Університет національний ім. Шевченка, Головний корпус, 1837—43

Володимирська, 60

По осі кварталу між бульв. Т. Шевченка і вул. Л. Толстого, з незначним відступом від червоної лінії забудови вул. Володимирської. Зведений за проектом арх. В. Беретті у вигляді споруди палацового типу з прилеглими по боках замкненими дворами, проїзд на які з боку вул. Володимирської відмічено брамами з лучковими перемичками у цегляній огорожі, оформленій дощаним рустом. По смерті В. Беретті у 1842 будівництво завершував його син — арх. О. Беретті. Виконавцем робіт був київський підрядчик Терлецький.
Згідно з тодішньою практикою будівництва навчальних закладів, головний корпус запроектовано як багатофункціональну споруду, де, крім і парадних приміщень, передбачено квартири для лаборантів і ординаторів на верхньому (мезонінному) поверсі над поперечними північним і південним крилами. З боку чолового фасаду розміщено актову залу і залу засідань Ради (ректорату), приміщення бібліотеки, музеїв (кабінетів), на тильному фасаді з боку ботанічного саду — православну церкву св. рівноапостольного кн. Володимира (на південно-західному наріжжі) та симетричний до неї католицький костел (закритий після польського повстання 1863). У крилі, між костелом і церквою, В. Беретті запроектував виступний об'єм для приміщень астрономічної обсерваторії, яку переведено у 1840-х рр. в іншу частину міста (вул. Обсерваторна, 3).
Для спорудження університету використано місцеву цеглу і граніт. Згідно з тодішнім рівнем будівельної техніки, широкого застосування набули різноманітні склепінчасті перекриття на товстих капітальних стінах, зв'язі для погашення розпору з полосового та брускового заліза. Новим у цивільному будівництві Києва було використання чавунних виробів у вигляді капітелей і баз колон, модульйонів і дощок на зовнішньому карнизі, візерунчастих огорож і плиток підлоги. Ливарні архітектурні деталі за ескізами В. Беретті виготовлялися на підприємстві київського купця Т. Дегтерьова, на заводах Тульської і Калузької губерній. Через постійну вимогу щодо скорочення коштів на будівництво авторський задум частково не здійснено, зокрема, пропоноване В. Беретті оформлення інтер'єрів художніми розписами, не виготовлено трифігурну скульптурну композицію, що мала увінчувати центральний портик. Пофарбування фасаду було спочатку кольору «дикого каменю», тільки з 1850—60-х рр. його заступило нинішнє червоно-чорне, яке відповідало кольорові стрічок ордена св. Володимира, чиє ім'я університет носив.
На поч. 20 ст. ґрунтовно реконструйовано забудову прилеглих до головного корпусу бічних дворів із збереженням фрагментів первісної цегляної огорожі та брам з боку вул. Володимирської. Із встановленням радянської влади у 1917 - 20 закрито церкву св. Володимира, призначення приміщень перепрофільовано. 1932 сталася пожежа, яка знищила дах і дерев'яні склепіння аванзали й актової зали на третьому поверсі, які було відбудовано в спрощеному вигляді.
Під час відступу з Києва німецьких окупантів 6 листопада 1943 будинок було підірвано. Загальні руйнування від п'яти осередків вибуху і пожеж склали бл. 70 відсотків. Найменше постраждав чоловий об'єм з боку вул. Володимирської. Проект відбудови споруди розроблено 1944—45 в українському філіалі Академії архітектури СРСР під керівництвом арх. П. Альошина. Передбачено максимальне збереження первісної архітектури будівлі з пристосуванням її до сучасних потреб. На четвертому поверсі з боку ботанічного саду облаштовано додаткові приміщення з пробиттям нових вікон на рівні фриза. До центрального ризаліту західного крила з боку двору додано симетричні об'єми сходових кліток. Окремі пошкоджені конструктивні елементи (сходи, перекриття) виконано з залізобетону.
