Політехнічний інститут, кін 19 – 20 ст.

Просп. Перемоги, 37

Питання про відкриття у Києві вищого технічного навчального закладу порушувалося місцевими фінансовими та промисловими колами у зв'язку з потребами заводського (передусім цукрового) виробництва і сільського господарства. Пропозицію щодо організації такого закладу було внесено професором Київського університету, головою Київського відділення Російського технічного товариства (1873— 1906) М. Бунге. У жовтні 1896 її підтримав міністр фінансів Російської імперії С. Вітте під час свого приїзду до Києва. 25 листопада 1896 відбулася нарада під головуванням міського голови С. Сольського, в якій взяли участь професори університету, представники адміністрації Південно-Західної залізниці, інженери, промисловці. Було вирішено заснувати у Києві політехнічний інститут з механічним, інженерним, хімічним і сільськогосподарським відділеннями. Височайше повеління щодо його спорудження надійшло 14 березня 1897. Збиранням пожертвувань займався спеціальний Комітет, який очолив Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор О. Ігнатьєв. Кошти внесли: Міська дума, біржовий комітет, банки, товариства цукрорафінадних заводів та приватні особи, найбільші суми — підприємці Н. Терещенко, Л. Бродський, Я. Епштейн, М. Зайцев, М. Гальперін та ін. Усього зібрали бл. 1 млн. крб., бл. 2 млн. виділив уряд. Місто безкоштовно відвело територію для інститутської садиби на підвищеному плато між шосейною дорогою та залізницею.
Зі сходу ділянка межувала з садибою та цвинтарем церкви св. Марії Магдалини (у районі теперішньої станції метро «Політехнічний інститут»; ліквідовані у 1930-х рр.), з півдня — із забудовою передмістя Шулявка, з заходу — з Шулявськими дачами.
Програму розробки ескізних проектів комплексу інституту, розрахованого на розміщення чотирьох відділень (пізніше — факультетів) і 1200 студентів, підготувало Санкт-Петербурзьке товариство архітекторів. В іменному конкурсі, оголошеному 1897, брали участь сім санкт-петербурзьких та один київський архітектор (О. Кобелєв). Проекти експонувались у Києві в будинку біржі. 24 березня 1898 найкращими визнано роботи І. Кітнера, О. Кобелєва та В. Шретера. Перше місце присуджено проекту академіка архітектури І. Кітнера. Основні принципи забудови території викладено автором проекту в пояснювальній записці: «Весь інститут складається з трьох головних груп будівель, які розташовані на вершинах двох пагорбів, у т. ч. на лівому, ближче до міста, зведена буде головна будівля для інженерного, механічного та сільськогосподарського відділень, а на правому відведено місце для хімічного павільйону. Між цими двома групами споруд будуть розміщені два житлові будинки (для співробітників та професорів) зі службами. Всі ці головні будівлі розташовані на відстані 100 сажнів від шосе та відокремлені будуть від останнього насадженнями різних дерев і садовими квітниками. Позаду цих головних споруд розташовуються дослідна й електрична станції та поле для городів з фермою і скотним двором».
Будівництво було здійснено у стислі строки. Навесні 1898 проведено дослідження ґрунтів (інж. Й. Кобецький, проф. П. Армашевський) та розпочато планування місцевості; 1 червня закладено хімічний павільйон. Урочисті закладини головного навчального корпусу відбулися 30 серпня в день пам'яті імператора Олександра ІІ, ім'ям якого було названо інститут. З цієї нагоди у фундамент замурували пам'ятну мідну таблицю. 1899 зведено хімічний, 1900— 01 — головний навчальний корпус та інші споруди. Одночасно велася підготовка до створення парку КПІ, для якого замовили насіння та саджанці різноманітних порід дерев і чагарників. Розбивкою алей і доріжок керував у 1900 проф. П. Сльозкін.
До 1 червня 1900 будівельні роботи очолював І. Кітнер, який постійно проживав у Санкт-Петербурзі, під час його відсутності — київський арх. П. Реутов. Пізніше нагляд здійснював арх. О. Кобелєв, після завершення першої черги будівництва у 1902 — архітектор Політехнічного інституту В. Обремський, який обіймав цю посаду до 1925. Великий внесок у проектування та спорудження комплексу зробили також київські будівничі О. Вербицький, П. Голландський, В. Осьмак; в оформлення інтер'єрів — ск. Еліо Сала, архітектори-художники Второв, В. Риков та ін. Будівництво інституту стало практичною школою підготовки архітектурних кадрів: креслярами й оформлювачами працювали студенти інженерного відділення КПІ та інших вузів.
Підряди на виконання робіт отримали різні фірми: будівництво хімічного павільйону, житлових будинків та скотного двору було доручено київському будівельникові Л. Гінзбургу; головного корпусу та механічних майстерень — варшавській технічній конторі «Кукш і Літке»; димаря —фірмі «Фіцнер та Гампер». Замовлення на влаштування опалення та вентиляції хімічного павільйону виконали технічна контора московського Торговельного дому «В. Залеський і В. Чаплін», головного корпусу — берлінська фірма «Давид Грове».
