Готель «Паласт» кін. 19 — поч. 20 ст., в якому підписав зречення геть­ман Скоропадський П. П., містилися підрозділи Народного комісаріату ос­віти УСРР, проживали відомі діячі науки і культури, державні діячі

Бульв. Т. Шевченка, 7/29

 На ділянці розташовувалися наріжний одноповерховий дерев'яний на кам'яному підвалі будинок, однопо­верховий дерев'яний будинок вздовж сучасної вул. Пушкінської й аналогіч­ний будинок вздовж бульв. Т. Шев­ченка, а також одноповерховий де­рев'яний флігель і дерев'яний сарай всередині ділянки. 1891 власниками садиби стали купець 2-ї гільдії М. Шампаньєр та його дружина Б. Шампаньєр. Того ж року на місці будівлі по фронту вул. Пушкінської почалося споруд­ження нового цегляного двоповерхового на цокольному поверсі будинку. Одночасно обклали цеглою будинок вздовж бульвару. 1892 на межі з садибою № 5 на бульварі було побу­довано цегляний сарай. У червні 1894 садибу купив купець А. Гецович-Міркін та його дружина П. Гецович-Міркіна, які побудували кілька нових споруд. 1894 у глибині садиби зведе­но цегляний одноповерховий корпус служб за проектом землеміра, техніка О. Дубицького. Того ж року був за­тверджений проект цегляного трипо­верхового з підвалом флігеля арх. В. Ніколаєва на межі суміжної ділянки на вул. Пушкінській. Будівничим був арх. О. Кривошеєв. Підвал і перший поверх цього будинку призначалися для служб, верхні два поверхи — житлові. 1896 проектувалася цегляна одноповерхова вставка між новим флігелем і будинком на вул. Пушкін­ській (арх. А.-Ф. Краусс), згодом арх. О. Кривошеєв затвердив проект трипо­верхової споруди з одноповерховим тамбуром. Під час його спорудження було знесено старий дерев'яний флі­гель. Ця забудова проіснувала до 1910. У червні цього року власники пода­рували половину нерухомості садиби своєму сину М. Гецович-Міркіну та його дружині Р. Гецович-Міркіній, які

стали повними власниками садиби і володіли нею до націоналізації. На їх замовлення почалося спорудження но­вого великого будинку за проектом архітекторів А. Мінкуса і Ф. Троуп'янського. Нове будівництво супроводжу­валося знесенням старої забудови, за винятком триповерхового флігеля, зведеного 1894, і триповерхової вставки 1896. Останню добудували до шести поверхів. Вздовж усього фронту по бульвару і вул. Пушкінській, а також вздовж межі з сусідньою садибою № 5 (Л. Гінзбурга) впродовж 1910—11 було споруджено величезний шестиповерхо­вий прибутковий будинок з підвалом і мансардою (частково — семиповерхо­вий з мансардою). Споруда була бага­тофункціональною. Значну її частину займав новий готель «Паласт» (або «Палас»), у назві якого відбилася не­грамотно застосована власниками змі­шана німецько-французька форма «Palast-Hotel», що буквально значить «Палац-Готель». Готельні номери роз­міщувалися в крилі, що прилягало до садиби Л. Гінзбурга, в частині корпусу вздовж бульв. Т. Шевченка і в мансард­ному поверсі.

Готель було відкрито 1892. У ньому було 126 номерів у 150 кімнатах, ліфти, центральне опалення, телефони, елект­роосвітлення, гаряча і холодна артезі­анська вода, пиловсмоктувачі, дванад­цять постійно діючих ванн, більярдні, бібліотека тощо. На подвір'ї в спеціаль­ній одноповерховій прибудові був рес­торан, що вміщував бл. 1 тис. відвіду­вачів, наріжна частина будинку мала розкішні житлові квартири (до одинад­цятьох кімнат у квартирі). З боку вул. Пушкінської розташовувалась окрема житлова секція без мансарди. Житло­вим був і старий флігель. У глибині са­диби стояли одноповерхові з підвалами цегляні служби, під землею — комп­лекс льохів, дров'яників і льодовень. Перший поверх головного будинку зай­мали десять торговельних приміщень: молочна, булочна, аптечний склад, пив­на, цирульня, салон капелюхів тощо. Після встановлення радянської влади використовувався як комунальний го­тель. На поч. 1920-х рр. приміщення готелю були використані як відомчий гуртожиток профспілок; після 1926 «Паласт-Отель» відновив діяльність як комунальний готель «Палас» на 126 (згодом 136) номерів.