1953 відбудову і реконструкцію повністю завершено. 1964 у вікнах вестибюля був встановлений вітраж «Тарас Шевченко», виконаний художниками А. Горсь, коюО. Заливахою, Г. Зубченко, Г. Севрук, Л. Семикіною, згодом знищений за «націоналістичне» спрямування, а його виконавців виключено зі Спілки художників України. Триптих складався із зображень Т. Шевченка і жінки-матері в обрамленні орнаменту і слів «Возвеличу малих отих рабів німих...» та кобзаря з бандурою (ліворуч) і молодої жінки з дитиною (праворуч). У кін. 1970-х рр. вестибюль прикрасили вітражі, виконані творчою групою художників-монументалістів під керівництвом В. Зарецького. 2000—02 під керівництвом арх. Ю. Мельничука здійснено оновлення інтер'єрів центральних парадних приміщень — вестибюля, сходової клітки, фойє, актової зали і зали засідань. У вестибюлі та на сходах зроблено нове гранітне покриття. Розписи у вестибюлі виконав худ. П. Басанець. Чотириповерховий з підвалами (перший поверх — цокольний, невисокий четвертий розташовано на рівні фриза), цегляний, тинькований, пофарбований ззовні у темно-червоний (стіни) і чорний (чавунні деталі) кольори, знадвору — у жовтий і білий. Цоколь на рівні підвалу облицьовано сірим гранітом. Дах вальмовий, бляшаний. Вирішений у стилі ампір. У плані — замкнений прямокутник з внутрішнім двором (загальні розміри 146 х 115 м). Симетрична композиція побудована на двох взаємоперпедикулярних осях — головній і другорядній. Головна вісь закріплена портиком чолового фасаду і центральним ризалітом на тильному, другорядна — лучковими проїздами у двір на бічних фасадах. Раціональне внутрішнє розпланування спирається на кільцеву систему широких коридорів, які у головному і тильному крилах освітлюються з боку двору, у поперечних — проходять по осі крила між двома рядами приміщень. Коридори перекрито хрещатими склепіннями, приміщення підвалу, цокольного поверху, вестибюль, центральний сходовий вузол, зали на третьому поверсі — хрещатими, коробовими і зімкнутими склепіннями (збереглися частково). У більшості приміщень тепер перекриття пласкі. Парадні розпашні сходи спираються на повзучі арки, в їх систему вписано спуск на цокольний поверх у вигляді бічних одномаршових сходів. Вертикальні зв'язки між поверхами забезпечують ще десять дво-, тримаршових сходових кліток, дві з яких пов'язані з т. зв. професорським (ліворуч) і клінічним (праворуч) входами на флангах чолового фасаду, всі інші — зі входами на бічних і дворових фасадах. Архітектурне вирішення головного корпусу має лаконічний і монументальний характер, побудований на контрасті фасадних площин, рівномірно членованих ритмом прямокутних і аркових (на третьому поверсі) вікон та великого іонічного ордера висотою у два поверхи. Нижній (цокольний) поверх оброблено по периметру великим дощаним рустом, другий і третій з гладенько тинькованими поверхнями розділено горизонтальним поясом, що включає підвіконня аркових вікон, декоровані колонкоподібними балясинами. Четвертий поверх з невеликими прямокутними прорізами утворює своєрідний фриз під розвиненим вінцевим карнизом, прикрашеним чорними чавунними модульйонами (на чоловому фасаді фризові вікна відсутні). Заглиблені в нішки вікна не мають обрамлень. Восьмиколонний портик перед головним входом спирається на глухий п'єдестал, що дорівнює висоті цокольного поверху. В трьох середніх інтерколумніях портика влаштовано прохід, якому передують вісім східців, фланкованих торшерами. До головного входу підводять також бічні у чверть кола в плані пандуси. Чавунні іонічні капітелі, бази колон і торшери пофарбовано у чорний колір, напис на вінцевому аттику «Національний університет ім. Тараса Шевченка» викладено позолоченими літерами. Рустовану поверхню першого поверху подовжують огорожі з арковими входами та лучковою брамою, що під прямим кутом прилягають до боків фасаду.

Завдяки трьом ризалітам з арковими віконними прорізами звернутий до ботсаду фасад відзначається виразнішим архітектурним рішенням. На бічних ризалітах виступають півкруглі апсиди, що вказують на місця первісних храмових зал (тепер — приміщення спортзали і музею). Міжвіконні апсиди на рівні другого - третього поверхів оформлено півколонами іонічного ордера, що несуть повний антаблемент, завершений аттиковою стінкою. Прямокутний у плані центральний ризаліт увінчано трикутним фронтоном, оформлено, замість колон, пілястрами того ж самого ордера.