Для будівництва використовували жовту київську цеглу, зокрема з цегельного заводу Ф. Міхельсона на Сирці. Граніт для фундаментів пожертвував І. Шеніовський — власник кар'єру з Гнівані на Вінниччині.
Офіційним документом, що засвідчив закінчення першого етапу робіт, є датований 22 квітня 1902 акт прийняття правлінням КПІ таких об'єктів: розпланована, обнесена тимчасовою огорожею й обладнана дорогами, тротуарами та електричними ліхтарями садиба інституту пл. 38 десятин з розбитими на ній парком і ділянкою дослідного поля № 1; головний цегляний корпус для механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень (з прилеглою до нього металевою заскленою оранжереєю і парниками); цегляний будинок для хімічного відділення: два цегляні житлові будинки для професорів і службовців разом з двома цегляними будівлями служб; цегляні механічні майстерні й ливарня, при них — дерев'яна льодовня, цегляний димар, дві градирні (цегляна і дерев'яна), паропровідний тунель до головного корпусу, дерев'яні повітки й будинок для робітників; окремий засклений будиночок для рослинних культур; на ділянці дослідного поля — цегляний будинок скотного двору, дерев'яний будинок завідувача і ще чотири дерев'яні будівлі (дві шопи, стайня та казарма для робітників). Основні споруди були забезпечені електроосвітленням, пароводяним опаленням, газопроводом, водогоном та каналізацією. Окрім того, інституту належало дослідне поле № 2 поблизу історичної місцевості Караваєві Дачі в Києві.
Адміністрація інституту мала намір спорудити постійну огорожу навколо садиби, звести додаткові житлові приміщення, влаштувати нову церкву (парафіяльна церква св. Марії Магдалини зі школою при ній виявилися замалими) та інші споруди.
На другому будівельному етапі (1902— 07) у східній частині садиби за проектами В. Обремського зведено будівлі студентської їдальні та приймальної палати (амбулаторії), у 1910 — два нові житлові будинки № 3 і № 4 (тепер № 4 і № 5) для професорсько-викладацького складу і службовців. 1914 садиба КПІ включена у межі Києва. Із 38 десятин (40,5 га) її загальної території 2 десятини (2,1 га) були зайняті забудовою, 12 десятин (13 га) — витягнутою вздовж шосе парковою смугою, 8 десятин (8,6 га) — дослідним полем № 1 і ботанічним садом. Бл. 16 десятин (17 га) залишалися вільними й використовувалися під шляхи, сквери, спортивні майданчики тощо. Організація території відзначалася чітким зонуванням, орієнтацією всіх споруд за сторонами світу на основі перпендикулярно-перехресної системи планування. Парадний фронт забудови на лінії вододілу утворили головний навчальний корпус, хімічний павільйон і встановлені між ними житлові будинки № 1 і № 2, що намітили майбутню поперечну планувальну вісь, яка тепер виходить на «Площу знань». У тилу головного будинку в центрі розташований комплекс механічних майстерень з приміщеннями електростанції, котельні й окремим ливарним корпусом; біля бічних крил був ботанічний сад з оранжереями (на збереглися). У затиллі проходу між житловими будинками № 1 і № 2 стояли напівпідземна льодовня і службовий будинок з пральнею, коморами тощо (розібрані 1975); за хімічним павільйоном — газгольдер і кілька допоміжних будівель (не збереглися). Дослідне поле № 1 на південно-західному схилі включало городи, скотний двір з вигоном, розсадник, ділянку метеостанції і ще кілька окремих споруд. З цього комплексу вцілів тільки будинок скотного двору. Окрему групу в пониженій східній частині садиби утворили споруди другої черги будівництва — студентська їдальня, амбулаторія, триповерхові житлові будинки № 3 і № 4 (тепер № 4 і № 5). Архітектура комплексу Політехнічного інституту вирішена у пропагованому
І. Кітнером цегляному стилі з використанням мотивів романсько-готичної архітектури (перша черга будівництва) та стилю модерн (друга черга). Єдність стилю та матеріалів надала різним за функціями корпусам рис ансамблевості. Завдяки включенню до композицій будівель виразних вінцевих елементів (вежок, щипців, ступінчастих аттиків, димарів) та розміщенню споруд на високих відмітках рельєфу інститутське містечко сприймалось як мальовничий архітектурний ансамбль, що панував над навколишньою місцевістю.
