Садиба 19 ст., в якій проживали Демидов князь Сан-Донато П. П., Терещенко Н. А., містилися генеральне секретарство праці УЦР, Міністерства праці УНР та Української Держави

Бульв. Т. Шевченка, 12

З 1830-х рр. садиба на щойно прокладеному Бульварному шосе, що має тепер № 12, належала генералу від кавалерії П. Олфер'єву (Алфер'єву), учаснику війни 1812 з наполеонівською Францією. На його замовлення 1842 споруджено двоповерховий, цегляний, у плані Г-подібний будинок. На поверхах було по дев'ять кімнат, по два передпокої й кухні, особняк опалювався 19 голландськими кахляними грубами та двома камінами. Три головні кімнати другого поверху утворювали залу, розділену чотирма колонами. На другий поверх вели парадні двомаршові дубові сходи. За дарчою від 8 березня 1869, наріжна садиба перейшла до сина власника — генерал-поручика у відставці В. Олфер'єва. У жовтні 1870 садибу придбав колезький радник П. Демидов князь Сан-Донато, який згодом став київським міським головою. На його замовлення особняк було з'єднано з розташованим нижче по бульвару флігелем садиби дружини лікаря Н. Степанової (зберігся житловий будинок цієї садиби — сучасний № 8/26) вставкою з арковим проїздом на подвір'я та з парадною залою над проїздом. 18 лютого 1875 садибу придбав цукро промисловець і меценат Н. Терещенко. Пл. садиби в цей час складала 970 кв. сажнів (0,44 га), на ній стояв цегляний, двоповерховий з вулиці і триповерховий з двору будинок з підвальним поверхом, за ним — двоповерхові житлові й нежитлові служби, з'єднані з особняком дерев'яною галереєю, одноповерхові нежитлові служби і сад з альтанкою. Новий власник мав намір зробити прибудову до особняка й парадний ґанок. Автор проекту — арх. П. Федоров, наглядав за будівельними роботами арх. Р. Тустановський. Відтоді величезний особняк перетворився на розкішний палац, оздоблений в стилістиці італійського ренесансу. Інтер'єри парадного другого поверху вражали розкішшю. Художні паркетні підлоги було виконано з цінних порід дерева, стіни прикрашено альфрейним розписом або оббито тією самою тканиною, що й м'які меблі, дзеркала груб і камінів також розписано, стелі прикрашено ліпленням. У цілковитій гармонії з декором було дібрано художньо виконані ужиткові речі та меблі, люстри й торшери, вази, скульптуру тощо. 1884 тут була одна квартира з 39 кімнат. У двоповерховому флігелі — екіпажний сарай та 14 кімнат на другому поверсі. А ще — кучерська, льодовня тощо. 1897 Н. Терещенко придбав наріжну садибу № 8/29 — у Г. Матковської і № 10 — у К. Гвоздик (забудову останньої знищено на поч. 1950-х рр., тепер на її місці — житлово-офісний будинок № 10). У будинку № 12 проживала сім'я Н. Терещенка і зберігалась їхня мистецька колекція, в будинку № 8 були конторські приміщення, частину кімнат здавали у найм.

Внаслідок тривалого використання особняка різними установами було втрачено декоративно-оздоблювальні елементи в інтер'єрах та на фасаді. 1986 здійснено реставрацію пам'ятки з поверненням їй первісного вигляду (станом на 1875) для наступного музейного використання. Автори проекту реставрації — архітектори Р. Бикова, В. Мирошниченко, мистецтвознавець Ю. Ліфшиць, інженери С. Артюх, М. Шимакін та ін. (Інститут «Укрпроектреставрація»). Автор сучасної музейної експозиції — худ. А. Гайдамака.

О с о б н я к. На червоних лініях забудови бульв. Т. Шевченка і вул. Терещенківської, чоловим фасадом звернений на бульвар.

Двоповерховий цегляний, тинькований, пофарбований, у плані Г-подібний. Планування анфіладного типу, двобічне. Перекриття пласкі по дерев'яних та бетонних балках. Дах вальмовий, покрівля бляшана.

