Житловий будинок 1875–78, в якому містилися склад-магазин і фабрика музичних інструментів Ї́ндржиха (Ге́нрих-Ігна́тій Ігна́тійович) Ї́ндржишека, перший у Києві постійний «Художній салон», Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка та Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка- Карого, в яких працювали і навчалися відомі діячі культури, проживав Бажан М. П.

Хрещатик, 52

Споруджено за проектом архітекторів О. Гросса та В. Ніколаєва як прибутковий будинок. Проект реалізовано лише частково. Помпезна, вирішена в бароково-ренесансних формах будівля проектувалась як наріжна на перетині вул. Хрещатик і бульв. Бібіковського (тепер – Т. Шевченка) та виходила на пл. Бессарабську, до якої, за проектом, був звернений центральний, пишно декорований вхід. Триповерховий об'єм з торговельними приміщеннями на підвищеному першому поверсі композиційно членувався на дев'ять частин, позначених на фасаді. Кожна частина, увінчана аттиком, включала п'ять віконних прорізів у верхніх поверхах і дві вітрини, що фланкували вхід, – у нижньому. У складному за конфігурацією плані передбачалася наявність двох квадратних внутрішніх двориків. 
У реалізованому вигляді композиційне рішення втратило логічну завершеність, тому що було побудовано лише фрагмент будівлі з боку вул. Хрещатик. Високий перший поверх поділено на два, втрачено завершення аттиків, добудовано четвертий поверх. Чотириповерховий з підвалом, на бутовому фундаменті, цегляний, тинькований, у плані близький до прямокутного. Планування – коридорне. Перекриття дерев'яні, покрівля бляшана.
Вирішення фасаду в цілому відповідає проектному задуму. Кожна композиційна частина та його центральна вісь виділені пілястрами й акцентовані аттиками, фасад розчленовано на яруси горизонтальними поясами розвинених міжповерхових карнизів. Пишне пластичне оздоблення фасаду викликає асоціації з бароко.
Будинок – цінний зразок житлової споруди доби історизму. Використовувався як прибутковий, приміщення здавали в оренду. Деякий час у будинку містилися казарми, домова церква Херсонського піхотного полку, на поч. 20 ст. на другому поверсі було обладнано сінематограф.
1885–1908 у будинку містилися найбільший у Києві магазин-склад «Депо», майстерня і фабрика музичних інструментів Їндржишека Генріха-Ігнатія Ігнатійовича – підприємця, купця 2-ї гільдії. Був членом Київської міської думи, головою Чеського доброчинного і просвітницького товариства ім. Я.-А. Каменського. 1882 почав торгувати музичними інструментами, 1885 заснував майстерню з лагодження музичних інструментів і виготовлення різноманітних струнних інструментів балалайок, скрипок, віолончелей, гітар тощо, з 1887 – ручних гармонік, пізніше – плют- і фісгармоній. Попит на останні був великий, оскільки у церковнопарафіяльних школах і народних училищах було впроваджено обов'язкове навчання співу. За їх виготовлення купець був нагороджений медаллю на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді (1895) і малою срібною ме-даллю на Київській сільськогосподарській і промисловій виставці (1897). У кін. 19 ст. фабрика мала відділення в Тулі та Баку. 1902 Г.-І. Їндржишек відкрив у магазині нотний відділ. У серпні 1908 магазин було закрито, через рік відкрито на вул. Хрещатик, 41 (будинок не зберігся). 1911 Г.-І. Їндржишек виступив співзасновником товариства для виробництва платівок «Екстрафон» на фабриці, побудованій в Києві на Шулявці 1910–11 (сучасна вул. Смоленська, 31/33; не збереглася). Перша записана і виготовлена в Україні грамплатівка з'явилась у листопаді 1911, рівно через рік фабрика випустила платівку з українськими піснями, у т. ч. на слова Т. Шевченка. Поступово підприємство стало найбільшим у своїй галузі в Російській імперії, воно випускало під час 1-ї світової війни бл. 500 тис. платівок на рік. Остання згадка про фабрику належить до жовтня 1919, коли власник застрахував її.