У роки 1-ї світової війни та Української революції багато приміщень інституту використовувалися під військові шпиталі, казарми, майстерні для виготовлення зброї, розміщення бойових штабів. Деякі будівлі зазнали пошкоджень: 20 жовтня 1914 сталася пожежа в актовій залі головного корпусу, 22 червня 1916 – вибух у хімічному павільйоні. З 1918 приміщення поступово звільняли від військових і оборонних функцій. У цей час почали втілювати висунуту ще 1903 пропозицію про створення артезіанського водопостачання, автономного від міського водогону: 1917 технік Р. Ней отримав підряд на буріння свердловини завглибшки 170 м, 1919 здійснено пробне відкачування води й зведення над артезіанським колодязем басейну-павільйону (не зберігся). Того ж року розширено механічні майстерні.
У 1922—23 проведено ремонтно-відбудовчі роботи у більшості будівель, зокрема, відновлено актову залу в головному корпусі. Тоді ж територію інституту збільшено на 60 десятин (65 га). В кін. 1920-х рр. здійснено наміри упорядників КПІ щодо влаштування студентських гуртожитків — у західній частині садиби зведено два триповерхові будинки (сучасна вул. Академіка Янгеля, 1/37 і 5; тепер навчальний корпус № 8 і гуртожиток № 1, капітально реконструйований у 1950-х рр.) . У кін.
1920 — на поч. 30-х рр. зроблено прибудови до хімічного і головного корпусів, поза межами садиби з'явилися інші гуртожитки (вул. Академіка Янгеля, 16/2 і 22).
Значного розвитку комплекс КПІ набув після Великої Вітчизняної війни. 1948 укладено проектне завдання на його відновлення та реконструкцію, відповідно до якого споруджено декілька нових навчальних і допоміжних будівель, зокрема, у межах історичної садиби — навчальний корпус № 12 (сучасна вул. Політехнічна, 16/9) і шестиповерховий гуртожиток (вул. Академіка Янгеля, 7).
Наймасштабніше будівництво здійснено в кін. 1970—80-х рр. Проект комплексної реконструкції КПІ розробив сформований 1975 авторський колектив у складі архітекторів В. Довгалюка, О. Думчева, О. Зикова, В. Крючкова, В. Лиховодова, В. Сидоренка та інженерів Л. Вовк і Е. Назаренка. На першому етапі пропонувалося надбудувати головний і допоміжні корпуси. Але цей шлях реконструкції не вирішував проблем кардинального збільшення приміщень. Крім того, у зазначені роки прийшло усвідомлення історико-архітектурної цінності ансамблю КПІ: 1975 спорудам кін. 19 — поч. 20 ст. надано статус пам'яток історії, 1982 — пам'яток архітектури місцевого значення. В зв'язку з цим авторська група розробила новий варіант проекту, за яким майже недоторканий історичний ансамбль доповнювався новим архітектурним комплексом «Площі знань». Передбачався також активний розвиток будівництва на прилеглих до історичної садиби південно-західних територіях.
Найвиразнішою частиною забудови, створеною на останньому будівельному етапі, є прямокутна у плані «Площа знань», розпланована в глибині історичної садиби на поперечній осі, що проходить між старими житловими будинками № 1 і № 2 (автори проекту площі — архітектори В. Довгалюк,
В. Лиховодов, В. Петров, інж. П. Гайко). Під час прокладання наскрізного проходу від неї до просп. Перемоги знесено дві первісні споруди (службовий будинок і льодовню). За загальним задумом, площа — величезний майдан-курдонер для проведення масових заходів. У глибині курдонера споруджено восьмиповерховий навчально-лабораторний корпус загальнотехнічного факультету (№ 7), в його центрі — прохід у зону факультетських корпусів, розташованих у пониженій частині території вздовж вул. Політехнічної. Влаштована по рельєфу система внутрішніх сходів забезпечує транзитний наскрізний прохід. Планування корпусу побудовано на поздовжньому коридорі завширшки 3,2 м, обабіч нього — аудиторії (по 24 на кожному поверсі). Вертикальний зв'язок здійснюється через центральні та бічні сходи, а також за допомогою швидкісних ліфтів (архітектори В. Довгалюк, В. Лиховодов, В. Петров, інж. Л. Вовк).
На західному боці площі розташований корпус науково-технічної бібліотеки – найоригінальнішої за архітектурним задумом інститутської споруди 1980-х рр., що складається з двох об'ємів: бібліотеки та восьмиповерхового блоку книгосховища з майже глухими поверхнями стін (архітектори О. Зиков, В. Кисейко, В. Лиховодов, інж. Д. Ганелін).
Східну частину «Площі знань» формує палац культури із залою на 1750 місць. Будівля складається з чотирьох гранчастих призматичних об'ємів, розташованих ступінчасто, та вхідної групи приміщень у прямокутному в плані стилобаті — з боку площі. Залу запроектовано на 2,8 м нижче від рівня площі (архітектори В. Безвіконний, В. Довгалюк, В. Лиховодов, інж. Є. Кунда).
Усі споруди, які утворюють «Площу знань», вирішено в лаконічних формах функціоналізму, облицьовано білим інкерманським каменем, що надає єдності різноманітним за об'ємно-просторовим вирішенням будівлям.