Бічні фасади з ризалітами на кінцях і центральними лучковими отворами в'їзду на подвір'я вирішено простіше, без застосування ордера. Фасади внутрішнього парадного двору архітектурно пов'язані з фасадами зовнішнього периметра.
Оздоблення інтер'єрів відзначається простотою і стриманістю архітектурного декору. Парадні приміщення — вестибюль, сходову клітку, аванзалу і зали третього поверху збагачує застосування колон, пілястр, карнизів своєрідно трактованих ордерів: доричного — у вхідній групі, коринфського — в актовій залі. Надзвичайно ефектний вигляд має анфілада довгих коридорів, розчленованих ритмом хрещатих склепінь та підпружних арок.
Головний корпус Університету св. Володимира був найбільшою цивільною спорудою свого часу, яка вплинула на містобудівний розвиток району та Києва в цілому. Є видатною пам'яткою архітектури періоду класицизму, зразком споруди навчального призначення. 1842 університет перемістився у цей корпус. При ньому були створені кабінети й музеї: старожитностей і мистецтв (розміщувався в південній частині будівлі на третьому поверсі, тепер аудиторії № 315—316), мінералогічний (на третьому поверсі в північно-східній частині, тепер аудиторії № 336, 338), ботанічний (на четвертому поверсі в південній частині, тепер аудиторії № 408—412), мюнц-кабінет, пізніше — нумізматичний (на третьому поверсі в північній частині, тепер аудиторія № 351), зоологічний (раніше аудиторія № 334, тепер — аудиторія № 300, за актовою залою), хімічна лабораторія і кабінет (1873, як і все хімічне відділення, переведені в новий будинок на подвір'ї університету — тепер хімічний факультет). З усіх музеїв не перервав свою діяльність лише зоологічний музей, збірки якого тепер налічують бл. 700 тис. одиниць зберігання. Понад 2 млн. одиниць згоріли під час пожежі головного корпусу восени 1943, оскільки музей не було евакуйовано, і він залишався в окупованому Києві. Всі інші музеї було розформовано і передано різним установам у 1920—30-х рр.
В головному будинку університету було дві церкви: католицька (закрита 1862 у зв'язку з польським повстанням; тепер приміщення Музею історії уні¬верситету — аудиторія № 334) та православна Свято-Володимирська (ліквідована в 1920-х рр.; тепер тут розміщується спортивна зала — аудиторія № 331).
Північну та східну частину будівлі на другому поверсі (30 кімнат) займали клініки медичного факультету: терапевтична, хірургічна, офтальмологічна (тепер аудиторії № 247—267); на першому поверсі в цьому ж крилі — акушерська клініка (аудиторії № 150— 166). 1886 для клінік побудовано нові корпуси на університетському подвір'ї з навчальними аудиторіями (тепер бульв. Т. Шевченка, 13—17). У звільнених приміщеннях влаштовано аудиторії та кабінети. Центральну частину будівлі на третьому поверсі займала бібліотека: читальні зали для науковців (тепер актова зала) та студентів (тепер зоологічний музей), у кінці коридору в північній частині — книгосховище. Бібліотеці належало також кілька кімнат на першому і другому поверхах (тепер аудиторії № 201 — 205). Бібліотеку засновано разом з навчальним закладом на основі книжкової колекції Волинського (Кременецького) ліцею (понад 34 тис. одиниць). Становленню та розвитку бібліотеки, крім бібліотекаря та його помічників, приділяли увагу професори університету. Значним джерелом поповнення фондів у різний час були приватні книжкові збірки викладачів університету М. Бунге, В. Іконникова, В. Кордта, М. Костомарова, І. Лучицького, в радянський час — С. Маслова, М. Грунського та ін. 1940 для бібліотеки збудовано окреме приміщення (вул. Володимирська, 58).
Вчені університету створили ряд наукових шкіл і напрямів, що зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки і культури. Значну роль у цьому відіграли і наукові товариства.
У жовтні 1835 при університеті створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей у Києві — перше в місті наукове історико-краєзнавче товариство. До його складу входили у різний час ректори університету М. Максимович, К. Неволін, В. Цих, професори — С. Зенович, проректор С. Орнатський (секретар), митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов), археологи М. Берлинський, К. Лохвицький, О. Ставровський та ін. Того ж року комітет ухвалив рішення про створення музею київських старожитностей при університеті, до якого археолог К. Лохвицький передав усі знайдені ним під час досліджень в історичному ядрі Києва археологічні пам'ятки. Офіційний дозвіл на відкриття музею отримано у березні 1837 (пізніше перетворений на археологічний музей). В різні роки ним завідували К. Лохвицький, О. Ставровський, А. Линниченко, В. Антонович та ін.
