1871 земельну ділянку, майже половину якої займали залишки фортечних земляних валів, придбав у міста «вейсенштейнський громадянин», купець ї гільдії Ф. Міхельсон. 17 жовтня 1874, коли садиба належала колезькому секретареві А. фон ден Брінкену, за-тверджено проект цегляного двоповерхового флігеля (з півповерхом), побудованого 1875 на лівій межі ділянки зі значним відступом від червоної лінії. Того ж року садибу придбав київський купець М. Гребень, який 7 жовтня отримав дозвіл на спорудження триповерхового (двоповерхового на цокольному півповерсі) цегляного будинку й флігеля для розміщення столярної майстерні. Підписку про нагляд за будівництвом надав арх. В. Ніколаєв. 1879 до головного будинку (№ 33) праворуч зроблено двоповерхову прибудову за проектом арх. В. Ніколаєва, затвердженим у жовтні 1878. Після добудови головний будинок з центральним проїздом у двір зайняв увесь фронт садиби. 1882 за проектом і під наглядом арх. В. Ніколаєва споруджено двоповерховий на півповерсі флігель (№ 33-б) у другому ряді забудови на лівій межі ділянки, який реалізовано на половину запроектованого об'єму. 1887 на правій межі ділянки до головного будинку з тилу прибудовано триповерховий з підвалом об'єм за проектом і під наглядом арх. В. Ніко-лаєва (становить частину наявного флігеля № 33-в). 1891, окрім згаданих споруд у глибині садиби стояли ще чотири цегляні й дерев'яні одно-, двоповерхові будівлі. У період 1895—98 на головному будинку зведено третій поверх, де розмістилося дві квартири на 16 кімнат. 1899 завершено будівництво флігеля-глаголя (№ 33-в) на правій межі ділянки та надбудову двох поверхів на флігелі (№ 33-б) з протилежного боку двору. В квітні 1902 садиба перейшла від М. Гребеня у володіння Київського міського кредитного товариства, в якого 16 травня того ж року її купив В. Слотівинський. 1904 частину приміщень займало військове відомство — управління начальника артилерії 9-го армійського корпуса, штаб 21-го армійського корпуса та інтендантські управління обох корпусів. З 1 травня 1907 до кін. лютого 1914 власницею садиби була І.-В. Мазаракі. 
1913 розібрано двоповерховий цегляний флігель на лівій та тильній межах ділянки й зведено нові господарські споруди (№ 33-г). 28 лютого 1914 садибу купила М. Крижановська, яка, ймовірно, була її останньою власницею. У кін. грудня 1917 всі приміщення з майном у них реквізовано для 1-го самокатного (велосипедного) полку Української Народної Республіки. 28 січня 1918 полк демобілізувався. 30 січня всі приміщення зайняв штаб 2-ї Східної армії (більшовицький) і розмістив тут 15-у автомобільну роту. Навантаження від автотехніки призвело до просідання бруківки у дворі, виходу з ладу каналізації й виникнення тріщин у зовнішній стіні та сходовому майданчику лівого флігеля (№ 33-б). Станом на 3 березня 1918 квартири № 7, 21, 26 і 28, гаражі, автомобільні майстерні, кузню та льохи найняв «до закінчення війни» Південно-західний обласний земельний комітет допомоги хворим та пораненим воїнам. У радянський час у націоналізованому будинку містилися різні установи, зокрема, у повоєнний час — Укоопспілка (до переїзду на вул. Хрещатик, 7).
Головний будинок, 1876—79, (№ 33). Tрипoверхoвий на цокольному поверсі, цегляний, тинькований, у плані П-подібний. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий (на бічних крилах — од-носхилий) по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Чоловий фасад оформлено у стилі неоренесанс. Композиція центральноосьова, дисиметрична. Центральну та крайні бічні віконні осі виділено розкріповками, увінчаними фігурними аттиками з лучковими фронтонами над півциркульними прорізами. Розкріповки фланковано рустованими лопатками першого—другого і здвоєними пілястрами третього поверхів. Стіну завершує профільований карниз, під яким у фризі чергуються кронштейни та фільонки з орнаментальним ліпленим заповненням. Прямокутні віконні прорізи облямовано профільованими лиштвами, на першому та третьому поверхах акцентовано рельєфними замковими каменями, на другому — увінчано дугоподібними сандриками з раменцями. Прямокутний отвір входу розміщено на центральній осі, праворуч від нього — лучкову арку проїзду, прикрашену замковим каменем. Два ряди балконів з ажурними металевими огорожами на четвертій та десятій осях доповнюють виразну пластику фасаду.