Восени 1943 будівля готелю згоріла.

1946 складено проект реконструкції (арх. І. Дроботун та ін.). Під час ре­конструкції колишню мансарду було перетворено на повний сьомий поверх, зроблено приземкувату наріжну баню, ресторан перенесено на перший по­верх наріжного об'єму. До комплексу готелю «Палас» (у вересні 1953 отри­мав нову назву «Україна») було включено будинок на бульв. Т. Шев­ченка, 5. Реконструйовані приміщен­ня вводилися в експлуатацію почер­гово упродовж 1952—58 (загалом — 339 номерів на 555 місць). 1975 здійснено модернізацію інтер'єрів (худ. Л. Жоголь).

У грудні 1998 на базі державної час­тини власності готелю «Україна» утво­рено ВАТ. Надалі було здійснено ре­конструкцію готелю відповідно до ви­мог п'ятизіркової категорії (перша чер­га — 1999—2001, друга — 2001—05). У серпні 2001 його перейменовано на «Прем'єр Палац». Під час реконструк­ції (архітектори С. Бабушкін, М. Дьомін, В. Рубштейн, В. Смирнов, інже­нери Л. Казачинський, М. Козоріз та ін.) зовнішні стіни будівлі в основному збережено, надбудовано восьмий по­верх та нову наріжну вежу. Внутрішні конструкції та планувальну структуру приміщень повністю оновлено. Восьмиповерховий з підвалом і мансар­дою, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Внутрішнє планування — коридорне двобічне з освітленням ко­ридорів через сходи та холи. Пря­мокутні отвори входів — з боку буль­вару й вул. Пушкінської. Вікна на всіх поверхах прямокутні.

Виконаний у стилі модерн. Композиція довших фасадів, орієнтованих у бік вул. Пушкінської, ритмічна, ярусна. Нижній поверх оброблено тиньком «під шубу», гладенькі поверхні верхніх поверхів оформлено орнаментальними ліпленими вставками, балконними ме­талевими ґратами, вкрапленнями тем­но-червоних керамічних кахлів. Фасад організують вертикальні членування наріжного об'єму, завершені банею і гранчасті виступи еркерів на рівні третього—п'ятого поверхів. Над окре­мими еркерами на рівні восьмого поверху збереглися прикрашені рослинними орнаментами фігурні щипці стилізованого барокового характеру. Наріжжя будівлі особливо підкрес­люють кругові балкони з масивними цегляними огорожами.

Одна з найбільших готельних споруд Києва поч. 20 ст. є містобудівним ак­центом у навколишній забудові, харак­терним архітектурним твором періоду модерну.

За Української Держави частину при­міщень готелю «Паласт» було надано державним структурам. Дванадцять кімнат реквізувало Міністерство праці. Тут діяли також представництва іно­земних держав: містилося Генеральне консульство Німеччини, мав резиденцію посол Туреччини Мухтар-паша (Ахмед Мухтар-бей). Саме у помеш­канні турецького посла 14 грудня 1918 склав і підписав своє зречення від влади Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — військовий, державний і політичний діяч, генерал-лейтенант російської армії (з 1916), командувач 34-м армійським корпусом на території України (з січня 1917, з серпня 1917 — Перший Український корпус), який українізував; почесний отаман Вільного козацтва (з жовтня 1917), гетьман України (з 29 квітня 1918).

