струнка цілісна система образів, що втілює уявлення про світоустрій, композиції з сюжетами зі Святого Письма, що, немов станкові картини, є окремим важливим центром естетичного тяжіння. Недаремно кожна композиція має ретельно розроблене живописне обрамлення, що імітує декороване різьблення рами.

Рух від входу до вівтаря, підкреслений архітектурними елементами, підсилюється також характером настінних розписів. З боків нартекса розміщено композиції «Воскресіння Лазаря» та «Притча про лепту вдови» (остання, як і багато інших на стінах храму, є збільшеною переробкою з гравюр за рисунками худ. Г. Доре з його відомого циклу ілюстрацій до Біблії 1865, надрукованого у Санкт-Петербурзі 1897). Яскраві локальні кольори, ефектні відблиски, перепади світлотіні — все свідчить про те, що розписи створив досвідчений живописець, якому, щоправда, іноді бракує відчуття міри й точності рисунка. За барвистістю зовнішніх ефектів часом ховаються істотні прорахунки в анатомічній будові постатей (особливо у «Воскресінні Лазаря»), тональній організації колориту тощо. Дія композицій інтер'єра розгортається по діагоналі, завдяки чому сцени активно впливають на глядача, владно вимагаючи уваги.

Найбільші частини стін центральної нави праворуч і ліворуч вкриває зображення процесій. Ліворуч — «В'їзд до Єрусалима», праворуч — «Благословіння дітей», що також є переробками творів Г. Доре, пристосованими до горизонтального формату. На основі іконографії гравюр автор розпису розгорнув урочисте дійство, намагаючись наслідувати формальні прийоми майстрів пізнього академізму П. Сведомського і В. Котарбінського, які працювали разом з В. Васнецовим над еталонним витвором храмового мистецтва того часу — розписами Володимирського собору в Києві й орієнтувалися в цілому на взірець історичної картини, вироблений у творчості Г. Семирадського. Ті самі авторська манера й підхід спостерігаються в розписах на західній стіні північної нави, що складаються з трьох сцен в єдиному обрамленні: «Розп'яття», «Покладення в труну» та «Зняття з хреста». Перша є прямим повторенням відповідної композиції П. Сведомського «Голгофа» у Володимирському соборі, дві інші запозичені у Г. Доре. Живопис їх відзначається певною плакатністю виконання з розрахунком на загальний декоративний ефект. Репродукційно-компіляторський характер розпису церкви особливо помітний у малоформатних зображеннях нижнього ярусу, що мали хоча б якоюсь мірою підтримувати сюжетну послідовність у розміщенні зображень на стінах храму та відділяти великі композиції від нижньої частини стін, вкритої альфрейним розписом під мармур. Серед цих малоформатних «картин» є не тільки переробки ілюстрацій Г. Доре та мініатюрне й доволі спрощене повторення композиції «З'явлення Христа народу» худ. О. Іванова, а й оригінальні твори художників, що розписували церкву.

З першим періодом існування храму більш-менш впевнено можна пов'язати лише п'ять настінних композицій — «Тайну вечерю» та чотири образи євангелістів на вузьких гранях підбанного восьмерика. Особливістю «Тайної вечері» є те, що дія відбувається на тлі міського нічного краєвиду. Розпис, вірогідно, зазнав поновлень і має надто різке світлотіньове вирішення. За індивідуальною манерою він споріднений з розписами центральної нави та західної стіни північної нави. Зображення євангелістів та їхніх символів збереглися краще і є зразком академічного храмового живопису кін. 19— поч. 20 ст. Склепіння бані сьогодні покриває непрофесійний розпис із зображенням темно-блакитного неба з білими рясними хмарами та голуба — Святого Духа в центрі.

Найцікавішими з мистецького погляду є композиції на східних стінах бічних нав та на західній стіні південної нави, які мають спільні риси живописної манери й відзначаються гарним тонким рисунком, м'яким колірним вирішенням та моделюванням форм. Композиція «Христос, який знемагає під вагою хреста» у північній наві є також переробкою біблійної ілюстрації Г. Доре. Вертикальний формат дереворита за рисунком французького майстра розширено у стінопису до горизонтального, збільшено й вирішено у стриманій гамі зеленкувато-сірих та оливково-брунатних відтінків.

На східній стіні південної нави міститься композиція «Христос у Гефсиманському саду», вирішена в дусі німецького романтизму серед. 19 ст. Навколо молитовної постаті Христа широко розгорнено нічний краєвид, яскраво освітлений місячним сяйвом. На протилежній, західній стіні нави — композиція «Різдво Христове» з винахідливим поєднанням сюжетних ліній про благовіст пастухам та волхвам. У центрі подано розріз печери з Христом-Немовлям в яслах, Марією та Йосифом.

До них прямують пастухи (ліворуч) і три волхви з дарами (праворуч). В орнаментальне обрамлення вгорі вплетено Віфлеємську зірку. Найімовірніше, ця композиція є також переробкою оригіналу Г. Доре.

