Житловий будинок 1959, в яко­му проживав Гончар І. М.

Січневого повстання, 46

1959—93 у квартирі № 2 (північний об'єм) проживав і працював Гончар Іван Макарович (1911—93) — скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер, громадський і культурний діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1960), народний художник України (з 1990).

У цей час митець продовжував створювати галерею пам'ятників видатним діячам української культури — Г. Сковороді (1963, м. Переяслав-Хмельницький); С. Руданському (1967, с. Хомутинці, Вінницька обл.); К. Білокур (1967, с. Богданівка, Київська обл.); І. Котляревському (1969, м. Полтава); І. Франкові (1970, с. Копичинці, Тернопільська обл.); С. Васильченку (1978, м. Ічня, Чернігівська обл.); скульптурних портретів — Б. Гмирі (1960), М. Заньковецької (1960-і рр.), Є. Адамцевича (1968), І. Нечуя-Левицького (1971), Леся Курбаса (1987) та ін. На могилі П. Грабовського — надгробок (1964, м. Тобольськ, тепер Російська Федерація). Серед робіт, присвячених Т. Шевченку,— погруддя Т. Шевченка (1961), «Тарас Шевченко з сестрою Яриною», «Шевченко-художник» (обидва — 1963), погрудний пам'ятник Кобзарю (1965, с. Шешори, Івано-Франківська обл.), пам'ятник Т. Шевченку (1970, с. Лип'янка, Черкаська обл.). За зразком мармурової постаті «Молодий Шевченко» (1949, м. Москва, Третьяковська галерея) у кін. 1960-х рр. встановлено пам'ятник у м. Яготин Київської обл. Вагоме місце у творчості І. Гончара - скульптора посідають героїчні образи козацької доби: М. Залізняк (1966), І. Гонта (1967, с. Гонтівка, Вінницька обл.), І. Підкова (1967), Б. Хмельницький (1983) та ін. Упродовж 1970—80-х рр. створив серію народних типажів, виконаних у дрібній пластиці, — «Кобзар», «Лірник», «Льонарка», «Молодиця в очіпку», «Парубок» та ін.

З кін. 1950-х рр. І. Гончар систематично працював і як живописець. Написав велику серію картин, в яких зафіксував етнографічні типажі українців, а також краєвиди, історичні та архітектурні пам'ятки України, місця, що назавжди втрачені внаслідок затоплення сіл (під час утворення штучних морів) та аварії на ЧАЕС. Графіка цього періоду — тематичні альбоми «Українське народне вбрання», «Історичні та культурні пам'ятки України» (1960— 80). Творчість митця відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1989).

У період проживання в цьому будинку І. Гончар глибоко й систематично вивчав народне мистецтво. Зібрав колекцію пам'яток народного мистецтва та стародруків 17—19 ст., яку розмістив у своїй садибі. Подорожуючи Україною, досліджував народну культуру Буковини, Галичини, Донбасу, Житомирщини, Закарпаття, Київщини, Поділля, Подністров'я, Полтавщини. На поч. 1990-х рр. колекція налічувала бл. 10   тис. пам'яток. Серед них — вироби з тканини (рушники, килими, одяг, головні убори тощо) — понад 2,5 тис. од., деревини — понад 250 од., кераміки — 750 од.; писанки — 500 од.; вироби з металу та скла, народні музичні інструменти, українські народні картини та ікони народного письма — понад 500 од. а також окремі зразки професійного малярства та графіки. Приватна бібліотека І. Гончара налічувала бл. 3 тис. українознавчих видань, частина яких — стародруки та рідкісні книги. Доповнювали збірку давні фото, які відображають українські традиції в одязі, орнаменті й архітектурі з різних регіонів України, впорядковані автором у 18 томів історико-етнографічного альбому «Україна й українці».

Колекція була творчою лабораторією митця і водночас громадським музеєм, добре знаним в Україні й за кордоном. Тут побували десятки тисяч відвідувачів. Творчий доробок І. Гончара тематично доповнював експозицію музею. Як ніде на той час, в його музеї була представлена українська традиційна культура, зокрема народне мистецтво, без ідеологічних обмежень і цензури. На поч. 1990-х рр. було порушене питання про створення державного музею на засадах, запропонованих І. Гончаром. По смерті митця 1993 під його колекцію було виділене приміщення на вул. Січневого повстання, 29.

Будинок І. Гончара став одним із найзначніших осередків руху шістдесятників, тут формувалися погляди, переконання, творчі напрями багатьох нині відомих політичних і культурних діячів — В. Стуса, І. Світличного, С. Параджанова, а також А. Горської, Г. Зубченко, В. Кушніра, В. Перевальського та багатьох інших, які усвідомлювали велику роль традицій українського народного мистецтва. Тому до кінця 1980-х рр. господар та відвідувачі перебували під наглядом спецслужб і зазнавали репресій.

Митець брав активну участь у пам’ятко охоронній діяльності. Він був одним з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (1966) і Музею народної архітектури та побуту України (1969) [1605].       

 

Також на цій вулиці