У квітні—серпні 1919 у «Паласт-Отелі» були розміщені структури Наркомату освіти УСРР, які опікувалися питан­нями літератури, мистецтва, охорони пам'яток. У системі Наркомосу був сформований Всеукраїнський відділ мистецтв — ВУКВІДМИСТ, а при ньо­му — Всеукраїнська рада мистецтв. Діяли також Всеукраїнський театраль­ний комітет (ВУТЕКОМ), Всеукраїнсь­кий музичний комітет (ВУКМУЗКОМ), Всеукраїнський комітет образотвор­чого мистецтва (ВУКОМОБМИС), Все­український літературний комітет (ВСЕУКРЛІТКОМ).

Діяльність ВУТЕКОМу (керівник — режисер П. Ільїн) здійснювалась у трьох основних напрямах: нагляд за діяльністю театрів; розробка теоретич­них питань, пов'язаних з театром; практична робота зі створення нового театру. Працівниками історико-теоретичної секції комітету були майбутній академік АН СРСР, почесний доктор Оксфордського університету й Сорбонни, літературо- та мистецтвозна­вець М. Алексєєв, історик театру С.     Мокульський. На режисерсько-ін­структорських курсах, організованих секцією робітничо-селянських театрів, викладав характерний актор і лектор С. Ратов (князь Муратов). Реперту­арним відділом ВУТЕКОМу (містився у помешканні № 6) завідував театро­знавець Г. Крижицький, секретарем був актор і режисер М. Левкоєв, до числа співробітників відділу входив історик літератури й театру О. Дейч. У квітні 1919 репертуарний відділ ого­лосив через пресу всеукраїнський конкурс нових п'єс. Одним із перших від­гукнувся письменник І. Еренбург, який написав для конкурсу драматичну міс­терію «Золоте серце». У тісному кон­такті з ВУТЕКОМом  працювали режи­сери Лесь Курбас, К. Марджанов, жур­наліст М. Кольцов.

Головою ВУКМУЗКОМу (діяв у по­мешканні № 12) спочатку був піаніст і диригент із Петрограда М. Біхтер, згодом — співак Л. Собінов, котрий також керував оперним театром (тоді - Оперою Української Радянської Республіки ім. К. Лібкнехта) і водно­час сприяв постановкам в Українсь­кій музичній драмі. До співпраці з ВУКМУЗКОМом були залучені компо­зитори Р. Глієр (директор Київської консерваторії), Я. Степовий (очолю­вав одну з секцій комітету), К. Сте- ценко, Б. Яворський; інструктором був М. Леонтович, який за дорученням ко­мітету організував першу українську радянську хорову капелу і став її «комісаром».

ВУКОМОБМИС очолювали Б. Вольський, художник-робітник з Харкова М. Дадикін. Комітет прагнув залучити митців до агітаційно-масового мистец­тва, до реалізації відомого плану «монументальної пропаганди». У відповід­них творчих заходах брали участь художники М. Бойчук, А. Петрицький, І. Рабинович, З. Толкачов, скульпто­ри Ф. Балавенський, Й. Чайков та ін. Комітет докладав зусиль до станов­лення художньої освіти, тут розроб­ляли новий статут підпорядкованої ВУКОМОБМИСу Української держав­ної академії мистецтв, що його затвердив Наркомос 27 липня 1919. У цьому напрямі працювали, зокрема, О. Мурашко, М. Прахов, ректор ака­демії Г. Нарбут. Комітет проводив на­ради художників і мистецтвознавців; виходили друком розвідки з теорії та історії національного і світового мистецтва.