4–30 листопада 1908 у приміщенні колишнього магазину Г.-І. Їндржишека відбулася виставка картин сучасних російських художників «Ланка» (групи «Вінок» та «Золоте руно»), яку влаштувала художниця О. Екстер за участю М. Кульбіна. В експозиції були представлені твори російських художників-модерністів: В. Бурлюка, Н. Гончарової, О. Екстер, М. Ларіонова, А. Лентулова, О. Матвєєва. О. Екстер запросила до участі в ній українських художників – Є. Агафонова, В. Баранова-Россіне, О. Богомазова, К. Костенка, Є. Прибильську. Крім картин, експонувалися меблі, годинники, вишивка. Кожен відвідувач разом з каталогом одержував брошуру «Голос імпресіоніста – на захист живопису». 16 листопада в приміщенні виставки відбувся «Вечір сучасної лірики (вірші, проза, музика)» у виконанні авторів, після закриття – аукціон творів.
В лютому 1914 в будинку відкрився перший у Києві постійно діючий «Художній салон», в якому мали експонуватися виставки вітчизняного і зарубіжного мистецтва. Перша виставка, що експонувалася до березня, репрезентувала твори українських і польських митців: М. Бурачека, В. Галімського, В. Кричевського, В. Коссака, Я. Мальчевського, В. Маслянникова, І. Селезньова, Я.-Г. Станіславського та ін. Наступна виставка – одного з найбільших художніх об'єднань поч. 20 ст. «Союзу російських художників» представляла твори А. Архипова, І.Бродського, А. Васнецова, А. Голубкіної, М. Клодта, С. Коньонкова, К. Коровіна, М. Мурашка і А. Рилова.
З 1904 у будинку містився Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, створений на основі Музично-драматичної школи М. Лисенка (заснована 1904, з 1913 – ім. М. Лисенка). Спочатку навчальний заклад діяв на сучасній вул. Ярославів Вал, 15 (будинок не зберігся), 1918 школу перетворено на інститут, 1920 переведено на вул. Володимирську, 45, 1921 у цей будинок переведено драматичне відділення – всю установу.
Готував музикантів-виконавців, педагогів, керівників професійних і самодіяльних музичних колективів. 1928 інститут об'єднали з музичним технікумом (створений 1925 на базі консерваторів), він дістав назву Вищий музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка і став єдиним в Києві вищим навчальним закладом музично-драматичного профілю.
Станом на 1928 інститут мав три факультети. Інструкторсько-педагогічний готував композиторів, співаків, піаністів, скрипалів, віолончелістів і контрабасистів, музикантів-виконавців на всіх інструментах симфонічного оркестру, викладачів музично-теоретичних дисциплін, історії музики, етнографії, музикознавців, робітників музичної преси, керівників музвиховання для дитячих садків і будинків, трудових шкіл (більшість фахівців готувалися як педагоги-виконавці). Диригентський мав відділи диригентів-хормейстерів і диригентів симфонічного оркестру. Факультет драми готував режисерів професійних, клубних і сільбудівських театрів та педагогів для драматичних студій і технікумів. При інституті діяли дворічні курси диригентів духових оркестрів (військових і клубних) і сім лабораторій: вокальна, фортепіанної гри, смичкових інструментів, хорова, театр читця, музичного виховання дітей, художнього слова. Термін навчання – чотири роки, на хормейстерському й оркестрово-духовому відділенні – три роки.
У 1922/23 навчальному році у приміщенні інституту під керівництвом Леся Курбаса працювала група акторів, на базі якої було створено Мистецьке об'єднання «Березіль» і київську студію «Березіль». Контингент учнів цієї студії повністю склався зі студентів старших курсів драматичного факультету. Незабаром весь педагогічний склад студії «Березіль» було запрошено у штат інституту, український відділ драматичного факультету очолив Лесь Курбас.