Серед комплексів і споруд 1970— 80-х рр. поза межами первісної садиби інституту — група дванадцятиповерхових студентських гуртожитків на вул. Борщагівській, 144, 146 та 148, великий спортивний комплекс на вул. Нижньо-Ключовій, навчальні корпуси № 19, № 21, № 24 у кварталі між вулицями Борщагівською і Політехнічною.
Нині комплекс інституту займає площу понад 100 га і включає двадцять вісім навчальних і лабораторних корпусів, науково-технічну бібліотеку, палац культури, спортивні споруди, двадцять студентських гуртожитків і шість житлових будинків професорсько-викладацького складу та службовців, їдальню, поліклініку, дитсадок й інші установи. 1988 авторський колектив проекту комплексної реконструкції КПІ був відзначений Державною премією УРСР у галузі архітектури. Архітектурний ансамбль історичного ядра Політехнічного інституту кін.
19 — поч. 20 ст. є унікальним зразком застосування прогресивних тенденцій у спорудженні нового типу спеціалізованих навчальних будівель з відкритими подвір'ями. Розташування інституту на околиці великого міста, віддаленість корпусів від шосейної дороги стали втіленням нових принципів містобудування, що одержали розповсюдження у наш час у вигляді т. зв. університетських та студентських містечок. Передбачені арх. І. Кітнером можливості для розширення садиби інституту сприяли життєздатності комплексу та його подальшому розвитку.
Споруди інституту — не лише пам'ятки архітектури, але й історії науки й освіти, соціальних і національно-визвольних рухів, воєнної історії. Це був перший на півдні Російської імперії вищий політехнічний навчальний заклад. Впродовж своєї понад 100-річної історії він залишався одним з найбільших і найавторитетніших вузів України, визнаним центром розвитку науки і техніки. До 1918 носив ім'я імператора Олександра ІІ, з 1923 деякий час — голови РНК УСРР Х. Раковського. У 1920—30-х рр. з окремих факультетів КПІ утворився ряд вищих навчальних закладів і підприємств. 1934 енергетичний, машинобудівний, хіміко-технологічний вузи було об'єднано в один — Київський індустріальний інститут (у 1934—38 носив ім'я секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева). З 1944 Київський політехнічний інститут, у 1968— 92 — ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. З 1995 — Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».
Урочисте відкриття інституту відбулося 31 серпня 1898. Заняття розпочалися 1 вересня у тимчасово орендованому приміщенні Комерційного училища (тепер вул. Воровського, 24). З 1899, коли було збудовано хімічний корпус, вуз поступово перемістився на Брест-Литовське шосе. Первісно КПІ підпорядковувався департаменту торгівлі й мануфактур Міністерства фінансів Російської імперії, з 1905 — Міністерству торгівлі та промисловості. Колегіальне управління інститутом здійснювала Рада, що розпочала діяльність
2 вересня 1899. її очолив перший директор КПІ, досвідчений організатор вищої технічної освіти в Росії та Україні проф. В. Кирпичов, якому встановлено пам'ятник на території інституту (див. ст. 441.10). Перші декани відділень: хімічного — проф. М. Коновалов (працював у хімічному корпусі), механічного та інженерного — проф. К. Зворикін, сільськогосподарського — проф. М. Чирвинський; з 1904, після відокремлення інженерного відділення, його очолювали: спочатку проф. Д. Рузський, у 1906—07 — проф. Є. Патон (усі працювали у головному корпусі). За технічним оснащенням новий заклад відповідав світовим стандартам. Д. Менделєєв, який 1903 був головою Комісії державних іспитів першого випуску КПІ, у доповідній записці Міністерству фінансів зазначав, що лабораторії, кабінети та майстерні інституту вирізняються серед багатьох вузів Європи і Росії не лише сучасним і дорогим обладнанням, а й різноманітними вдосконаленнями пристосувань, призначених для студентських занять (вченому встановлено пам'ятник на території КПІ; див. ст. 443.12).
Для забезпечення навчального процесу вже за перший рік було створено 17 наукових кафедр, понад 20 лабораторій, кабінетів і майстерень, запрошено багатьох відомих науковців Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Казані, Харкова, чимало з яких (Ю. Вагнер, Є. Вотчал, Г. Де-Метц, К. Зворикін, М. Коновалов, С. Реформатський, П. Сльозкін, М. Чирвинський) брали активну участь у створенні і розбудові діяльності нового закладу, зокрема у роботі комісій: конкурсної — на проект забудови, будівельної, з вироблення статуту і навчальних планів відділень інституту та ін.
До складу почесних членів Київського політехнічного інституту імператора Олександра ІІ входили знані державні діячі, вчені: голова Кабінету міністрів
С. Вітте, голова департаменту торгівлі і мануфактур Міністерства фінансів
В. Ковалевський, професори Московського університету, члени-коресподенти Імператорської Санкт-Петербурзької АН М. Жуковський і К. Тимірязєв, перший директор інституту
В. Кирпичов та ін. Серед викладачів і співробітників КПІ у 1889—1918 були відомі діячі науки і техніки.