1845 функції комітету передали Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів — науковій археографічній державній установі, організованій 1843 при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Діяла до 1921 на базі університету, потім увійшла до складу Археографічної комісії ВУАН. Містилася в центральній частині будинку університету на четвертому поверсі, над бібліотекою. Великі засідання відбувалися в актовій залі. Ініціаторами створення комісії виступили М. Максимович і генерал-губернатор Д. Бібіков. Голови: М. Писарєв (1843, фактично 1845—48), М. Судієнко (1848—57), М. Юзефович (1857—89), В. Вельямінов—Зернов (1889—1904), В. Іконников (1904—21); віце-голови — С. де Шодуар (1843—58), М. Іванишев (1859—65); головні редактори: М. Іванишев (1861—63), В. Антонович (1863—82), М. Владимирський— Буданов (1882—1916), М. Ясинський (1916—21). Впродовж свого існування комісія скомплектувала величезні колекції цінного актового і документального матеріалу, головним чином з історії Правобережної України, які зберігалися в Центральному архіві давніх актів, заснованому 1852—54. Архів розміщувався у великій залі університету та в чотирьох кімнатах на третьому поверсі (аудиторії № 328 і 329). Комісія видала ряд важливих матеріалів з української історії, археології, палеографії, картографії тощо. Членами комісії були відомі вчені, краєзнавці, громадсько-політичні і культурні діячі: В. Антонович, М. Берлинський, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, С. Голубєв, М. Довнар- Запольський, В. Завитневич, М. Іванишев, В. Іконников, І. Каманін, В. Кордт, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, П. Лебединцев, О. Левицький, М. Максимович, І. Малишевський, А. Метлинський, П. Павлов, М. Петров, М. Стороженко, В. Щербина та ін.
1845—47 з комісією співпрацював Шевченко Тарас Григорович (1814—61) - поет, художник, мислитель, громадсько-політичний діяч. Член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів з 1845 і Кирило-Мефодіївського братства у 1846—47. За дорученням Тимчасової комісії збирав фольклорний та історичний матеріал, брав участь в археологічних розкопках, робив замальовки. У лютому 1847 призначений вчителем малювання університету, але через арешт 24 березня 1847 до викладання не приступив.
1851—64 при університеті працювала Комісія для опису губерній Київського навчального округу, що зробила значний внесок у дослідження природи та економіки України. В її діяльності брали участь професори К. Кесслер, П. Рогович, Р. Траутфеттер та ін.
1871 - 76 при університеті діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, створений з метою вивчення географії, етнографії, економіки і статистики України. Голови — Г. Ґалаґан, з травня 1875 — В. Антонович. У діяльності товариства брали участь відомі вчені, громадсько-політичні діячі, зокрема члени київської Старої Громади: В. Беренштам, Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Лашкевич, М. Лисенко, О. Русов, П. Чубинський та ін. Відділ видав два томи «Записок» (1874—75), історичні пісні В. Антоновича і М. Драгоманова (1874—75), твори М. Максимовича у 3-х томах (1876—80); 1874 провів одноденний перепис населення Києва, того ж року організував ІІІ Археологічний з'їзд у Києві (відбувся в цьому корпусі), формував музей тощо. Згідно з Емським указом 1876, товариство було ліквідоване за звинуваченням в «українофільстві».
1873 - 1921 при університеті діяло Історичне товариство Нестора - літописця — наукове громадське формування, засноване 1873, з 1921 до 1933 — при ВУАН. На 1920 налічувало 212 членів. Товариство очолювали в різний час історики В. Антонович, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, М. Дашкевич, В. Іконников, О. Лазаревський. Займалося переважно дослідженнями з історії, археології, архівознавства, етнографії, літератури, культури й мистецтва України і Росії, проводило читання публічних лекцій, брало участь в організації III (1874) і XI (1899) Археологічних з'їздів у Києві. Видавало журнал «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца» (1879—1914, вийшло 24 вип.), опублікувало низку тематичних наукових збірників, джерельний матеріал з історії українського козацтва, соціально-економічних і правових відносин в Україні тощо.