У цьому приміщенні в інституті працювали відомі діячі культури:
34 – Беклемішев Григорій Миколайович (1881–1935) – піаніст, педагог, заслужений професор УСРР (з 1926). В інституті викладав історію музики, практику фортепіанної гри.
30 – Бердяєв Валеріан Валеріанович (1885–1956) – диригент, педагог; диригент Маріїнського театру (з 1908), опери Народного дому в Санкт-Петербурзі (з 1913), оперний (з 1916) і симфонічний (з 1918) диригент у Харкові, диригент симфонічного оркестру ім. М. Лисенка та оркестру оперного театру в Києві (з 1919), головний диригент симфонічного оркестру Ленінградської філармонії (1924–25), Одеської державної опери (1926–27), Київської державної академічної опери (1927–28). З 1930 жив у Польщі. У цьому інституті викладав техніку диригування, оркестровий ансамбль, професор.
1921–34 – Бертьє Давид Соломонович (справж. – Ліфшиць; 1882–1950) – скрипаль, диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1938), заслужений професор УСРР (з 1932), директор симфонічного оркестру Київської консерваторії (1939–41). В інституті працював з 1918, професор, викладав практику смичкової гри і смичкового ансамблю.
1925 – Буцький Анатолій Костянтинович (1892–1965) – музикознавець, композитор, педагог, викладач (з 1925), професор (з 1935) Ленінградської консерваторії. Випускник Музично-драматичної школи М. Лисенка, один з організаторів цього інституту в 1918, його викладач з 1920, директор інституту в 1920–24, вів класи композиції і фортепіано.
1928 – Вериківський Михайло Іванович (1896–1962) – композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1944); співзасновник, член правління і голова Товариства ім. М. Леонтови- ча (1921–28), диригент Київського (1926–28) і Харківського (1928–35) театрів опери та балету, викладач Київської консерваторії (1935–60, професор з 1946). У цьому інституті викладав техніку диригування, професор.
1925–34 – Вільконський Стефан (Станіслав) Владиславович (1870–1963) – віолончеліст, педагог, заслужений артист УРСР (з 1950), викладач (з 1934) і професор (з 1945) Київської консерваторії. Викладав у цьому інституті струнний ансамбль, професор.
1921–30 – Вольська Надія Василівна (1871 – після 1930) – піаністка, викладач і концертмейстер Музично-драматичної школи М. Лисенка (з 1911). Викладала в інституті практику фортепіанної гри, акомпанемент (з 1918).
У 1920-х рр. – Вольф-Ізраель Михайло Олександрович (1870–1934) – скрипаль, диригент, педагог; концертмейстер оркестру Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі (1890–1912), концертмейстер оркестру і диригент Київської державної академічної опери (з серед. 1920-х рр.), художній керівник струнного квартету при Всеукраїнському товаристві революційних музикантів (1926–32). Викладав у цьому інституті практику струнної гри.
1928 – Вонсовська Олена Миколаївна (1858–1942) – скрипачка, педагог, викладач Музично-драматичної школи М. Лисенка (з 1904), директор школи (1912–15), її викладач (до 1918), перша виконавиця багатьох скрипкових творів М. Лисенка, з яким разом концертувала. В інституті працювала з 1918. З 1928 жила в Ленінграді.
1933 – Гаєвський Григорій Парфе- нович (1872–1933) – режисер, театральний художник; режисер київських театрів: «Соловцов» (1907–08, 1911 – 12), Українського національного (1917–18), Другого ім. Леніна (1919), Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (1920). Викладав у цьому інституті механіку сцени, режисуру, професор.
1934 – Гозенпуд Матвій Якимович (1903–61) – композитор, піаніст, педагог, професор Київської (1935–49), Алма-Атинської (1951–52) та Новосибірської (1953–61) консерваторій. Викладав у цьому інституті практику фортепіанної гри.