Керівник ВСЕУКРЛІТКОМу — поет, випускник Харківського університе­ту Г. Пєтников (у цей період він підтримував творчі зв'язки з футу­ристами, зокрема з «будетлянином» В. Хлєбниковим). Комітет ставив за мету проводити з'їзди пролетарських письменників, створювати студії-школи, всюди організовувати книгозбірні та літературні гуртки. При ньому утво­рилося декілька секцій: поетична, жур­налістська, художньої прози і критики, лекційно-інструкторська, а також бюро пропаганди. Завідувачем поетичної сек­ції деякий час був поет О. Мандельштам. Бюро пропаганди ВСЕУКРЛІТКОМу створило мережу літературних гуртків і студій на Подолі, на Солом'янці та в інших робітничих районах Києва. З реквізованих книжок створювалися бібліотеки для масових клубів. Комітет разом із Всеукраїнським державним видавництвом розгортав випуск літе­ратури різних жанрів. До 1 травня українська секція ВСЕУКРЛІТКОМу підготувала збірку поезій «Веснян­ки». Йевдовзі побачило світ видання «Революція». Російська секція випус­тила збірку «Революционное искус­ство».

Літературно-мистецькі комітети за­снували кілька періодичних видань. Серед них — перший у радянській Україні літературно-художній часопис «Мистецтво», тижневик української секції ВСЕУКРЛІТКОМу (упродовж травня—липня 1919 вийшло п'ять книжок). Редакція часопису містилась у помешканні № 11. Його відпові­дальним редактором був поет-футурист М. Семенко, секретарем — автор рево­люційних віршів В. Чумак. Журнал друкував поезії Д. Загула, М. Семенка, М. Терещенка, П. Тичини, В. Чумака, прозові твори В. Блакитного (Елланського), Г. Коцюби, О. Слісаренка, кри- тико-теоретичні матеріали В. Коряка, Г. Михайличенка; питанням театраль­ного мистецтва присвячувалися публі­кації Леся Курбаса і С. Бондарчука, питанням живопису — М. Бурачека і Я. Тугенхольда. Обкладинку та деякі за­ставки для часопису розробив худож­ник Г. Нарбут, в ілюструванні брали участь художники М. Жук та А. Петрицький. Перша і єдина книжка жур­налу російської секції ВСЕУКРЛІТКОМу «Зори», що вийшла друком у липні 1919 (редактор — письменник С. Мстиславський) теж мала обкладинку ро­боти Г. Нарбута. Тут були надруко­вані теоретичні статті письменниці О. Форш та мистецтвознавця Г. Лукомського, театральні рецензії Г. Крижицького та Є. Кузьміна. З метою об'єд­нання молодих літературних сил міста ВСЕУКРЛІТКОМ почав друкувати «Ра­бочий журнал» (випустили також лише перше число).

У помешканні № 14 будинку містився Всеукраїнський комітет охорони пам'я­ток мистецтв і старовини (ВУКОПМІС) - перший державний орган з охорони та збереження історико-культурної спадщини за радянської влади в Украї­ні. Заснований у лютому 1919 в Хар­кові в складі Наркомату освіти УСРР з метою обліку, збереження, популяри­зації історичних та культурних цін­ностей. У середині березня разом з ін­шими установами Наркомосу переїхав до Києва, де був сформований його новий склад. Спочатку ВУКОПМІС містився на сучасній вул. Шовкович­ній. Комітет складався з чотирьох секцій: архівно-бібліотечної (завідувач

Модзалевський); музейної, згодом реформованої на етнографічну (завіду­вач М. Біляшівський); архітектурної (завідувач Г. Лукомський); археологіч­ної (завідувач Н. Полонська-Василенко, згодом — М. Макаренко). У складі ко­мітету також працювали відомі вчені С.Гіляров, Ф. Ернст, І. Моргілевський. Головою ВУКОПМІСу спочатку бу­ло призначено молодого харківського художника М. Дадикіна. У травні — на початку червня комітет очолював Г. Лукомський, якого змінив на цій посаді В. Вольський.