Флігель, 1882, 1899 (№ 33-б). У глибині ділянки паралельно вулиці. Чотириповерховий на цокольному півповерсі, цегляний, у плані наближений до прямокутника. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана.
Фасади оформлено у цегляному стилі. Звернений у бік вулиці головний фасад має ритмічну побудову, підкреслену лопатками у простінках прямокутних вікон. Крайню вісь з правого боку виявлено розкріповкою, в якій влаштовано обладнаний бляшаним піддашком прямокутний отвір входу з великою квадратною фрамугою над ним. По горизонталі стіну членують підвіконні та міжповерхові гурти з орнаментальними поясами над другим і третім поверхами. Віконні прорізи облямовано лиштвами та прикрашено замковими каменями на першому й другому поверхах і підвіконними фільонками на другому й четвертому. Майже глухий торцевий фасад розкреслено пласкими лопатками, горизонтальними гуртами та смугами цегляного орнаменту.
Флігель, 1887, 1899 (№ 33-в). На бічній межі ділянки, торцем прилягає до головного будинку. Tрипoверхoвий, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний. Планування коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах односхилий, покрівля бляшана.
В оформленні чолового фасаду використано елементи стилю класицизм. Композиція асиметрична. Рустований перший поверх трактовано як високий цоколь і відокремлено профільованим карнизом, на який спираються наріжні рустовані лопатки. Зміщена праворуч триосьова розкріповка завершена трикутним фронтоном. У тимпані — пів-циркульне горищне віконце, плаский архівольт якого прикрашає замковий камінь. Вінцевий профільований карниз із дентикулами підкреслено виконаним у цеглі орнаментальним фризом. Прорізану широкими прямокутними вікнами стіну членують міжповерховий та підвіконні гурти. Облямовані лиштвами вікна на другому поверсі прикрашено рельєфними замковими каменями та підвіконними фільонками, на першому — замковими каменями. В огородженні даху — ажурні ґрати.
1906—19 частину приміщень винаймала приватна чоловіча гімназія А. Степовича, який жив у цьому ж будинку. Степович Андроник Іоанникійович (справж. — Степанов; літературний псевдонім — Дудка-Степович; 1856— 1936) — літературознавець, етнограф, історик, перекладач, педагог; випускник (1875) і директор (1893—1906) Колегії Павла Ґалаґана, редактор її «Ежегодника» (з 1894), співробітник журналу «Киевская старина», професор славістики київського Вищого інституту народної освіти (1920—24), член-співробітник музичної секції мистецького відділу Інституту української наукової мови ВУАН (з 1926).
Одночасно — приват-доцент кафедри слов'янських літератур університету (1895—1917), викладач Вищих жіночих курсів (1909—13). Вивчав слов'янську літературу, українську етнографію, історію Колегії Павла Ґалаґана.
1910—13 — у навчальному закладі працював Сушицький Феоктист Петрович (1883—1920) — літературознавець, приват-доцент Університету св. Володимира (з 1907), один із засновників і професор Українського народного університету в Києві, Української науково-педагогічної академії (1917—18), ректор і професор Українського державного університету в Києві, керівник археографічної комісії УАН (1918—19). Викладав у гімназії російську словесність, 1913 — психологію. Тепер у садибі міститься КП «Київ-пастранс» 

• Брінкен А.
,
• Гребень М.
,
• Крижановська М.
,
• Мазаракі І.-В.
,
• Міхельсон Ф.
,
• Ніколаєв В. М.
,
• Слотівинський В.
,
• Степович А. І.