1930–34 – Городовенко Нестор Феофанович (1885–1964) – хоровий диригент, педагог, заслужений артист Республіки (з 1926); художній керівник і головний диригент капели «Думка» (1920–36), диригент Українського ансамблю пісні й танцю (1937–42), Української народної хорової капели (1942–43), хору ім. М. Леонтовича у Львові (1943–44), керівник українського хору в Монреалі (Канада; з 1949). У цьому інституті керував диригентським відділенням.
1934 – Грінченко Микола Олексійович (1888–1942) – мистецтвознавець, фольклорист, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1941), професор Київської консерваторії (1934–37), науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УРСР (з пропуск в тексті, директор Інституту народної творчості і мистецтв (1942, тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського). Викладав в інституті музетнографію хору, історію музики, професор, директор (1924–28), звільнений з посади і заарештований з політичних причин, згодом звільнений.
Бл. 1921–24 – Дейч Олександр Йосипович (1893–1972) – письменник, літературознавець, театрознавець, критик; редактор журналу «Куранты» (1918–19, Київ). Працював у цьому інституті лектором.
У 1920-х рр. – Долина Павло Трохимович (1888–1955) – актор, режисер Молодого театру (1918–19), «Кийдрамте» (1920–21), «Березоля» (1922–27), працював на Одеській кінофабриці (1925–29), в «Українфільмі» (1929–40), директор Київського музею театрального мистецтва. 1924 – декан драматичного факультету цього інституту.
1934 – Євтушенко Дометій Гурійович (1893–1983) – вокальний педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1943); професор Київської консерваторів (з 1939). Випускник цього інституту (1927).
1930 – Золотарьов Василь Андрійович (справж. – Куюмжі; 1872–1964) – композитор, педагог, народний артист БРСР (з 1949), викладач Московської (1909–18, з 1918 – професор), Кубанської (1920–24), Мінської (1933– 41) консерваторій. Викладав у цьому інституті гармонію, теоретичні композиції, контрапункт, професор.
1928 – Ігнатович Гнат Гнатович (1898–1978) – режисер, актор, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1960); актор театру «Березіль» (1922– 25), Київської кіностудії художніх фільмів (1934–46), головний режисер Закарпатського українського музично-драматичного театру в м. Ужгород (1946–63, з перервою), викладач Харківського музичного-драматичного інституту (1928–34). У цьому інституті – викладач системи, декан факультету драми (1924–25), професор.
1926 – Інкіжинов Валерій Іванович (1895–1973) – актор, режисер кіностудій «Пролеткино», «Совкино», «Востоккино», театру «Березіль» у Харкові (1926–30). 1931 емігрував у Францію, кіноактор. Викладав акторську майстерність.
34 – Косенко Віктор Степанович (1896–1938) – композитор, піаніст, педагог, професор Київської консерваторів (1934–38). З 1932 – професор інституту.
26 – Курбас Лесь (Олександр-Зенон Степанович; 1887–1937) – режисер, актор, теоретик театру, драматург, перекладач, народний артист Республіки (з 1925); засновник трупи «Тернопільські театральні вечори» (1915– 16), Молодого театру в Києві (1916–19), Київського драматичного театру («Кийдрамте», 1920–21), театру «Березіль» (1922, його художній керівник до 1933; з 1935 – Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка). Репресований, розстріляний на Соловках. Керував українським відділом драматичного факультету, викладав акторську майстерність.
У 1920-х рр. – Лисенко Мар'яна Миколаївна (1887 – 1946) – музикант. Дочка М. Лисенка. Викладала практику фортепіанної гри.
1934 – Луфер Абрам Михайлович (1905–48) – піаніст, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1947), директор (1934–41, 1944–48) і професор (з 1935) Київської консерваторії. Закінчив цей інститут 1928.