1901— 11 — Артем'єв Микола Андрійович (1870—1948) — вчений у галузі електротехніки, за проектом якого 1890 у Києві споруджено центральну електростанцію і прокладено міську електромережу, один із засновників повітроплавальних секції і гуртка інституту. Запрошений до КПІ за рекомендацією М. Жуковського, перший завідувач кафедри електротехніки (1901 —11) і електротехнічної лабораторії (з 1902).
1897— 1902 — Біляшівський Микола Федотович (1867—1926) — археолог, етнограф, мистецтвознавець, почесний акад. УАМ (з 1918), акад. УАН (з 1919). Засновник і перший директор бібліотеки КПІ (працював у хімічному і головному корпусах).
1898— 1930 — Букрєєв Борис Якович (1859—1962) — математик, заслужений діяч науки УРСР (з 1941), один із засновників Київського фізико-математичного товариства (1890), основоположник київської школи геометрії. Завідувач кафедри вищої математики КПІ (1922—30).
1898— 1911 — Вагнер Юлій Миколайович (1865— ?) — зоолог, державний діяч. Завідувач кафедри зоології, фундатор зоологічних музею та лабораторії КПІ, голова комісії з керівництва

Дніпровською біологічною станцією у Києві (з 1912), міністр уряду Української Держави (1918).
1897— 1922 — Вотчал Євген Пилипович (1864—1937) — ботанік-фізіолог, акад. ВУАН (з 1921), засновник української школи ботаніків-фізіологів, один з організаторів (1922) Наукового інституту селекції (тепер Інститут цукрових буряків УААН). Завідувач кафедри ботаніки КПІ.
1906— 28 — Делоне Микола Борисович (1856—1931) — вчений у галузі механіки, один з піонерів вітчизняного планеризму, організатор і керівник гуртка повітроплавання КПІ (з 1908) та утвореного на його основі Київського товариства повітроплавання (з 1909), завідувач кафедри теоретичної механіки КПІ.
1902— 11 — Дементьєв Костянтин Григорович (1864—1916) — хімік-технолог, завідувач лабораторій технології будівельних матеріалів та мінеральних речовин (1903—07), декан інженерного відділення (1907—08), директор КПІ (1908—11), засновник та головний редактор часопису «Вестник технологии химических и строительних материалов» (1910).
1898— 1919 — ДеМетц Георгій Георгійович (1861—1947) — фізик, голова Київського відділення Російського технічного товариства (1906—18), автор першого курсу методики викладання фізики у школах України, завідувач кафедри фізики (з 1898), директор КПІ (1919).
1899— 1910 — Динник Олександр Миколайович (1876—1950) — вчений у галузі механіки, акад. ВУАН (з 1929), акад. АН СРСР (з 1946), заслужений діяч науки УРСР (з 1944), засновник наукової школи в галузі теорії пружності.
1903— 13 — Думанський Антон Володимирович (1880—1967) — хімік, чл.-кор. АН СРСР (з 1933), акад. АН УРСР (з 1945), заслужений діяч науки УРСР (з 1950), один з перших дослідників у галузі колоїдної хімії в Україні, створив наукову школу. З 1980 його ім'я носить Інститут колоїдної хімії та хімії води НАН України.
1898— 1922 — Єрмаков Василь Петрович (1845—1922) — математик і механік, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1884), один із фундаторів Київського фізико-математичного товариства (1890), завідувач кафедри вищої математики КПІ, засновник і видавець «Журнала элементарной математики» (1884—86).
1899— 1927 — Єрченко Петро Феофанович (1868—1927) — вчений у галузі технології волокнистих речовин.
1904-17 обирався деканом механічного (тричі) та інженерного відділень. Директор КПІ (1917—19). Організатор лабораторії волокнистих речовин (1901), що на той час вважалась однією з кращих текстильних лабораторій у державі. Автор проектів опалення і вентиляції ряду значних споруд у Києві та в інших містах України.
1901-20 — Жуков Іван Діомидович (1860 — ?) — хімік-технолог, секретар Ради інституту (1904), директор КПІ (1911—17), член Міжнародної комісії у Берні з питань встановлення єдиних методів дослідження цукру (1906), активний учасник підготовки і проведення у Києві Всеросійської сільськогосподарської виставки 1913.
1913 – 17 — Затонський Володимир Петрович (1888—1938) — хімік, державний і громадсько-політичний діяч, акад. ВУАН (з 1929) (меморіальна дошка — на будинку головного корпусу).
1889 – 1926 — Іжевський Василь Петрович (1863—1926) — вчений у галузі металургії, автор атомно-молекулярного методу розрахунку доменного процесу, оригінальних конструкцій електричних печей (1901—07), організатор і перший завідувач кафедри металургійного виробництва КПІ (з 1902).