При навчальному закладі функціонували також товариства: природодослідників (1869 — кін. 1920-х рр.), юридичне (1877—1916), акушерсько-гінекологічне (з 1885), фізико-математичне (1890—1917), фізико-медичне (1896— 1917), фізико-хімічне (1910—33), психіатричне (з 1897), сифілідологічне і дерматологічне (1900—14) та ін. (до утворення окремого медичного інституту).
Згуртування вчених у товариства сприяло розвиткові наукових досліджень, популяризації наукових знань. Товариства видавали «Записки», «Труды», наукові збірники тощо, обмінювалися ними з іншими науковими товариствами й установами, в т. ч. закордонними. 1861—1919 щомісячно виходили «Университетские известия», де друкувалися праці викладачів і кращих студентів, матеріали, які висвітлювали різні сторони діяльності навчального закладу. Головними редакторами журналу в різні часи були: В. Незабитовський, С. Ходецький, В. Іконников, А. Лобода. Демократично налаштоване студентство та передові професори брали активну участь у громадсько-політичному русі. Активно реагували студенти на польське повстання 1830—31. Оскільки серед учасників викритого в 1837—38 таємного «Товариства польського народу» були вихованці університету, уряд вдався до репресій: з березня до вересня 1839 вуз був закритий, виключено багато студентів, звільнено майже половину викладачів. Студенти Г. Андрузький, О. Навроцький, І. Посяда, випускник В. Білозерський, проф. М. Костомаров, співробітник археографічної комісії Т. Шевченко були членами нелегальної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, що виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846. Ініціаторами створення стали В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш і О. Маркович. Організації було присвоєно імена відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Ставило за мету українське національне відродження. Ідеї братства поширювалися через програмні документи, прокламації, твори Т. Шевченка, популярні книжки, лекції в навчальних закладах, влаштування початкових шкіл для простого народу тощо. У березні 1847 товариство було викрито, його членів заарештовано і засуджено. Т. Шевченка віддали в солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. У Шліссельбурзьку фортецю на три роки було ув'язнено М. Гулака, на один рік — М. Костомарова, на півроку у В'ятську в'язницю — О. Навроцького. Інших членів вислано у віддалені губернії під нагляд поліції з забороною вертатися в Україну. В університеті встановлено суворий нагляд за студентами. Проте і в умовах поліцейських переслідувань краща частина студентів і викладачів продовжувала боротьбу проти самодержавно-кріпосницького ладу.
У період пожвавлення громадсько - політичного життя в країні у 1850— 60-х рр. створювалися громади, земляцтва, революційні гуртки, члени яких об'єднувалися за національними чи територіальними ознаками, спільністю політичних поглядів.
Київський університет став центром діяльності Харківсько-Київського таємного товариства — одного з перших нелегальних політичних гуртків в Україні. Засноване 1856 у Харкові, в 1857 - 60 діяло в Києві. 1857 налічувало 40 членів, у кін. 1859 — 100. Ставило за мету політичний переворот з метою зміни політичного ладу Російської імперії на республіканський, ліквідацію кріпацтва. Частина членів дотримувалася більш поміркованих поглядів і відстоювала ідею встановлення конституційної монархії. Головним засобом боротьби визнавало пропаганду своїх ідей серед різних верств населення, створення розгалуженої конспіративної організації. Основне ядро складали первісно студенти Харківського університету. Після студентських заворушень у квітні 1858 проти свавілля адміністрації, в яких брали участь і члени товариства, більшість з них було виключено з вузу. В 1858—59 одинадцять діячів переїхали до Києва, де продовжили навчання в університеті та політичну роботу. Провідні діячі — Я. Бекман, П. Єфименко, П. Завадський, М. Муравський, В. Португалов та ін. Діяльність організації полягала в написанні й поширенні листівок, памфлетів, прокламацій з антиурядовою критикою, заборонених творів О. Герцена, П. Лаврова, Т. Шевченка, виданні нелегальних журналів «Свободное слово» (в Харкові) і «Гласность» (в Києві), переписуванні й поширенні видань О. Герцена і М. Огарьова. До видавців у Лондон їздили члени товариства, листувалися з ними. Було встановлено контакти з таємними гуртками в Києві, Одесі, Харкові, Херсоні, Москві і Санкт-Петербурзі.