Архітектура витримана в стилістиці пізнього італійського ренесансу. Обидва чолові фасади мають ярусну ритмічну композицію. Вертикальні членування позначено рустованими лопатками на першому та канелюрованими пілястрами коринфського ордера на другому поверхах. Тинькування стін імітує дощане рустування з включенням окремих деталей, оброблених «під шубу». Групи з двох, трьох й п'ятьох прямокутних та півциркульних вікон відповідають окремим приміщенням в інтер'єрі. Над вікнами другого поверху площину стіни декоровано діагональним рустуванням з акцентуванням симетрії скульптурними античними голівками в круглих нішах. У міжвіконнях ліплений декор збагачено лев'ячими масками. Розвинений антаблемент включає оздоблений гірляндами фриз та широкий карниз із модульйонами. Довершують композицію важкі балкони на масивних кронштейнах, огороджені класичними балюстрадами. У міжвіконні другого поверху над парадним входом, на який перероблено арковий отвір колишнього в'їзду, вміщено ліплений дворянський герб дому Терещенків із зображенням цукрового буряка з гичкою.

Вишуканою розкішшю позначено й інтер'єри парадних приміщень, починаючи зі сходів, що врочисто ведуть з просторого вестибуля в бельетаж та на другий поверх. Головний вестибуль будинку оформлено білим та сірим мармуром, виробами з бронзи (торшери, люстри тощо). Кесоновану стелю підтримують чотири канелюровані колони з кольорового граніту. Стіни та стелю холу декоровано ліпленням з рослинного орнаменту, лаврових гірлянд та вінків зі стрічками. У декорі використано мотив «дзеркал», сірий, білий кольори та позолоту. В холі встановлено реконструйовані триярусні, чотириріжкові металеві світильники. У декорі невисоких бронзових ґрат використано мотиви стилізації «рюс».

Плафон сходової клітки включає чотири реставровані живописні панно роботи В. Котарбінського на тему давньоруських билин.

Декор плафонів майже в усіх приміщеннях однотипний: розетки, бордюри та карнизи складного профілю. Розетки круглі зі стилізованими квітами в центрі та орнаментом «хвиля» по колу. Стіни в деяких приміщеннях пофарбовано у три кольори та декоровано дзеркалами. Площину стін довкола дзеркал вкрито розписом флорального характеру з позолотою. Підлога паркетна, набірна (відновлена під час реставрації).

Найбільша за розміром на другому поверсі — т. зв. біла зала. Її стіни прикрашено трьома дзеркалами в простінках між вікнами та над відновленим каміном. Над дзеркалами — стилізовані лаврові вінки з гіллям та стрічками. Камін у плані прямокутний, з розвиненою полицею та завершенням у вигляді півциркульного фронтону з круглою розеткою. Плафон зали прикрашає пишна розетка зі стилізованими квітами, гіллям та стрічками. Декор виділено білим кольором, основні декоративні елементи позолочено. В усіх приміщеннях у нижній частині стін розміщено ажурні вентиляційні решітки.

Особняк належить до кращих зразків приватних споруд доби еклектизму в Києві.

Ф л і г е л ь. У другому ряді забудови, паралельно бульвару. Двоповерховий, цегляний, тинькований, у плані прямокутний. Дах вальмовий бляшаний, зі слуховими вікнами. Перекриття пласкі, внутрішнє розпланування, пов'язане з вхідними вузлами на флангах призматичного об'єму, — двобічне коридорне. Симетричний чоловий фасад вирішено у лаконічних класицистичних формах: бічні розкріповки з захищеними піддашками отворами входів акцентовано трикутними фронтонами, вінцевий і міжповерховий карнизи мають спрощене профілювання. Прорізи прямокутні, у рамковому обрамленні.

Є складовою частиною садибного комплексу. Використовується службовими приміщеннями музею.

1870—75 в особняку проживав Демидов князь Сан-Донато Павло Павлович (1839—85) — єгермейстер, громадський діяч.

1871—72 і 1873—74 — київський міський голова. Займався підготовкою будівництва нової споруди Київської міської думи на пл. Хрещатицькій (тепер Майдан Незалежності), яку було начорно зведено 1874, офіційне відкриття і перше засідання гласних відбулися 29 січня 1878 (будинок згорів 1941 під час Великої Вітчизняної війни, після війни розібраний).

Відзначився як доброчинник. Оплатив 1871 усі витрати на ремонт і переобладнання старого контрактового будинку на вул. Покровській, 4 для Подільського відділення Фундуклеївської жіночої гімназії, за що був обраний почесним блюстителем цього навчального закладу. 1871 пожертвував понад 70 тис. крб. на заснування реального училища в Києві і купівлю для нього будинку (1877 навчальний заклад, створений 1873, переїхав у власне приміщення на пл. Михайлівській). Сприяв створенню Третьої Київської чоловічої гімназії, що відкрилася 1874 на базі Києво-Подільського повітового училища (містилося в будинку Н. Сухоти на пл. Контрактовій, 12). За підтримки міського голови 1874 на вул. Ігорівській, 14 на Подолі почало діяти Олександрівське ремісниче училище.