1909 – 41, 1944 – 62 — Ізбеков Володимир Олексійович (1881—1963) — хімік, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), завідувач кафедри неорганічної хімії КПІ (з 1928), одночасно з 1931 — співробітник Інституту хімії ВУАН (з 1945 — Інституту загальної і неорганічної хімії АН УРСР).
1912 – 21 — Кащенко Микола Феофанович (1855—1935) — ботанік і біолог, акад. УАН (з 1918), організатор і директор Акліматизаційного саду (1918—35) і Зоологічного музею УАН (1919—26). Завідувач кафедри зоології КПІ.
З 1899 (з перервою) — Кобелєв Олександр Васильович (1860—1942) – архітектор, керівник будівництва комплексу КПІ (1900—02). Одночасно — старший архітектор, завідувач відділу Управління Південно-Західної залізниці. Автор проектів будинків Селянського поземельного та Дворянського банків (вул. Володимирська, 10), Київської контори Державного банку (вул. Інститутська, 9-а), Вищих жіночих курсів (сучасна вул. О. Гончара, 55-а) та багатьох інших споруд міста.
1904-22 — Колкунов Володимир Володимирович (1866—1939) — ботанік і біолог, завідувач кафедри загального землеробства (1912—20). Один із засновників і перший директор (з 1922) Наукового інституту селекції (тепер Інститут цукрових буряків УААН), організатор селекційно-насіннєзнавчої справи в Україні.
1909-21 — Косинський Володимир Андрійович (1864—1923) — політеконом, статистик, державний і громадсько-політичний діяч, один із засновників і акад. УАН (з 1918).
1912-31 — Котельников Олександр Костянтинович (1877—1964) — вчений у галузі електротехніки, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Декан електротехнічного факультету (1920—22).
1898-1903, 1920-24 — Котельников Олександр Петрович (1865—1944) — вчений у галузі теоретичної механіки та математики, заслужений діяч науки РСФРР (з 1934). Один із засновників неевклідової механіки та геометрії простору-часу. Завідувач кафедри теоретичної механіки КПІ у 1899—1924 (з перервою). Автор популярних підручників для технічних вузів «Аналітична механіка» (1901), «Механіка» (1902).
1915-29 — Крамаренко Леонід Петрович (1881—1960) — вчений у галузі сільськогосподарського машинобудування, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Викладач, завідувач кафедри сільськогосподарських машин.
1906-12 — Красуський Костянтин Адамович (1867—1937) — хімік-органік, чл.-кор. ВУАН (з 1926), чл.-кор. АН СРСР (з 1933). Завідувач кафедри органічної хімії КПІ.
1898-01, 1906—11 — Кудашев Олександр Сергійович (1872— ?) — авіаконструктор, член Київського товариства повітроплавання, творець першого вітчизняного літака з бензиновим двигуном. 23 травня 1910 вперше в Російській державі здійснив у Києві польоти на літаку власної конструкції.
1909-70 — Лисін Борис Савелійович (1883—1970) — хімік-технолог, акад. АН УРСР (з 1939), директор Інституту мінеральної сировини АН УРСР (1940— 41). Завідувач кафедри технології силікатів КПІ (1921—56), пізніше — науковий консультант.
1898-26 (з перервою) — Ломоносов Юрій Володимирович (1876— ?) — один з фундаторів тепловозобудування, засновник кабінету рухомого складу та тяги КПІ (1902), почесний доктор Берлінського політехнічного інституту (з 1926).
1898-22 — Малюшицький Микола Кирилович (1872—1929) — ботанік, акад. АН БСРР (з 1928). З 1912 — директор, згодом керівник відділу Київської крайової сільськогосподарської дослідної станції; завідувач кафедри часткового землеробства КПІ (з 1921).
1899-1916 — Навашин Сергій Гаврилович (1857—1930) — ботанік, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1901), акад. РАН (з 1918), акад. ВУАН (з 1924), заслужений діяч науки
РСФРР (з 1929), директор Біологічного інституту ім. К. Тимірязєва у Москві (1923—30).
1899— 1913 (з перервою) — Нечаєв Олексій Васильович (1864—1915) — геолог-мінералог, засновник і керівник кафедри (з 1899) й кабінету (з 1902) геології та мінералів, декан хімічного відділення (1903—06, 1909—11).
1917—19, 1921—27 — Оппоков Євген Володимирович (1869—1937) — гі
дролог, акад. ВУАН (з 1929), акад. ВАСГНІЛ (з 1935), один із засновників вітчизняної гідрології, організатор першої в Україні кафедри гідрології при КПІ, на базі якої 1926 заснував і очолив НДІ водного господарства при РНК УСРР (тепер Інститут гідромеханіки НАН України).