З ініціативи студентів та професора історії П. Павлова, за підтримки попечителя Київського навчального округу в 1858—61 М. Пирогова в Києві у приміщенні Києво-Подільського дворянського училища 11 жовтня 1859 було відкрито першу недільну школу для робітників і ремісників. Невдовзі таких шкіл у місті стало десять (одна — в університеті), вони набули поширення і в Росії. Заняття проводилися переважно рідною мовою. Члени товариства викладали в них і проводили пропагандистську діяльність. У липні—серпні 1859 Т. Шевченко зустрічався з організаторами і вчителями цих шкіл в Києві, спеціально склав для них «Букварь южнорусский». В січні—лютому 1859 активних діячів заарештовано (загалом — 22 особи), п'ять з них засуджено на заслання. Деякий час по тому товариство продовжувало діяльність, впродовж 1861—63 частина його членів увійшла до складу українських громад, інша — до народницької організації «Земля і воля».
Студент університету В. Антонович виступив у 1850-х рр. ідеологом т. зв. хлопоманства — народницько-культурної течії інтелігенції, яка прагнула зближення з народом. Серед основоположників руху були також студенти П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський та ін. Хлопомани ставили за мету піднести освітній і культурний рівень простого народу. Вони брали участь у діяльності недільних шкіл, організовували мандрівки по Україні, співпрацювали з редакцією журналу «Основа» тощо. Внаслідок репресій з боку російського уряду, що посилилися після Валуєвського циркуляру 1863, вони припинили діяльність. Більшість учасників пізніше брала участь у діяльності Громад.
Ядром Київської громади, створеної в 2-й пол. 1861, стали студенти, викладачі недільних шкіл: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський та ін. Громадівці проводили широку культурно-просвітницьку діяльність.
У 1870—80-х рр. студенти брали участь в народницькому русі, підтримували зв'язки з гуртком В. Осинського та ін.
8 вересня 1884 під час святкування 50-річного ювілею закладу студенти влаштували мітинг протесту проти реакційного університетського статуту 1884. З вересня 1884 до січня 1885 університет знову було закрито, понад 60 студентів виключено, деяких з них передано до суду. На поч. 1891 студенти Б. Ейдельман та Я. Ляховський організували гурток з вивчення теорії марксизму.
1890 - 93 студенти університету В. Боровик, М. Міхновський, В. Самійленко, Є. Тимченко та інші були активними членами «Братерства тарасівців» — нелегальної громадської організації національно-визвольного напряму, утвореної з ініціативи В. Боровика, Б. Грінченка, І. Липи і М. Міхновського в м. Каневі (під час відвідин могили Т. Шевченка). «Братерство» ставило за мету активну національно-культурну діяльність (поширення української мови, пропаганда творчості Т. Шевченка); його політичні принципи — боротьба за визволення української нації з-під російської влади, автономія народів Російської імперії, повалення самодержавства і встановлення соціально справедливого державного ладу. Керівництво організації перебувало в Харкові. 1891 керівний осередок розгромила царська охранка, окремі гуртки діяли до 1898.
1893 - 94 активно діяла «Українська студентська громада», яку очолював студент університету В. Доманицький. У березні 1897 відбулися масові демонстрації по всій країні, викликані самогубством петербурзької народниці М. Вєтрової. Рада об'єднаних київських студентських земляцтв видала прокламацію про цю подію. 1898 та 1899 відбулися два з'їзди представників українських студентських громад. У ці ж роки студенти масово підтримали Всеросійський студентський страйк. У грудні 1900 вони протестували проти введення реакційних «Тимчасових правил для студентів». За розпорядженням міністра народної освіти у січні 1901 183 студентів університету віддано в солдати (серед них був майбутній вчений-літературознавець С. Маслов). Студентство всієї країни відгукнулося на цей акт свавілля адміністрації політичними демонстраціями.
Революційні події 1905—07 знайшли відгук у студентському середовищі: в університеті поширювалися прокламації, відбувалися сходки та демонстрації. 12 жовтня 1905 в актовій залі проходив двотисячний мітинг залізничників під головуванням соціал-демократа О. Шліхтера, на якому були присутні й студенти вузів Києва. 15 лютого 1907 з ініціативи студентської громади відбулися тритисячні збори, на яких одностайно було ухвалено рішення про відкриття кафедр української мови та історії. Професори А. Лобода та В. Перетц започаткували викладання української мови й літератури, яке було заборонено з наступом реакції.