1934 – Любомирський Григорій Львович (1865–1937) – музикознавець, композитор, педагог, викладач теорії музики і композиції Музично-драматичної школи М. Лисенка (1904–18), професор Київської консерваторів (1934–37). Професор цього інституту з 1918, викладав аналіз музичних форм та голосів.
1925–34 – Лятошинський Борис Миколайович (1895–1968) – композитор, педагог, народний артист УРСР (з 1968); професор Київської (з 1935) і Московської (1935–38 і 1941–44) консерваторій. У цьому інституті викладав інструментовку, аналіз музичних форм, гармонію, професор.
1926 – Мар'яненко Іван Олександрович (справж. – Петлішенко; 1878– 1962) – актор, режисер, педагог, народний артист СРСР (з 1944); актор труп М. Кропивницького (1885–88), О. Суслова (1899–1906), Ф. Волика (1903–04), Театру М. Садовського (1907– 14), керівник «Товариства українських артистів за участю М. Заньковецької та П. Саксаганського під орудою І. Мар'яненка» (1915–16), директор і режисер Українського національного театру (1917–18), актор Державного драматичного театру (1918), комісар Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (1919–23), актор театру «Березіль» (з 1923, з 1926 – в Харкові, з 1935 – Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка, працював у ньому до 1958), викладач Харківського музично-драма-тичного інституту (1944–61, з 1946 – професор). Викладав у Музично-драматичній школі М. Лисенка (з 1907, з перервами) і створеному на її основі інституті (з 1918) акторську майстерність.
1926 – Меллер Вадим Георгійович (1884–1962) – художник театру, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1942); головний художник театру «Березіль» та створеного на його основі Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (1922–46), Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (1953–59). Викладав у цьому інституті художнє оформлення вистав.
1921–34 – Муравйова Олена Олександрівна (справж. – Апостол-Кегич; 1867–1939) – оперна співачка (сопрано), педагог; солістка Великого театру у Москві (1890–1901), викладач сольного та оперного співу (1906–18), професор (з 1917) Музично-драматичної школи М. Лисенка, професор Київської консерваторії (з 1934). У цьому інституті працювала з 1918, викладала вокальне виконання, професор.
У 1920-х рр. – Опришко Микола Васильович (1898–1941) – диригент-хормейстер, бандурист; учасник (з 1928), художній керівник (1930–33) Київської капели бандуристів, засновник і керівник ансамблю бандуристів Київського радіоцентру (1935–36), ансамблю народної пісні при Донецькій філармонії (з 1938). Закінчив цей інститут, викладав у ньому гру на бандурі.
1934 – Орлов Олександр Якович (1873–1948) – диригент, народний артист РРФСР (з 1945); диригент київської опери (1925–29; 1828–29 – головний диригент), головний диригент Великого симфонічного оркестру Всесоюзного радіо (з 1930, у Москві). 1921–32 – Ревуцький Дмитро Миколайович (1881 –1941) – музикознавець, фольклорист, історик культури, перекладач, музичний діяч, один із засновників Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918), всеукраїнського Музичного товариства ім. М. Леонтовича (1921), етнографічно-фольклорної комісії і кабінету музичної етнографії при ВУАН (1922), старший науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УСРР (з 1936, тепер – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). В цьому інституті працював з 1918, викладав історію пісні, хорову і вокальну дикцію, професор. Звільнений за звинуваченням у націоналізмі.
1934 – Ревуцький Лев Миколайович (1889–1977) – композитор, педагог, народний артист УРСР (з 1942) і СРСР (з 1944), акад. АН УРСР (з 1957), Герой Соціалістичної Праці (1969), випускник Музично-драматичної школи М. Лисенка (1916), викладач (з 1934), професор (з 1935) Київської консерваторії, голова правління Спілки композиторів України (1944–48). Викладав у цьому інституті фугу й аналіз музичних форм, гармонію, професор.