Його дружина О. Демидова княгиня Сан-Донато 1871 пожертвувала 5 тис. крб. на будівництво робітничого притулку для бідних, брала участь у створенні в Києві Товариства денних і нічних притулків для дітей робітників (1874). 1874 подружжя пожертвувало тис. крб. на заснування дитячої лікарні в пам'ять їхнього померлого сина, яку почали будувати 1889 у верхній частині Олександрівської міської лікарні (тепер — Олександрівська клінічна лікарня), а сума капіталу в банку на її спорудження на той час зросла до тис. крб.

1874 князь удостоєний Думою звання почесного громадянина м. Києва. З 1875

він з родиною наймав квартиру на вул. Володимирській, 8.

1875—18 у садибі проживала родина підприємців Терещенків, яка уславилася доброчинною діяльністю. Указом Сенату від 12 березня 1870 рід Терещенків за особисті заслуги був удостоєний потомственого дворянства і занесений до родовідної книги дворян Російської імперії, 16 березня 1872 Артемій Терещенко пожалуваний Дипломом з гербом на дворянське достоїнство, 6 червня 1879 до книги дворян Київської губернії були занесені Никола Артемійович з дружиною Пелагеєю Георгіївною і дітьми Іваном, Олександром, Варварою, Марією, Ольгою та Євфросинією.

Терещенки володіли одним із найбільших акціонерних цукрових підприємств Південно-Західного краю. У кін. 19 ст. діяло «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків», засноване 1870 Николою, Федором та Семеном Терещенками. Первісний капітал становив 3 млн. крб. З часом сімейна фірма мала вже річний обіг у 12 млн. крб., самостійно виходила на європейський ринок. Справами фірми займалося 14 контор у різних містах та містечках. Але частина маєтків і заводів перебувала у власності кожного з братів поза власністю фірми — так було зручно кожному з них. У Києві правління та контори цукрових заводів Товариства містилися на вул. Гімназичній, 5 (тепер — вул. Леонтовича), контори цукрових заводів та маєтків кожного з членів родини були поряд з особняками. На бульв. Бібіковському, 8 і 10 (будинок не зберігся) містилися контори й правління Андрушівського, Староосотянського і Тьоткінського цукрових заводів, що належали Н. Терещенку.

Члени великої сім'ї селилися у близькому сусідстві: голова родини Н. Терещенко займав своєрідний панський маєток серед міста (бульв. Т. Шевченка, 8—12), старший син І. Терещенко — будинок № 34 на цьому ж бульварі, молодший — О. Терещенко — на вул. Толстого, 7—9, доньки Ольга, Варвара та Євфросинія — на вул. Терещенківській, 13, 15, 17. Родина Ф. Терещенка (молодшого брата Н. Терещенка) мешкала теж неподалік — на вул. Терещенківській, 9 і 7/13. Усі київські Терещенки підтримували своїм капіталом розвиток міста, були знаними колекціонерами, тонкими поціновувачами мистецьких творів, щедрими меценатами і благодійниками. Їхні власні мистецькі колекції було покладено в основу кількох київських музеїв. Сьогодні їх зберігають Національний художній музей України, Національний музей російського мистецтва, Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків, Національний музей Тараса Шевченка. Терещенко Никола Артемійович (1819—1903 — попечитель Глухівського дитячого притулку Імператорського людинолюбного товариства (з 1878), жертвував великі суми для свого рідного Глухова. У Києві не було жодної просвітницької чи благодійницької установи, якій Н. Терещенко не надавав би допомоги. Він пожертвував великі кошти на заснування в Києві Рубежівської колонії для малолітніх злочинців (не збереглася, розташовувалась у місцевості між сучасними станціями метро «Нивки» і «Святошин»), влаштування денних притулків для дітей робітничого класу, на будівництво лазарету при Олександрівській лікарні, лікарняним закладам Київського благодійного товариства, побудував Маріїнський дитячий притулок (вул. Паньківська, 2), нічліжний притулок на вул. Басейній (зруйнований у 1990-х рр.). Йому належить вирішальна заслуга у заснуванні безкоштовної Лікарні для чорноробів (сучасна вул. Чорновола, 28/1), на будівництво й утримання якої він витратив великі кошти. Був почесним попечителем Першої гімназії (бульв. Т. Шевченка, 14), на потреби якої робив щорічно грошові внески, а також оплачував утримання не менше десяти гімназистів; пожертвував 100 тис. крб. на будівництво П'ятої Києво-Печерської гімназії (вул. Суворова, 1), 13 тис. крб. — на спорудження Четвертої гімназії (вул. Червоноармійська, 96), 250 тис. крб. — на забезпечення першої в Російській імперії Жіночої торговельної школи ім. П. Терещенко (вул. Воровського, 18/2), 340 тис. крб. — на заснування жіночого і чоловічого міських училищ (вул. Ярославів Вал, 40). Великі пожертви зробив на спорудження будинків і розбудову діяльності Музею старожитностей і мистецтв (вул. М. Грушевського, 6), Троїцького народного будинку (вул. Червоноармійська, 53) та інших культурних установ. Всіх, кому допомагав за життя, Н. Терещенко не забув і в заповіті, залишивши їм пожертви. Загалом за своє життя він передав на суспільні потреби бл. 5 млн. крб., з яких майже половину — Києву. Похований у Глухові в усипальні Трьоханастасіївської церкви. Після смерті Н. Терещенка садиба за духівницею перейшла до старшого сина І. Терещенка, який помер невдовзі після батька. У тому ж році майно успадкував його старший син М. Терещенко, який мешкав переважно за кордоном. Художнє зібрання Н. Терещенка спіткала драматична доля. 1917—1918 його частково пограбували, частину картин знищили. Те, що збереглося, відправили до Петрограда. Деякі твори об'єднали з колекцією Ф. Терещенка. Під час 1-ї світової війни в садибі містилося Управління Червоного Хреста при арміях Південно-Західного фронту.