Першочерговим завданням комітету було виявлення та врятування культур­них цінностей, яким в умовах грома­дянської війни загрожувала небезпека. З ініціативи та за безпосередньою участю його членів були підготовані декрети РНК УСРР «Про передання історичних та художніх цінностей у відання Народного комісаріату освіти» (1 квітня 1919) та «Про зняття з май­данів та вулиць пам'ятників, споруд­жених на честь царів та царських посіпак» (7 травня 1919 ), затверджено наказ Наркомосу «Про першу держав­ну реєстрацію усіх монументальних та речових пам'яток мистецтв і старо­вини». Цими актами було заборонено знесення та знищення пам'яток, їх будь-які переробки, вивезення та рек­візиції без санкції ВУКОПМІСу та його місцевих органів — губернських, по­вітових, міських комітетів. На підставі телеграм, листів та відозв ВУКОПМІСу чимало місцевих Рад ухвалило поста­нови про оголошення культурних цінностей народним надбанням та забез­печення їх охорони. Власники пам'яток після реєстрації отримували спеціаль­не охоронне свідоцтво. Цінності, що були покинуті напризволяще, опису­валися та перевозилися до спеціаль­них сховищ чи музеїв. Працівники ВУКОПМІСу регулярно виїжджали у відрядження для організації місцевих комітетів, обстеження не лише окре­мих пам'яток або населених пунктів, а й цілих повітів з метою обліку куль­турних цінностей. Однак їх основна увага в цей час зосереджувалася на пам'ятках Києва. У червні 1919 архівна секція комітету зареєструвала в місті 200 архівів, одинадцять найцінніших з них було перевезено до сховищ. Архітектурна секція склала картотеку на 3 тис. пам'яток, провела обміри, описи та фотографування кращих спо­руд Києва по вулицях, зафіксувала понад 300 художніх надгробків київсь­кого некрополя, почала рятувальні ре­монтні роботи в соборі Святої Софії, що постраждав у 1918 під час штурму Києва більшовицькими військами. Цікаві наукові результати були отри­мані в ході організованих археологіч­ною секцією розкопок Кирилівської стоянки, київського дитинця біля Деся­тинної церкви, пам'яток у районі с. Ві­та Поштова, розгорнутого археолого-топографічного обстеження Києва. Протягом квітня—травня 1919 у місті діяло вже чотири державні музеї, за­сновані на основі зібрань Б. та В. Ханенків, О. Гансена, колекцій церковної старовини, колишнього художньо-про­мислового та наукового музею.

У серпні 1919 зазначені структури припинили існування у зв'язку з вступом до міста військ Добровольчої армії.

У вересні 1938 у ресторані готелю відбувалося вшанування учасників та переможців Всесоюзних автомотоциклетних змагань, у якому брав участь головний суддя змагань Чкалов Валерій Павлович (1892—1938) - льотчик-випробувач, Герой Радянського Союзу (з 1936), комбриг (з 1938).

У готелі «Україна» постійно зупи­нялися відомі актори театру, кіно, естради, які приїздили до Києва на гастролі чи кінозйомки. Серед них — Б. Андрєєв, Ю. Богатиков, О. Вертинський, В. Висоцький, Г. Віцин, М. Водяний, Є. Євстигнєєв, О. Єфремов, І. Козловський, М. Крючков,

Ларіонова, В. Марецька, Є. Матвеев, Є. Моргунов, Ю. Нікулін, Л. Орлова, Р. Плятт, А. Райкін, М. Рибников, Л. Утьосов, С. Філіппов, М. Черкасов, К. Шульженко та ін. Тут перебували також письменник, актор і кіноре­жисер В. Шукшин, композитор А. Ха­чатурян, художник П. Корін, льотчиця В.Гризодубова. Готель «Україна» об­слуговував такі значні громадські за­ходи, як VII Всесвітній фестиваль молоді та студентів (1957), святкування 1000-річчя Хрещення Русі (1988).

У 1990 частину приміщень готелю використали для поселення народних депутатів УРСР. Тут жив, зокрема, лі­дер Демократичного блоку Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937—99) — громадсько-політичний діяч, право­захисник, дисидент, журналіст, один із засновників Народного руху України (1989), народний депутат України (з 1990), Герой України (2000, посмертно). Тепер — готель «Прем'єр Палац», під­вал, перший і цокольний поверхи пристосовано під торговельні та побутові заклади тощо [2005].

 

 

  • Автор: Михайло Кальницький, Сергій Кот, Лариса Толочко

Також на цій вулиці