Складається з трьох споруд: головного будинку на червоній лінії забудови вулиці, флігеля, розташованого паралельно йому, і службового корпусу в глибині ділянки. З 18 ст. ділянка належала Києво-Печерській лаврі. Відома під назвою «Судовий двір», здавалася в оренду приватним особам. 1803—05 за проектом арх. А. Ме- ленського зведено двоповерховий (дерев'яний поверх на цегляному цокольному поверсі) головний будинок, в якому орендарі влаштували «Зелений готель», або «Зелений трактир з нумерами». Назва походить, імовірно, від зеленого кольору даху та кахляних груб. У 1-й пол. 19 ст. готель вважався найкращим у Києві. В ньому зупинялося чимало видатних діячів: письменники Т. Шевченко (згадує його в повісті «Близнеци»), Є. Гребінка, О. Грибоєдов, учасники декабристського руху та ін.
Наприкінці 19 ст. «Судовий двір» звільнили від старої забудови. За проектом арх. В. Ніколаєва збудували новий комплекс, який складався з трьох цегляних споруд: триповерхового з підвалом головного будинку, триповерхового з підвалом флігеля та одноповерхового службового корпусу (тепер частково розібраний). Фасади будівель вирішені в лицьовій цеглі. Головний будинок і флігель були житловими, використовувались як прибуткова нерухомість Лаври. Деякі квартири винай- малися під контори. З 1915 частину приміщень першого й другого поверхів головного будинку орендувало Пе- черське поштово-телеграфне відділення. 1918 головний будинок садиби значно пошкоджено. Восени 1919 за денікінців у ньому перебувала Печерська частина міської державної варти, яка зробила тут ремонт. Обидві будівлі зазнали перепланування.
З 1911 у квартирі № 2 (вірогідно у флігелі) мешкала родина Меньшових. Раніше проживали на вул. Інститутській, 25 (будинок не зберігся) і 27/6. До 1917 тут жив (з перервами) Меньшов Дмитро Петрович (1855—1918) — генерал-лейтенант (з 1915), військовий історик, архівіст, громадський діяч. Батько історика Н. Полонської-Василенко. Учасник російсько-турецької війни 1877—78. По закінченні Миколаївської артилерійської академії (1882) служив у Харківському, з 1889 — Київському військових округах. З 1908 — начальник Київського окружного артилерійського складу, генерал- майор. На складі старого Арсеналу на вул. Микільській (тепер вул. Січневого повстання, 30) знайшов документи польових артилерійських управлінь 1-ї та 2-ї армій, штабів артилерійських дивізій, облогових парків, накази по військах і арміях 1-ї пол. 19 ст. і кілька років присвятив їх вивченню, систематизації та публікації. Таким чином сформував кілька тисяч справ. Був одним з ініціаторів створення Військово-центрального архіву КВО. Член Ради, голова Розпорядчого комітету, товариш голови Архівної комісії і хранитель архіву Київського відділу Російського військово-історичного товариства, що зорганізувалося 1909. Брав активну участь у створенні Військово-історичного музею товариства, який відкрився 1910 у приміщенні Київського художньо-промислового і наукового музею. Автор численних публікацій в часопису товариства — «Военно-историческом вестнике», а також у «Русском архиве», «Русской старине». Під час 1-ї світової війни — помічник начальника артилерійських постачань Південно- Західного фронту, перебував у Кам'янці-Подільському, з червня 1917 — у Житомирі. 1917 з початком українізації перейшов на службу в українську армію, гарматний отаман, член Генерального військового штабу. Смертельно поранений у Житомирі 29 грудня 1917 збільшовиченими солдатами російської армії. Похований на Аскольдовій могилі у Києві (могила не збереглася).
З 1911 до поч. 1920-х рр. тут проживала (з перервами) Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна (1884—1973) — історик, педагог, громадська діячка. Дочка Д. Меньшова. Ще під час навчання у Фундуклеївській (Марійській) гімназії захопилася історією та археологією України, чому сприяли її батько, історіограф В. Іконников, археограф І. Каманін, які бували в домі Меньшових. 1906 одружилася, взявши прізвище чоловіка. 1914 невдалий шлюб розірвано. З 1909 працювала у Київському художньо-промисловому і науковому музеї, брала участь у розкопках В. Хвойки в с. Білогородка. 1911 закінчила історико-філологічне відділення Вищих жіночих курсів у Києві, учениця професора М. Довнар-Запольського. 1912—15 — асистентка кафедри історії Росії і методики Вищих жіночих курсів у Києві, одночасно викладала історію у кількох жіночих гімназіях (з 1910). 1913 склала іспити на історико-філологічному факультеті Київського університету. 1913—14 вийшла її найзначніша археологічна праця — «Культурно-історичний атлас з російської історії» за ред. М. Довнар-Запольського, призначена для середніх шкіл. Була членом Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтва (з 1911), Історичного товариства Нестора-літописця (з 1912), комісії відділу «Старий Київ» Київського товариства старожитностей і мистецтв та Київського художньо-промислового і наукового музею (з 1913). 1916—20 — приват-доцент університету з курсів археології, російської історії та етнографії, 1918—20 — завідувачка його археологічного музею. 1917—20 — професор Вищих жіночих курсів A. Жекуліної і Київського географічного інституту, 1917—21 — професор Київського університету-політехнікуму, 1918—24 — професор і вчений секретар Археологічного інституту. 1923 одружилася з істориком держави і права, акад. УАН (з 1920), головою Соціально-економічного відділу ВУАН Василенком Миколою Прокоповичем (1866—1935) і переїхала до нього на вул. Тарасівську, 20 (будинок не зберігся). 1943 виїхала до Німеччини. На еміграції — професор УВУ, Української православної богословської академії, дійсний член УВАН, НТШ, Міжнародної академії наук у Парижі.
Головний будинок (з 1920-х рр.) і флігель (з 1950-х рр.) використовуються Печерським відділенням міліції. У службовому корпусі розміщений гараж [914].

• Василенко М. П.
,
• Довнар-Запольський М. В.
,
• Жекуліна А. В.
,
• Іконников В. С
,
• Меленський А.
,
• Меньшов Д. П.
,
• Ніколаєв В. М.
,
• Полонська-Василенко Н. Д.