1921–34 – Рулін Петро Іванович (1892–1940) – театрознавець, педагог, директор Українського театрального музею (1926–36). Працював у цьому інституті з 1920, викладав драматургію, історію театру, режисуру, професор. Розробляв програми з театрознавчих дисциплін (історія українського, російського, всесвітнього театру). Звільнений за звинуваченням у націоналізмі, 1936 репресований, загинув на Колимі.
34 – Скрипчинська Елеонора Павлівна (1899–1992) – хоровий диригент, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1957); викладач ( з 1934) і професор (з 1965) Київської консерваторії; диригент (1944–66), художній керівник і головний диригент (1964– 66) Українського національного хору ім. Г. Верьовки.
1921–23 – Сладкопєвцев Володимир Володимирович (1876–1957) – актор, педагог, письменник. Працював у цьому інституті з 1918, професор.
30 – Старицька Марія Михайлівна (1865–1930) – актриса, режисер, заслужена артистка УСРР (з 1926), викладач Музично-драматичної школи М. Лисенка (з 1904). У цьому інституті працювала з 1918, вела семінар художнього читання, професор.
1925–34 – Таранов Гліб Павлович (1904–89) – композитор, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1957); викладач (з 1934), професор Київської (з 1939) і Ленінградської (1941–50) консерваторій. Випускник цього інституту (1925). Викладав читання партитури, технічне диригування, аналіз оркестрової літератури.
26 – Тягно Борис Хомич (1904– режисер, педагог, народний артист УРСР (з 1954); режисер театру «Березіль», театрів Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Одеси, головний режисер Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької (1948–64). Закінчив інститут 1923, викладав майстерність актора.
Випускниками інституту в цьому приміщенні були відомі діячі культури. Серед них – диригенти і композитори Г. Верьовка (навчався 1918–21, закінчив екстерном 1933), К. Домінчен (1931), П. Поляков (1931); композитор Свєчников (1932); диригенти О. Климов (1928), О. Міньківський (1930), Н. Рахлін (1930), О. Сорока (1930), М. Тараканов (1926); композитор, диригент, бандурист Г. Китастий (1934); співаки І. Воликівська (1928), 3. Гайдай, К. Лаптев (1929); актори Дальський (навчався 1929–30), М. Кононенко (1925), Л. Криницька (1923), В. Магар (1934), І. Маркевич, П. Міхневич (1925), К. Осмяловська (1921), П. Сергієнко (1931), В. Харченко (1933), 3. Хрукалова (1929), Чабаненко (1930), Г. Янушевич (1928); режисери Д. Бондаренко (1928), Л. Дубовик (1925), М. Єсипенко (1930), В. Скляренко (1926), С. Ткаченко (1928); музикознавець О. Лисенко (1934) та ін.
Пропуск дати, початок речення з малої букви інститут реорганізовано: музичний факультет увійшов до складу Київської консерваторії, драматичний перетворено на Київський театральний інститут (з 1945 – Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого). Останній містився у цьому приміщенні до 1941, до 1951 – у школі на сучасній вул. Ш. Руставелі, з 1951 – знову в цьому будинку.
1961 в інституті створено кінофакультет для підготовки кадрів з кінорежисури, кінооператорства і кінознавства, який містився до 1997 у корпусі № 7 Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника, з того часу – у корпусах Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів на вул. Щорса, 18. 1965 інститутові надано приміщення на вул. Ярославів Вал, 40, навчальний процес в якому почався після ремонту 1968; у 1986 – нежитлове приміщення під навчальний корпус на вул. Яро-славській, 17/22. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2003 навчальний заклад перейменовано на Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого; Указом Президента України від 21 серпня 2004 надано статус національного.