Північну стіну з трьома віконними прорізами вкриває розпис із зображенням св. Платона й св. Миколи Мірлікійського, над якими у хмарах — «Новозаповітна Трійця», на протилежній південній стіні — «Спас Нерукотворний», підтримуваний ангелами серед хмар, та пристоячі святі, серед яких найчіткіше можна вирізнити св. Іоанна Хрестителя. Розписи, виконані приблизно в серед. 20 ст., вирішені в єдиній кольоровій гамі, в якій поєднані сизувато-рожевий і світло-жовтий кольори. Зображення мають напівпрофесійний характер і спільні стилістичні ознаки, що вказує на руку одного автора.

У церкві зберігся первісний одноярусний цегляний іконостас на шість ікон, встановлений на високій солії, стилізований під візантійську вівтарну препону й тинькований під темно-зелений мармур з металевим орнаментованим позолоченим карнизом. Розташування дерев'яних позолочених царських врат підкреслено аркою з хрестом. Окрім намісних ікон Христа і Богоматері, до складу іконостаса входять образи архангелів, виконані, вірогідно, іконописцем Г. Вигурою (Вигуровим), ікони «Покрова Пресвятої Богородиці» (за володимиро-суздальським взірцем) та «Св. митрополит Платон» у двох окремих, вимурованих з каменю й пишно декорованих позолоченими орнаментальними елементами кіотах, розгорнутих назустріч глядачеві. Автор останніх двох ікон — худ. І. Селезньов. У ретельно виконаних творах поєднується академічна репрезентативність, дещо надмірна деталізація та прагнення досягти компромісу між просторовістю та архаїчною іконографічною схемою. Іконостас у південній наві з іконами преподобних Антонія і Феодосія Печерських доповнено великою картиною на полотні із зображенням на тлі лісу св. Серафима Саровського під час молитви на камені, виконаною напівпрофесійним художником. В окремому кіоті міститься чи не найдавніший образ храму — «Поклоніння Христу-Немовляті», що несе в собі риси західної іконографії та водночас позначена архаїчними настановами візантизму. Напружена асиметрія в композиції (постать Христа розташована біля лівого краю), застосування позолоченого тла з різьбленням по левкасу, значні розміри — все це дає підставу припустити, що ікона призначалася для празникового ряду. За зовнішніми ознаками вона може бути датована кін. 17 — поч. 18 ст.

На південній стіні — ряд ікон «Богоматір з Христом-Немовлям» у посріблених шатах. У західній частині нави в дерев'яних кіотах образи «Св. Олександр Невський», «Св. Пантелеймон», «Богородиця».

Іконостас північної нави прикрашають ікони святих апостолів Петра і Павла та картина із зображенням святих Жон-мироносиць, що має непрофесійний характер. У наві також є кіоти з іконами «Спас Нерукотворний» та «Богоматір у молитві», виконаними в стилі академічного іконопису 2-ї пол. 19 ст. Ближче до західної стіни нави встановлено мармуровий кіот (під колір іконостаса) з образами святих мучеників Козьми і Даміана. Біля опорних стовпів також ікони 18 ст. — «Св. Іоанн Воїн», «Богоматір» (за типом Одигітрії), «Св. Сергій Радонезький».

Інтер'єр доповнюють дві циліндричні, оббиті латунню груби, що значно підсилюють присмак старовини. Покровська церква на Солом'янці — цікава пам'ятка архітектури та мистецтва, в якій відобразилися масштабні мистецькі процеси кін. 19—20 ст. Вона є важливим елементом формування історичного середовища прилеглої забудови.

На поч. 20 ст. мала бл. 12 тис. парафіян. Ще до будівництва церкви з 1892 у найманому дерев'яному будинку майбутнього церковного старости О. Лагутіна діяла церковнопарафіяльна школа, при якій 1893 за сприяння її попечителя І. Бірюкова було відкрито недільну школу грамоти для дорослих (будинок не зберігся). 1895 школа почала працювати у новому приміщенні (знесено). 1901 церкві передали під нагляд великий Солом'янський цвинтар. При храмі діяло жіноче доброчинне товариство, яке надавало матеріальну допомогу нужденним сім'ям Верхньої Солом'янки, Протасового та Кучминого Ярів і Чоколівки. 1906 воно відкрило притулок для безкоштовного денного утримання 60 малолітніх дітей і збирало гроші й матеріали на будівництво нового будинку, чому перешкодила 1-а світова війна.

Першим настоятелем храму був Тарасевич Ісаак Григорович (до 1903), переведений звідси у церкву св. Марії Магдалини на Щулявці (не збереглася), член Київської духовної консисторії. 1905—19 настоятелем церкви був Липківський Василь Костянтинович (1864—1937) — церковний діяч, засновник і митрополит УАПЦ (1921—27). Після закінчення Київської духовної академії — священик, законовчитель у навчальних закладах Києва; 1903 один із засновників і перший директор церковно-учительської школи (семінарії; містилася на сучасній вул. Пугачова, 12/2), усунений з посади 1905 за українофільство. Жив у церковному будинку. Перебуваючи настоятелем солом'янського храму, відзначився як проповідник, піклувався справами парафії (при ньому церкву було розширено, клопотався побудовою дзвіниці, довгостроковою орендою церковної землі), дитячого притулку, заснованого англійською делегацією доброчинного комітету «Велика Британія — Польщі і Галичині» на вул. Ігнатьєвській, 98 (тепер вул. Урицького), який він освятив 1915 (не зберігся), церковнопарафіяльної школи, жіночого доброчинного товариства при церкві тощо.