1904— 39 (з перервами) — Патон Євген Оскарович (1870—1953) — вчений у галузі мостобудування і електрозварювання, акад. ВУАН (з 1929). Меморіальна дошка на будинку головного корпусу КПІ і пам'ятник з тильного боку (див. ст. 443.13).
1905— 20 — Петров Микола Олександрович (1875—1940) — один з провідних фахівців у галузі художньої фотографії, голова товариства «Дагер» (1906—12; містилося на сучасній вул. Саксаганського, 74).
1900-12 – Пимоненко Микола Корнилович (1862—1912) – художник,
акад. Імператорської АМ (з 1904), член Товариства передвижників (з 1899), Паризької інтернаціональної спілки мистецтва і літератури (з 1909). Завідувач кафедри нарисної геометрії КПІ.
1906-12 — Писаржевський Лев Володимирович (1874—1938) — хімік, акад. ВУАН (з 1925), акад. АН СРСР (з 1930). Один із засновників і голова хімічного гуртка КПІ (з 1909). Основоположник вітчизняної школи хіміків, директор створеного з його ініціативи у 1927 Українського інституту фізичної хімії Наркомату освіти УСРР (тепер Інститут фізичної хімії НАН України, що з 1938 носить ім'я вченого).
1898— 1941 — Плотников Володимир Олександрович (1873—1947) — фізико-хімік, акад. УАН (з 1920), чл.-кор. АН СРСР (з 1932). Завідувач кафедри фізичної хімії (1911—41), декан хіміко-технологічного факультету (1920—21), проректор КПІ (1921—24); одночасно — директор Інституту хімії ВУАН (1931—41).
1899— 1909 — Пфейффер Георгій Васильович (1872—1946) — математик, акад. УАН (з 1920), директор об'єднаного Інституту математики і фізики АН УРСР (1941—44).
1898— 1911 — Радціг Олександр
Олександрович (1869—1941) — вчений у галузі теплоенергетики, чл.-кор. АН СРСР (з 1933), основоположник віт-чизняного паротурбінобудування. Завідувач кафедри прикладної механіки, засновник механічного гуртка і лабо-раторії теплових двигунів КПІ (1902), декан механічного відділення (1905—08).
1898— 1907 — Реформатський Сергій Миколайович (1860—1934) — хімік-органік, чл.-кор. АН СРСР (з 1929). Організатор кафедри органічної хімії КПІ і перший її завідувач (1898—1907), засновник київської школи хіміків-органіків, голова Київського фізико-хімічного товариства (1910—16, 1920—33).
1907— 32 — Симінський Костянтин Костянтинович (1879—1932) — вчений у галузі будівельної механіки, акад. ВУАН (з 1926). Завідувач кафедри опору матеріалів (з 1911), декан інженерно-будівельного факультету (1920—21), проректор КПІ (1924—26); одночасно з
1921 — директор Інституту технічної (з 1929 — будівельної) механіки (тепер Інститут механіки ім. С. Тимошенка НАН України), віце-президент ВУАН (1931—32).
З 1899 — Сльозкін Петро Родіонович (1862—1927) — агроном, організатор Київської контрольно-насіннєвої станції (1897). Один із засновників і декан сільськогосподарського відділення (1908—15), завідувач кафедри часткового землеробства КПІ (1902—19); автор популярного в багатьох країнах «Сельскохозяйственного календаря» (1912—14).
1899— 1928 — Ступін Олекса Якович (1869—1928) — вчений у галузі теплотехніки. З 1904 секретар, згодом декан механічного факультету, виконував обов'язки директора КПІ у 1919—20; автор «Курсу лекцій з парових котлів» (1909), засновник наукової школи у цій галузі.
1912— 41, 1944—48 — Сухомел Георгій Йосипович (1888—1966) — вчений у галузі гідравліки та гідромеханіки, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1957). Декан механічного факультету КПІ (1923—27), завідувач кафедри гідравліки (1935— 48); одночасно у 1940—58 — директор Інституту гідрології та гідротехніки АН УРСР (тепер Інститут гідромеханіки НАН України).
1899-1908 – Тимофєєв Володимир Федорович (1858—1923) — фізико-хімік. Організатор і завідувач хімічної лабораторії, директор КПІ у 1906—08. Засновник і перший директор Українського інституту прикладної хімії у Харкові (з 1922).
1918—1919 – Тимошенко Степан Прокопович (1878—1972) — вчений у галузі теорії пружності, опору матеріалів та будівельної механіки, акад. УАН (з 1918), іноземний член АН СРСР (з 1964). Біля входу до головного навчального корпусу встановлено пам'ятник вченому (див. ст. 443.15).
1908-19 – Фещенко-Чопівський Іван Андріянович (1884—1952) — хімік, металознавець, державний і громадсько-політичний діяч, чл.-кор. Польської технічної АН (з 1933), дійсний член наукових металургійних товариств Великої Британії, США, Німеччини. Основоположник металознавства у Західній Україні та Польщі.