В інституті працювали відомі діячі мистецтва: театрознавці А. Гозенпуд (1934–46), І. Піскун (директор у 1938– 39); режисери Д. Алексідзе (1968–84, професор), М. Верхацький (1952–72, професор з 1962), В. Вільнер (з 1937, професор у 1947–52), С. Данченко (закінчив 1965, викладав 1979–2001), В. Довбищенко (1947–53), І. Молостова (1967–99, професор з 1976), В. Неллі (1961–80, професор), П. Нятко (1940– пропуск), С. Ткаченко (1934–61, директор у 1961), В. Харченко (викладав з 1956, професор з 1971, проректор з навчальної, наукової та виховної роботи 1968–71); актори і режисери А. Бучма (з 1937, професор у 1940–57), М. Крушельницький (1952–63, професор), А. Скибенко (закінчив 1949, викладач з 1956, професор 1978–81), О. Соломарський (1954–78, професор), К. Хохлов (з 1939, професор у 1950–56), І. Чабаненко (директор у 1943–45, ректор у 1961–65), Г. Юра (з 1936, професор у 1946–61); актори Л. Гаккебуш (1944– 47), А. Гашинський (1980–91), П. Коваленко (1934–60), П. Сергієнко (1944– 84), К. Степанков (закінчив 1953, з того часу до 2004 – викладач, керівник майстерні кафедри акторської майстерності), Д. Франько (1947–82); артист балету Ф. Баклан (закінчив інститут 1968, викладач з 1968, професор з 1977, проректор з навчальної та виховної роботи 1978–81, ректор 1981 – пропуск); балетмейстер Б. Таїров (1936–51); співак В. Козерацький (1963–65); театральний художник М. Духновський (1947–67); кінорежисер В. Денисенко (закінчив 1956, викладач 1959–84) та ін.
Інститут закінчили відомі майстри сцени і кіно, деякі з яких починали навчання у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка: актори В. Аркушенко (1950), Ю. Березін (1941), Б. Брондуков (1965), В. Данченко (1937), В. Дашенко (1941), Н. Доценко (1936), Л. Жуковський (1949), М. Задніпровський (1950), Н. Копержинська (1946), О. Кусенко (1941), С. Олексенко (1964), М. Олексенко-Герасименко (1964), О. Омельчук (1935), В. Полінська (1936), В. Розстальний (1963), Я. Сиротенко (1975), В. Сміян-Берізка (1948), Ю. Тимошенко (1941), Д. Франько (1938), В. Цимбаліст (1952); кінорежисери В. Івченко (1937), Ф. Соболев (1953 – акторський, 1959 – режисерський факультети); режисери Ф. Верещагін (1941), М. Карасьов (1937), Б. Мешкіс; актори і режисери І. Мико- лайчук (1965), К. Параконьєв (1941) та ін.
1926 в будинку проживав Бажан Микола Платонович (1904–83) – поет, перекладач, учений, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), народний поет Узбецької РСР (з 1974), Герой Соціалістичної Праці (1974), заступник голови Ради міністрів УРСР (1943–49), голова Спілки письменників України (1953–59), головний редактор Головної редакції Української Радянської Енциклопедії (1958–83).
У роки проживання в цьому будинку навчався в Київському інституті зовнішніх відносин (1923–25), який залишив і повністю присвятив себе літературній праці. Працював репортером у київській газеті «Більшовик», згодом – літературний співробітник. Співпрацював із журналом «Глобус». Входив до складу літературної організації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), що діяла 1925–28. Очолював журнал «Кіно» (1926–29). Його поезії цього часу позначені впливами футуризму, конструктивізму, пошуками власного стилю, якому були притаманні експресіонізм, бароковість і романтичність, звернення до українських тем. Раніше мешкав на сучасній вул. Б. Хмельницького, 94. Пізніше жив на вулицях Великій Житомирській, 40, Б. Хмельницького, 68, Шовковичній, 19, Терещенківській, 5.
У будинку встановлено меморіальну дошку випускникам, викладачам і студентам інституту, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Тепер – один із корпусів Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка- Карого, на першому поверсі – торговельні приміщення [1904].

  • Автор: В'ячеслав Горбик, Світлана Дмитрук, Михайло Рибаков, Ольга Ястребова

Також на цій вулиці