Провідник національно-визвольного руху в церковному житті України. 1917 заснував Братство Воскресіння (згодом — Всеукраїнська церковна рада), яка скликала Всеукраїнський церковний собор у січні 1918. В 1919 взяв участь в організації 2-ї Всеукраїнської церковної ради (заступник голови). 9 травня 1919 за настоятельства о. Василя відбулася перша Служба Божа українською мовою в Микільському військовому соборі (не зберігся). З липня 1919 настоятель Софійського собору, на території якого і мешкав.

Другим священиком Покровської церкви перед революцією був Дем'яновський Василь Григорович (1879—?) — вихованець Київської духовної академії, кандидат богослов'я. Рукоположений на священика 1906. Вперше заарештований у липні 1927, вдруге — 1930. Загинув на Соловках.

1927 Покровська церква перейшла до УАПЦ. Українськими священиками в ній були:

Гов'ядовський Харитон Федорович (1874—1938) — випускник Київської духовної семінарії (1895). З 1902 служив у Курську в земському правлінні, діловодом у консисторії, з 1911 — в Оренбурзькій консисторії. 1918 повернувся в Україну, служив у Міністерстві сповідань Української Держави. Заарештований у лютому 1938, розстріляний 6 травня.

Ходзицький Дмитро Маркіянович (1886—1962) — вихованець Київської духовної семінарії, по закінченні якої вчителював у духовній школі в Умані. З 1919 жив у Києві, з 1922 священик. З Покровської церкви перейшов у церкву на Деміївці. Заарештований 1929, відбув дев'ять років ув'язнення на Біломорсько-Балтійському каналі. Вдруге ув'язнений в липні 1944.

Церква належала українській парафії до 1934. Після її закриття храм передано російській церкві. З-поміж російського кліру були репресовані: Гребенецький Микола Зіновійович (1871—?) — випускник Київської духовної семінарії, священик (з 1896). Ув'язнений в липні 1938, засланий у Казахстан на п'ять років.

Гукович Василь Михайлович (1885—1938) — випускник Новоросійського університету (1910) і Київської духовної академії. Вчителював,з 1915 священик. Правив службу у Володимирському соборі до його закриття 1930, потім — у Троїцькій церкві до її закриття 1935. Ув'язнений у липні 1938, розстріляний 2 вересня.

Гурковський Іван Васильович (1866— 1937) — вихованець Київської духовної семінарії. 1929—35 правив службу у Троїцькій церкві, після її закриття — у цьому храмі. Ув'язнений в грудні 1937, розстріляний.

Красовський Василь Кузьмович (1871 — ?) — регент (з 1899), диякон (з 1917). Заарештований в липні 1938, засланий на п'ять років у Казахстан. Стрельников Олександр Никифорович (1882—?) — настоятель Покровської церкви. Випускник Київської духовної академії (1917). Опирався передачі Георгіївської церкви (не збереглась) обновленцям, що призвело до його арешту 1926. Вдруге заарештований 1933, за зв'язки з католицьким кліром, втретє — у вересні 1938, у січні 1939 засуджений до шести років таборів. Шепченко Костянтин Дмитрович (1866—?) — священик. Випускник Київської духовної академії. Ув'язнений в червні 1936, у жовтні 1938 засуджений на п'ять років до заслання в Башкирію. Язловський Олексій Іванович (1866— 1937) — вихованець Київської духовної академії, священик (з 1891). У серед. 1920-х рр. правив службу у Володимирському соборі, потім у церкві на Батиєвій горі, згодом — у цьому храмі. У 1930-х рр. проживав на вул. Тверській, 14, квартира № 6, виконував треби у себе вдома (будинок не зберігся). У грудні 1937 заарештований, розстріляний.

У 1930-х рр. при Покровській церкві мешкали бездомні священики й ченці. Серед них — ігумен Києво-Печерської лаври Євграф (Кучеренко Данило Максимович; 1877—?). Був двічі ув'язнений «за антирадянську агітацію», втретє — у жовтні 1937, засуджений до 10 років ув'язнення.

1941, за нацистської окупації, служба в храмі відновилася. Настоятелем був український протоієрей Федот Шпаченко, який у березні 1942 підпорядкувався єпископові Чигиринському Никанорові Абрамовичу.

1996 на фасаді церкви встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Василя Липківського (ск. В. Щур).

Тепер храм УПЦ Київського патріархату [1126].

  • Автор: Сергій Білокінь, Василь Галайба, Олексій Овчаренко, Віталій Отченашко.