З 1899 — Шапошников Володимир Георгійович (1870—1952) — хімік-технолог, акад. ВУАН (з 1922). Завідувач кафедр (1899—1918, 1947—49), декан хімічного відділення КПІ (1906—09,
1911— 16); одночасно — засновник і перший директор Інституту хімічної технології ВУАН (1934—38; тепер Інститут органічної хімії НАН України).
1899— 1911 — Шиндлер Камілл Гаврилович (1869 —?) — вчений у галузі сільськогосподарського машинобудування. Запровадив у КПІ курс проектування, конструкції та експлуатації сільськогосподарських машин; з
1898 — засновник і завідувач станції з випробувань сільськогосподарських машин і знарядь, що до 1916 залишалася базою для навчально-практичної роботи студентів інституту. Декан сільськогосподарського (1904—06) і механічного (з 1908) відділень КПІ. Надзвичайно авторитетний склад викладацького персоналу зумовив велику популярність інституту. В перший рік до вузу було подано 1100 заяв, прийнято 3б0 осіб. У 1902 навчалося 1255 студентів, у 1909 — 2396. Перший випуск відбувся 1903. За 1898—1917 диплом КПІ отримали 2815 осіб. Значна частина студентів не закінчила навчання в зв'язку з 1-ю світовою війною, революційними подіями 1905—07 та 1917—21 в Україні.
Серед студентів і випускників КПІ 1903—18 були відомі вчені, представники вітчизняного виробництва й техніки. В їх числі: Андерс Федір Фердинандович (1868—1926) — інженер-конструктор, творець першого вітчизняного дирижабля цивільного призначення; Бардін Іван Павлович (1883—1960) — металург, акад. АН СРСР (меморіальна дошка на будинку хімічного корпусу); Вінтер Олександр Васильович (1878— 1958) — вчений у галузі енергетики, акад. АН СРСР, начальник будівництва Шатурської і Дніпровської ГЕС; Григорович Дмитро Павлович (1883— 1938) — авіаконструктор, автор першого у світі гідролітака-винищувача (1916); Думанський Антон Володимирович (1880—1967) — хімік, акад. АН УРСР, чл.-кор. АН СРСР, директор Інституту загальної і неорганічної хімії АН УРСР (1945—60); Мікулін Олександр Олександрович (1895—1985) — конструктор, акад. АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці, генеральний конструктор авіаційних двигунів в СРСР (з 1943); Симиренко Володимир Львович (1891—1938) — вчений-садівник, директор Центрального державного плодового розсадника УСРР (1921—30), засновник і керівник (з 1930) Всесоюзного НДІ плодово-ягідного господарства (тепер Інститут садівництва УААН); Симінський Костянтин Костянтинович (1879—1932) — вчений у галузі будівельної механіки, акад. ВУАН, директор Інституту технічної (з 1929 — будівельної) механіки ВУАН (з 1921), віце-президент ВУАН (1931—32); Сікорський Ігор Іванович (1889—1972) — авіаконструктор, основоположник багатомоторної авіації (меморіальна дошка на будинку механічних майстерень); Сухомел Георгій Йосипович (1888—1966) — вчений у галузі гідравліки і гідромеханіки, акад. АН УРСР, директор Інституту гідрології
і гідротехніки АН УРСР (1940—58); Чижевський Микола Прокопович (1873 – вчений у галузі металургії, акад. АН СРСР.
При відділеннях інституту діяв ряд музеїв (фізичної лабораторії, зоологічний, землеробства, студентських робіт) і гуртків (агрономічний, інженерний, механічний, хімічний та ін.). Одним з найвідоміших був заснований 1908 за участю професорів М. Делоне й М. Артем'єва гурток повітроплавання, що 1909 став ядром Київського товариства повітроплавання (правління містилося на вул. Пушкінській, 8). їх члени — відомі київські авіаконструктори: професор КПІ О. Кудашев, студенти Г. Адлер, Ф. Билінкін, В. Бобров (меморіальна дошка на житловому будинку № 5),
Д. Григорович, В. Григор'єв, В. Йордан, О. Карпека, брати А., Є. та І. Касьяненки, А. Серебренников, І. Сікорський — зробили значний внесок у розвиток вітчизняної авіації і планеробудування.
1900— 17 навчальний заклад видавав «Известия Киевского политехнического института».
Невід'ємною сторінкою історії вузу є участь його вихованців і викладачів у громадсько-політичному русі, важливою складовою якого був активний захист ідей демократизації вищої школи. КПІ належить одне з чільних місць у розгортанні в Києві руху за право на існування студентських об'єднань, навчання жінок в інституті, проти поліцейського нагляду за навчальним процесом, утисків національної культури. У квітні 1899 тут було створено Організаційний комітет, під керівництвом якого студенти інституту брали участь у загальноросійських і міських страйках, демонстраціях

  • Автор: Олександра Веселова, Наталія Кондель-Пермінова, Елла Піскова.

Також на цій вулиці