25 лютого 1914 студенти університету, як і інших вузів Києва, брали участь у загальноукраїнських демонстраціях і мітингах з нагоди святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
1917 після повалення самодержавства студенти й частина викладачів брали активну участь у революційних подіях. Разом з робітничими дружинами вони роззброювали у Києві поліцію, захоплювали жандармські управління, входили до студентської фракції Київського комітету РСДРП. Студент університету В. Довнар-Запольський, обраний членом Київського комітету РСДРП(б), керував робітничими загонами Шулявки. У квітні 1917 аудиторія № 12 була оголошена робітничим і солдатським клубом, що проводив агітацію за встановлення влади Рад.
Після заснування у березні 1917 Української Центральної Ради та утворення українських національних партій значна частина студентів і викладачів університету брала активну участь в Українській революції 1917—20 й відродженні української державності.
УЦР очолив вихованець київського університету, відомий історик і громадський діяч М. Грушевський. Серед членів УЦР, діячів Української Народної Республіки доби УЦР і Директорії, Української Держави було багато випускників та викладачів університету, зокрема: С. Єфремов (заступник голови УЦР), Д. Антонович (генеральний секретар морських справ УНР), М. Василенко (голова Ради міністрів, міністр народної освіти Української Держави), К. Василенко (генеральний секретар праці), А. Лівицький (заступник голови Директорії УНР, міністр юстиції та закордонних справ УНР), В. Науменко (член УЦР, куратор Київської шкільної округи), І. Огієнко (міністр освіти й мистецтв, міністр ісповідань УНР), Є. Онацький (секретар УЦР), В. Прокопович (міністр народної освіти УНР, го¬лова Ради міністрів Директорії УНР), І. Стешенко (генеральний секретар освіти УНР), С. Шелухин (міністр судових справ, генеральний суддя УНР) та ін.
Студенти університету були серед загиблих юнаків, які вступили у січні 1917 в нерівний бій з більшовиками на захист УНР на залізничній станції Крути.
За часів УЦР паралельно з Університетом св. Володимира почав діяти Український народний університет з українською мовою викладання. Його урочисте відкриття у складі трьох факультетів (історико-філологічного, фізико-математичного та юридичного) відбулося 5 жовтня 1917 в приміщенні Педагогічного музею. Заняття проводились у вечірні години в аудиторіях, наданих Університетом св. Володимира. Очолював навчальний заклад Ганицький Іван Михайлович (1879—1921) — математик і механік, професор Київського політехнічного інституту (1915— 18), товариш генерального секретаря торгу і промисловості уряду УНР (1918). Був ректором і професором механіки (жовтень 1917 — серпень 1919). Викладали в народному університеті переважно професори і доценти Університету св. Володимира: Д. Граве і М. Кравчук (математику), О. Грушевський (історію українського народу), Б. Кістяківський (політекономію), Й. Косоногов (фізику), І. Огієнко (історію української мови), Г. Павлуцький (історію українського мистецтва), І. Свєнцицький (загальне слов'янознавство), Ф. Сушицький (історію української літератури) та ін.
За Української Держави гетьман П. Скоропадський підписав закон від 17 серпня 1918, згідно з яким народний університет було реорганізовано в Український державний університет, який існував до 1 червня 1919. Очолював вуз Сушицький Феоктист (Теоктист) Павлович (1883—1920) — історик літератури, заступник генерального секретаря освіти УНР (1917—18), голова (1920) і керуючий над працями (з 1919) Археографічної комісії УАН. Закінчив історико-філологічний факультет 1911, стипендіат для підготовки до професорського звання до січня 1915, з того ж року — приват-доцент кафедри російської мови і словесності, з осені 1917 читав лекції з української літератури; професор Українського народного університету в 1917—18; ректор і професор Українського державного університету в липні 1918 — лютому 1919.
Крім вищезазначених, у вузі викладали Д. Багалій, М. Василенко, М. Грунський, А. Кримський, А. Лобода та ін. Спочатку навчальний заклад містився у приміщенні Миколаївського артилерійського училища, в листопаді 1918 повернувся до головного будинку Університету св. Володимира. 1 червня 1919 постановою Ради комісарів вищих навчальних закладів м. Києва обидва заклади об'єднано в єдиний вуз — Київський університет.
Серед викладачів вузу працювало багато відомих учених і педагогів, зокрема й випускників цього навчального закладу.