У 1917 — січні 1918 було реквізовано майже всі приміщення садиби № 8—12 і розміщено в них різні установи.

1917—18 у садибі № 12 містилися: квартира № 1 (20 кімнат) на першому— другому поверхах флігеля — контора М. Терещенка, квартира № 2 (29 кімнат) на першому—другому поверхах особняка — генеральне секретарство праці та Міністерства праці УНР і Української Держави.

Генеральне секретарство праці УНР, утворене в липні 1917, довгий час перебувало в стадії організації, з січня 1918 — Міністерство праці УНР. З 1 листопада 1917 його очолював Порш Микола Володимирович (1879—1944) — громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист, член УСДРП, Української Центральної Ради. У грудні очолив після відставки С. Петлюри також і генеральне секретарство військових справ. З 2 листопада працював у Тимчасовій комісії охорони порядку, розробив заходи для забезпечення єдності командування у військах, організації правопорядку тощо. Запропонував правила передачі землі земельним комітетам, заходи охорони підприємств і культурних господарств. 14 березня очолив комісію у справах товарообміну з Центральними державами Ради народних міністрів УНР, 29 квітня підписав від України Господарський договір між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною. За Української Держави перебував в опозиції до влади, заарештовувався. 1919—20 — на дипломатичній роботі. На еміграції займався науково-дослідною роботою, проживав у Берліні, де й помер.

За Української Держави в особняку містилося Міністерство праці. У травні—листопаді 1918 його очолював Славинський Максим Антонович (1868—1945 — поет, публіцист, видавець, громадсько-політичний діяч, представник Тимчасового уряду при Українській Центральній Раді (1917), за Української Держави — представник українського уряду в Петрограді (1918), голова дипломатичної місії УНР у Празі (1919). Член ради Міністерства закордонних справ Української Держави. На еміграції — професор Української господарської академії у Подебрадах та Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. 1945 заарештований радянськими органами, помер у в'язниці.

Восени 1919, під час захоплення Києва військами Збройних Сил Півдня Росії, у садибі містилося відділення зв'язку штабу області.

В радянський час у садибі перебували різні установи: 1921 — Житомирський військовий шпиталь, з 1924 — Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що керувало всім кіновиробництвом УСРР (кінофабрики в Києві та Одесі), а також усіма кінопідприємствами й торгівлею фотоматеріалами та приладдям; з 1930 — кіноінститут; від 1937 — Київський облвиконком.

1947 будинок передано Державному літературно-художньому музею Т. Шевченка, створеному 1940 (нині — Національний музей Тараса Шевченка), який після повернення з евакуації почав роботу на сучасній вул. Б. Хмельницького, 52. 24 квітня 1949 музей відкрився для відвідувачів. Зберігає найбільшу в світі шевченкіану, оригінали художніх творів митця, особисті речі, документи про життя і творчість, прижиттєві світлини Кобзаря, рукописні списки його поезій, першодруки творів письменника з автографами, майже всі видання його творів і шевченкознавчу літературу, матеріали про вшанування та увічнення пам'яті Т. Шевченка [2022].

Автор: Ольга Друг, Віталій Ковалинський, Дмитро Малаков, Олена Сердюк

Також на цій вулиці